Ірисове дерево

Ніна й забула, що цей фільм був не лише комедією з нотками трагедії, а й мав доволі вагому романтичну лінію. Але коли головний герой після стількох відчайдушних спроб все припинити (насправді, покінчити життя самогубством) викрав бабака — символ того містечкового свята і разом з ним мчав на автомобілі, а за ним гналась поліція... Вона просто не змогла стримати сміху. Так сміялась, що мало живіт собі не надірвала.

Назар деякий час на неї дивився, а потім випірнув зі свого гнізда, нахилився і поцілував її в шию. Це тривало якусь мить, якусь долю секунди. Просто мазнув губами по її шиї і відразу ж повернувся, себто зайняв свою звичну позу у тому гнізді, яке він зробив собі із подушок. Гнізді. О, чорт.

— Я забула курей погодувати, — сказала Ніна.

— Я їх погодував.

— Справді?

— Так. Вчора. Відвалив їм стільки зерна, що на декілька днів вистачить.

— Дякую.

— Немає за що.

— Я потім пізніше схожу і позбираю яйця.

— Як хочеш.

Те місце, куди він її поцілував, наче горіло вогнем. Наче пульсувало. Фільм спокійнесенько стояв собі на паузі. Світ за вікном, за межами цієї кімнати, поступово втрачав свої обриси.

— Можеш ще так зробити? — запитала Ніна.

— Як?

— Поцілувати мене сюди, — торкнулася шиї.

— Звісно.

Розмова ця відбувалася на таких серйозних та виважених інтонаціях... Їм обом було вже не до сміху.

Назар переобладнав своє гніздо, випростав довгі ноги. Поплескав себе трохи вище колін.

— Іди сюди.

Знову команди. Вірніше, команда, якій так легко було підкоритися... Значно простіше, аніж не підкоритися.

Що було далі? Важко сказати. Важко описати словами, адже голубленням лише одної частини тіла — у даному випадку шиї, справа не закінчилась.

Він гарно погрався з тією шиєю. Цілував, лизав, кусав. Ніні навіть здалося, що вона повернулась у часі кудись назад: із холодної та сірої зими перестрибнула в пекуче літо. Розжарене таке, під сорок два градуси. А ще ж були його руки, які її підтримували. А, може, банально тримали і фіксували на місці для того, щоб вона не втекла.

«Я зараз сижу... я всілася зверху на нього... Боже, дай мені мудрості. Особливо тепер, коли я так добре відчуваю його ерекцію. Почуй мої молитви. Не ігноруй. Як я до цього докотилася? Хтозна».

Наступними на черзі стали мочки її вух. Потім вушна раковина. Потім лінія підборіддя. Ніс. Лоб. Лінія росту волосся. Ніна вже задихалася. Хапала повітря маленькими порціями, ейфорія стискала груди, в голові бухкало: «Ну, поцілуй мене по-справжньому. Так як тоді, в саду. Чи навіть це мені потрібно у тебе вимолювати? Серйозно?»

Вона таки втратила терпець, сама вп'ялася своїм ротом у його губи. Чомусь міцно стиснуті, до речі. Спойлер: ті губи так і не розтиснулися.

— Що таке?

— Розумієш, — Назар виглядав спантеличеним. — У мене гречка прилипла до зубної емалі. Треба спершу зуби почистити.

— Не треба.

— Добре. Як скажеш.

Цілувалалися вони ще хвилин п'ятнадцять. Це була справжня мука. Солодка така, волога, глибока. І де в тому роті береться стільки слини? І чому двом людям так важливо нею обмінятися? І чому вона думає про це саме зараз?

— Ніно.

— Що?

— Поводься трохи спокійніше. Не треба об мене тертися, якщо ти не хочеш...

Ці його слова подіяли на неї як холодний душ. Ніна вибралась з його полону, добровільного та все ж. Знову розмістилася на іншому краю великого і все-таки не достатньо великого дивану. Заспокоїти дихання, вгамувати кров, яка шалено неслась по венам, їй ніяк не вдавалось. Про наслідки, мабуть, подумає завтра. Точно не сьогодні. Тільки не сьогодні. А ще ж...

— Я така дурепа! — раптом заволала Ніна. — Вибач мене будь ласка. Я ж лише вчора перехворіла, а сьогодні полізла до тебе зі своїми мікробами... Я жахлива людина.

— Найжахливіша, — підтвердив Назар серйозно, прикривши подушкою одне своє дуже важливе, надзвичайно важливе місце. - Ми будемо фільм додивлятися чи краще поговоримо?

То от для чого ці подушки потрібні!

— Поговоримо.

Трохи помовчав.

— Отже, я маю тобі в дечому зізнатись. Ти точно повинна це знати, адже лише тобі вирішувати, чи хочеш ти зі мною продовжувати, вірніше, розпочинати стосунки і які це мають бути стосунки.

Вона занепокоєно на нього глянула.

— Про що ти?

— Я мав розповісти раніше. Власне, я і збирався це зробити тієї ночі, коли ти залишилась в мене ночувати. Це було на десерт. Так би мовити, найцікавіше.

Ніна і справді щось таке пригадувала.

«Мені продовжувати? Попереду найцікавіше».

Тоді наша квітникарочка подумала, що він хоче розповісти про те, як зароджувались у них із Лізою романтичні стосунки. Вона помилялась? Було щось ще? Щось таке неприглядне?

— Річ у тому, що я хвора людина.

Перша думка, перша асоціація: у нього рак. Так само, як і в тітки Єви і залишилось йому жити лише декілька років. Але ні. Це був не рак. Фізично він був абсолютно здоровим.

— У мене прикордонний розлад особистості.

Вона про таке навіть не чула.

— Це означає, що я нестабільна людина. Не стабільна в своїх емоціях, почуттях, вподобаннях і так далі.

— Не так вже й страшно це звучить наче.

— Ти впевнена? Спробую пояснити. От зараз я по вуха у тебе закоханий. Я весь час про тебе думаю. Я мрію лише про тебе. Та що там казати, я мрію про тебе останні дев'ять років, — Назар невесело посміхнувся. — Але коли отримаю твою взаємність або лише натяк на твою взаємність, я не впевнений, що не зроблю тобі боляче. Майже напевно зроблю, бо у мене в голові, у мене всередині... цілий котлован нестерпного болю.

— Навіть зараз?

Пауза. Похитав головою.

— Ні. Зараз я неймовірно щасливий. Але саме тому, що я знаю, що я таке, ти маєш бути попереджена і також знати, що я із себе представляю.

Зима знову повернулася і притрусила снігом кволі блідо-зелені росточки, які лише нещодавно проросли, вигулькнули на її мертвій і крижаній поверхні.

— Ліза знає?

— Лише вона одна і знає. Мені діагностували цю фігню лише чотири роки тому, коли ми з нею вже перебували у шлюбі. Вона майже силоміць відвела мене до психіатра.

«Впізнаю свою Лізу».

— Це лікується? — таке наївне і щире питання.

— Важко сказати. Це мов хронічна депресія. Ця херня і має ознаки хронічної депресії. Вилікуватись, мабуть, можна в теорії, але на практиці це майже неможливо. Я навіть одного разу лежав в приватній психіатричній клініці. Якраз перед тим, як переїхати до Згару. Коротше, я псих, Ніно. Тепер ти, мабуть, не хочеш, щоб я тебе цілував? Не відповідай, будь ласка. Там серед книг, які я тобі вчора приніс, є одна брошура про мою болячку. Почитаєш, коли і якщо матимеш час. Зважиш всі за і проти. Якщо чесно, я не думаю, що після того, як ти дізнаєшся все про мою хворобу, тобі захочеться мати зі мною справу.

Це було дуже сумно. Настільки сумно, що хотілось плакати.

— У нас ще є завтра. Ще є один день. І ніч попереду.

— Ти мене слухала?!

— Так, слухала. Я обов'язково прочитаю твою брошуру, але я не збираюсь просто зараз тебе відштовхувати. Я хочу бути поряд. Хочу тебе захистити, якщо зможу.

Знову похитав головою. На цей раз ніби розчаровано.

— Думаю, нам треба зробити паузу. Забути про те, що отут було. Не дозволяй мені себе трахнути. Це буде початком кінця.

Ніна абсолютно не розуміла, що вона має на це відповісти.

— Я мав змиритися і віддати тебе в руки хорошої людини. Ну, явно кращої за мене, але я вчинив як останній покидьок. Мені немає прощення. Вибач мене, будь ласка.

— Не говори так.

— Я, мабуть, піду до себе.

І він пішов. Знову побрів невідомо куди. Знову. Ніна лише стояла і заламувала руки. Чому все так?

По її щоках невпинним потоком стікали сльози, але тривало це порівняно недовго. Брошура? Їй треба негайно знайти брошуру.