Ірисове дерево

Рівно через два тижні Богдан їй зателефонував:

— Шановна пані Ніно, привіт. Ти не зайнята? Можеш говорити?

— Так, можу.

Ніна займалася тим, що наводила лад на кухні. Мила робочі поверхні, драїла плитку, намагалась надати своїй багатостраждальній пательні (на якій вічно щось смажила і забувала вчасно помити) зразковий вигляд. Виявляється, що якщо тижнями відкладати, а потім й відверто ігнорувати саму ідею великого чи навіть маленького прибирання, то потім у хаті заводиться якийсь неймовірний срач. І це ж у неї ще батько педантичний, акуратний, нічого ніде не розкидає, а навпаки полюбляє групувати й систематизувати розкидані речі. Посуд сам після себе миє, знає, як користуватись пральною машиною, пропилосмочити може і так далі. Не побутовий імпотент, коротше (цю фразу вона вперше почула в Лізи). То у кого ж Ніна така вдалася? Не надто вже й хазяйновита, але гризти себе ще й за це вона зараз точно не збиралася.

— Маю для тебе новини. Я зробив перші ескізи. Це фактично чернетки і ще доволі грубі, але нам всеодно треба з тобою зустрітися і їх обговорити. Ескізи абсолютно різні. Я постарався врахувати всі твої побажання.

— О, круто. Ви вже й бюджет порахували?

Богдан тихенько розсміявся.

— Ми ж наче перейшли на «ти», шановна пані Ніно.

- Вибачте. Тобто, вибач... пане Богдане.

Коли до неї зверталися так шанобливо (хоча спочатку його формальні звертання звучали трохи смішно, але потім вона все ж звикла), то їй хотілось відповідати взаємністю. Так, взаємоповага це класна штука. І ввічливість також. З нею в житті ніхто так не спілкувався, на такому дорослому та достойному рівні. Чомусь у Ніни було таке відчуття, що Богдан ніколи би не обізвав її «безмозкою рибкою». Навіть в пориві неконтрольованого гніву чи досади.

— Звісно, вибачаю. Як щодо завтрашнього дня? Мені заїхати по тебе зранку чи краще це зробити пообіді?

А що, кудись потрібно їхати? Сидіти у Згарі і носа звідси не висовувати — це було ідеальне життя інтроверта. Майже безжурне. Майже.

— Зранку. І я сама приїду, куди треба.

— Добре. Я потім надішлю адресу. Як ти ставишся до азійської кухні? Гадаю, не зайвим буде поснідати спершу, бо на голодний шлунок великі справи не робляться та й думки, якщо чесно, не так вже й активно курсують поміж нейронами, якщо в животі час від часу підбуркує. Суші любиш?

— Та я всеїдна. Невибаглива у їжі. Суші також люблю.

— Круто. Тоді до завтра, моя шановна пані Ніно?

— Так. До зустрічі.

Ніна поклала слухавку, зітхнула. Її тільки-но покликали на побачення? Чи ні? Абсолютно нічого не зрозуміло, а тому навіть трохи цікаво.

Вона із паном садовим архітектором зустрічалася уже двічі. Перший раз це було у місті. Тоді Ніна просто окреслила свої думки, якісь побажання, показала йому картинки з Пінтересту, які її надихали і змушували хотіти, змушували прагнути того, щоб отримати в себе вдома особливий та райський куточок, який в майбутньому стане місцем енергії та сили. Щоб можна було сказати, подумати, навіть прокричати, якщо захочеться: «Я в раю. Я знаходжусь на своєму власному острові, на своєму безлюдному Парадізі (знову відсилка до «Атаки титанів»). Я — П'ятниця, але якщо я П'ятниця, то хто ж мій Робінзон Крузо?» Ну, добре, Ніна нічого такого не сказала. Лише про це подумала.

Вдруге шановний пан архітектор уже приїздив безпосередньо до Згару, щоб оцінити, власне, те, з чим йому доведеться тут працювати.

— Цей сарай для робочого інструменту зовсім скоро розберуть на дрова. Уявіть, що його тут немає, — сказала Ніна.

— Домовились. — Богдан мав вигляд людини, яка зараз знаходиться у своїй стихії — впевнений, усміхнений, незмінно ввічливий, саме такий, як і попереджав Олег Петрович. — Спершу мені потрібно з'ясувати розміри наявної ділянки, проаналізувати її форму, рельєф, освітлення. Сьогодні також я візьму зразки ґрунту. Потім, разом з вами, моєю прекрасною замовницею, ми визначимо, якою буде загальна ідея. Можна зробити сад каменів. Вони будуть різної форми та розмірів. Розмістимо їх на піску або гравії. Таким чином дуже легко добитися ілюзії, ніби ви, наприклад, знаходитесь на березі моря або вас оточують гори.

— А які ще є варіанти?

— Водний сад. Його ізюминкою, звісно, стануть ставок, струмок або водоспад. Знову ж таки оточені рослинами та каменями.

— А ще?

Ніні подобалось слухати його голос. Це був голос людини, яка щиро й безкомпромісно була закохана у свою справу, а тому розмови з ландшафтним дизайнером Богданом Ткаченком справляли на неї якусь заспокійливу, мало не гіпнотичну дію.

— Сад мохів. Мох символізує старість та мудрість. Його використовують для створення килимів, покривають ним камені або дерева.

— Мені подобається все. Усі сади, — зізналась Ніна. — Чи можна їх якось гармонійно скомпонувати?

— Не існує нічого неможливого у цьому світі, моя шановна пані Ніно. На основі отриманої інформації я розроблю для вас декілька ексклюзивних ескізів. От побачите, я вас у жодному разі не розчарую.

Ніна не дуже виряджалась на цю зустріч. Одягнула перші-ліпші штани, натягнула улюблену джинсову куртку. Раптом вона собі щось придумала і цей пан архітектор завжди люб'язний із усіма своїми замовниками (у цьому вона навіть не сумнівалася). Тобто, що буде, те й буде. Якого біса загадувати наперед?

На місце зустрічі прибула навіть трохи завчасно. Богдан вже чекав на неї всередині лаконічно оформленого закладу — багато дерева, бамбука; картини з ієрогліфами, ікебана; сірі, коричневі та білі кольори.

Ще один плюсик в його карму — пунктуальність. Поки що цей чоловік здавався Ніні мало не ідеальним, а ідеальних людей, як відомо, не буває. Мабуть, саме тому він справляв на неї якесь двояке враження: з одного боку чудовий спеціаліст, за роботою якого було приємно спостерігати; з іншого — увесь такий вичищений, вихолощений, ще на думку чомусь спадало слово «стерильний». Не дуже добре вживати такі епітети на рахунок малознайомої людини та вже як є.

Вона їхала сюди із такою нав'язливою думкою: «Може, це моя доля? Може, пан архітектор допоможе мені забути Назара?» До смішного наївні думки. Не тому, що Назар об'єктивно кращий. Ні, не кращий. Від слова зовсім. Просто Назар вже став для неї всім. Непорушною конструкцією, тією, що тримала на собі небо, тому й кумедно було їх порівнювати — двох абсолютно різних чоловіків.

Це були абсолютно різні емоційно-вагові категорії.

Назар — це щось до болю тепле, близьке, рідне, особисте, інтимне, глибоке. У них уже була своя, така довга та суперечлива історія. Ще на початку літа вона йому сказала: «Я тебе боюся», а на початку осені уже кохала, хоча й боялася зізнатися у цьому навіть самій собі. Смішно? І смішно й грішно. Так смішно, що плакати хочеться.

Розташувались за столиком. Замовили нігірі, макі та сашимі. Якщо по-простому, то це були рис, риба, водорості та морепродукти.

Зав'язалась розмова.