Ірисове дерево

Заснути швидко не вдалося. Пам'ять знову люб'язно відносила її у минуле. То як вона докотилась до цього?

Занедбані будинки. Глухі місця у лісі. Дешеві мотелі. Те саме її чекало й завтра. Доля, яку вона сама собі обрала.

Після розмови з батьком та благополучного і цілком щирого примирення з Лізою, два місяці не відбувалося нічого недоречного між нею та Назаром. Цілком нормальне спілкування між двома сусідами. Між двома людьми, яких добрий або ж злий фатум звів у Згарі та й тримав тут, здавалось, собі на втіху.

Почався сезон відправок. Роботи було дуже багато. Ніна пробувала охопити всі сфери, усе проконтролювати, але незмінно зазнавала фіаско. З кожним роком об'єми роботи лише збільшувались. Правда, цьогоріч вона самостійно (на пару із сезонною робітницею) відвозила посилки на пошту. За кермом Ніна почувала себе не так вже й впевнено, якщо чесно, але навіщо тоді було проходити усі ті кола пекла? Зубрити теорію, здавати практику, спілкуватись із чималою кількістю незнайомих, а, отже, потенційно небезпечних людей. Для чого вона так прагнула отримати те водійське посвідчення? Для того, щоб знову чогось боятися? Та ні.

За роботою не було коли думати про те, що сталося між нею та її сусідом (насправді, нічого кримінального). Назар припинив своє сталкерство. Усе повернулося в норму. Навіть коли вона його мимоволі бачила, спілкувалася, просила про допомогу, між ними не пробігало жодної іскри чи ще чогось такого. Здається, та нічна розмова трохи полікувала його рани та, можливо, навіть змогла частково зцілити його душу. Такий собі сенс психотерапії чи самоаналізу. Очищуючий. У всякому разі, саме так це виглядало. Так, наче вони назавжди закрили те питання і більше до нього не треба було повертатися.

Ближче до серпня Ліза їй повідомила новину. Назару запропонували роботу. Таку роботу, яка вимагала його фізичної присутності. Перспективну. Високооплачувану. За три місяці там він міг заробити стільки, скільки не заробляв тут за рік. Одна заковика: потрібно було їхати в Болгарію.

— У нього друг вже деякий час працює в одній міжнародній компанії, займається розробкою різних багатообіцяючих стартапів. Погукав мого Назара. Якось так.

— Коли потрібно їхати? — поцікавилась Ніна.

— Десь через тиждень.

«Може, воно й на краще».

— Звісно, я їду разом з ним, — весело щебетала подруга. — Ти не образишся, якщо я покину тебе в розпал літа?

— Робіть так, як буде краще для вас. Не треба думати про мене чи про мого батька. Думайте перш за все про себе.

— А про Петровича хоч можна трохи думати? - спитала сміючись Ліза, тоді як на очах у неї вже бриніли сльози.

— Цілодобово. І за клумби свої не хвилюйся. Ми з Петровичем їх обов'язково доглянемо.

— Та я ще не знаю скільки там протримаюсь. Якщо мені стане дуже нудно, то, може, через місяць повернусь додому. Назар — доросла самостійна людина, він здатен про себе попіклуватися. Чого мені над ним сидіти? Лише відволікати буду.

— Ти йому настільки довіряєш? — раптом вирвалось у Ніни.

— Ти про що?

— Про інших жінок.

Єлизавета задумалась. Вони удвох блукали між рівненькими ірисовими рядами. Сонце, яке збиралося йти на перепочинок, цікаво освітлювало все і мерехтіло, ковзаючи по їхніх обличчях.

— Інші жінки... — задумливо протягнула Ліза. — Чому я повинна про них думати? Нащо таким забивати собі голову?

— Ти не ревнива?

Якась невідома сила наче тягнула Ніну за язик.

— Всі ми ревниві. Хтось більшою мірою, а хтось меншою. Але я обрала жити це життя в гармонії з собою і в гармонії з ним. Якщо я стану ревнивою істеричкою і буду тягати за патли кожну хто на нього подивиться (а багато хто дивиться, це просто зараз ми живемо в Згарі і цього не видно), так от, якщо я перетворюсь на таке ревниве та неадекватне створіння... Як гадаєш, скільки він буде це терпіти? Відповідь: нуль днів, нуль годин, нуль хвилин. Назар мені не належить. І я йому не належу. Він не моя власність. Я не можу прив'язати його до батареї і якщо він захоче сходити наліво... Що ж, нехай сходить. Один разок, другий, третій. Не знайде нічого путнього і на тому все й закінчиться.

— Мені б твоя впевненість, — пробурмотіла Ніна.

— Що?

— В сенсі, я хочу сказати... Ти — крута. Ти —моя героїня. Люблю тебе дуже.

— Я також тебе люблю, Ніно. Ти також моя героїня. Повір, ти варта усього-усього найкращого в світі. Не замикайся в собі. Живи сміливіше. Не думай багато, а ліпше дій.

Того вечора Ніна зайшла у свою кімнату. Зачинила за собою двері. Настрій був сісти та й поплакати. З якого дива? Вона не знала. Може, щось почитати? Відволіктись. Взяла одну книгу до рук, другу, третю. Усе було не те. Може, передивитись якесь класнюче романтичне аніме? А це ідея. Але її вистачило заледве на десять хвилин. Вона не могла чомусь зосередитись на простому, наївному і дотепному сюжеті. Десь в глибині, отій, що не відкопати і десяти археологам, на самому денці душі, росло якесь незрозуміле почуття. Невдоволення. Тривога. Страх. Страх, що Назар вже більше ніколи не повернеться до Згару. Тривога через те, що він перегорне своє життя тут, як чергову і навіть не особливо цікаву сторінку. Невдоволення через те, що Ніна не змогла відчути радості, коли подружжя Дібровських опам'яталося і нарешті вирішило покинути цей занедбаний (майже) хутір. Назар заробить достатньо грошей, щоб придбати великий та новий будинок деінде і Ніна мала б з цього радіти. Тішитись тому, що усе так добре виходить. Правильно та безпечно. Щасливо.

Та ну його. Вимкнула світло. Зарилась обличчям в подушку. Єдиним джерелом світла була ароматизована свічка. Пахло конвалією. Ірисове дерево спокійно знаходилось на своєму постаменті, злегка підсвічене нею. Завжди квітуче. Завжди досконале.

Тепер воно завжди нагадуватиме їй про нього.