Ірисове дерево

Настали літні канікули.

Ніна мало не щодня ходила на ірисове поле, спостерігала за тим, як підростають батькові сіянці. Такі ще крихітні. Їх потрібно було частенько поливати, а ще акуратно розпушувати землю навколо, щоб не пошкодити коріння. Цьогоріч зацвіло лише двійко малюків. Звісно, квіти було дещо меншого розміру, аніж у їхніх дорослих батьків, проте Ніні вони здавалися найгарнішими, немов виліпленими із сонячного світла.

— Тату, це вже готові сорти? Ми можемо дати їм назви?

— Звісно. Як ти хочеш назвати ось цей, двохтонний?

Ніна серйозно задумалась. Потрібно було придумати назву для цього яскравого помаранчевого красеня з відчутними вкрапленнями темно-фіолетового кольору на фолах.

— «Перша гроза»? — запропонувала несміливо.

— Щось в цьому є. Молодець, доню. Я зроблю помітку у своїх записах.

Ніна була неймовірно щасливою. І нехай літо їй подобалось набагато менше аніж весна, але можливість поспати довше й не ходити до школи (уроки вона любила, але не надто любила гамірних однокласників), всеодно видавалась безцінною. Тепле, спокійне літо. І все було би добре, якби її не діставав Назар Дібровський. Чомусь саме цього літа він вирішив себе поводити із нею максимально нестерпно, хоча раніше і не помічав зовсім.

Спершу подивиться косо, як на бруд під своїми ногами. Потім скаже якесь грубе слово. Кривляється, мов чортяка. Глузує постійно, піднімає на сміх. А одного разу, коли ніхто не бачив, Дібровський штовхнув її в спину так сильно, що вона поточилась і мало не впала.

Ніна гадки не мала, чим вона це заслужила, проте не поспішала жалітись на забіяку. Сподівалась, що врешті-решт все вирішиться само собою і йому набридне до неї чіплятись. Або він поїде. Ніна все віддала би за те, щоби більше ніколи не бачити його самовпевнену пику. А ще їй банально не хотілось засмучувати тітку Єву тим, що в тої вродився такий невихований і злющий син, який тільки вдає, що він нормальний та чемний (коли поблизу знаходяться дорослі).

Назару лише тринадцять, але у ньому стільки пихи, що якби нею укладали дороги, то вже по всій країні з'явилось би нове асфальтоване покриття навіть у найвіддаленіших краях.

Ось і сьогодні вона спокійно малювала в саду, коли він несподівано підійшов. Вирвав у неї із рук альбом, відбіг подалі та й сів під великим розлогим деревом. Почав ліниво гортати її альбом, при цьому маючи напрочуд знуджений вираз обличчя. Одною рукою гортав, а в іншій тримав надгризене яблуко.

Як же він її дістав!

— Віддай, — доволі спокійно сказала.

— Візьми, — відповів їй у тон. — Підійди й забери, Ніно.

Навіть її ім'я Назар умів вимовляти так, що воно звучало як якесь завуальоване знущання.

Терпіти це було майже неможливо.

— Залиш собі, — сказала, бо не збиралася грати в його жорстокі ігри і розвернулася, щоб піти геть.

Хлопчисько швидко її наздогнав.

— Що це таке? — запитав, тикаючи їй в лице її ж малюнком.

— Ірисове дерево.

— Що?!

— Ірисове дерево. Воно дуже довго цвіте.

— Ти навіть малювати не вмієш, дурепо, — зареготав Назар і кинув їй альбом до ніг. — Де воно росте, це твоє дерево? Чому я ніколи його не бачив? Ти його вигадала? Вигадуєш всілякі небилиці, доки твій татусь...

І він замовк. Задумався про щось.

— А, знаєш, я тобі дещо покажу. Справді прикольне, не те що твої каляки-маляки. «Напевно, якусь гидоту», подумала Ніна.

— Я нікуди з тобою не піду, — відрізала чітко.

— Нікуди іти не треба.

Назар нахилився й подав їй злощасний альбом. Вона взяла його. Дуже хотілось плакати.

— Давай так. Я покажу тобі щось дуже і дуже цікаве. Це станеться завтра. Або післязавтра. Або через тиждень. Але коли це станеться, ти зробиш все, що я тобі скажу, а потім... я залишу тебе в спокої. Більше ніколи навіть на тебе не гляну. Домовились?

Ніна кивнула, а через три дні Назар і справді прийшов по її душу. Їхні сім'ї дружили, він міг приходити, коли завгодно.

— Іди за мною. Щоб ні слова.

Спершу повів її на своє подвір'я. Бабця Ганна щось сапала на городі. Вона здивовано звела брови, коли побачила, як її внук кудись веде сусідську дівчинку, проте Назар лише махнув рукою, мов, усе добре, не зважай. У дерев'яному паркані була чимала дірка.

— Лізь туди, — скомандував.

Ніна полізла і опинилась... у себе вдома, але далеченько від парадного входу. Навколо неї були господарські будівлі. Чесно кажучи, вона тут зовсім не любила гуляти та й батьки забороняли. Навколо лежали якісь гілки, не вивезене сміття, купи мотлоху. Трохи збоку стояв нічим непримітний дерев'яний сарай. Туди Назар і повів Ніну.

Прозвучала його остання команда. Дівчинка почувалася так, наче була його песиком, якого останнім часом надто активно дресирували.

— Щоб дуже тихо, — приклав палець до губ. — Здається, вони ще там. Слухай.

І Ніна, притиснувшись вухом до покритої мохом дошки, прислухалась. Хто там може бути? Хто говорить?

— Ти обіцяв мені, що ми все вирішимо цього літа. Через твої пустопорожні обіцянки я навіть кинула чоловіка.

Тітка Єва?

— Почекай ще трохи.

Тато?

— Чого чекати? Я люблю тебе. Ти любиш мене. І мені начхати, що це розіб'є комусь серденько. Твоя дорогоцінна Лана теж далеко не свята.

— Вона вже давно не моя. Єво, я... не можу тебе втратити.

Вони, напевно, ще про щось балакали, але через шум у вухах Ніна вже анічогісінько не чула. Звичний світ розлетівся на тисячі друзок.