Донька зими

Рости без батька —

це як бути травинкою у холодному полі:

і вітер тріпає, і дощ ллє, і щури гризуть,

а вона все тримається

тим тоненьким корінням за землю.

І от вона вже не маленька травинка —

вона доросла і красива жінка,

та досі відчуває себе тією билинкою,

у якої над головою — чорне,

розлючене небо,

і чекає, що він прийде

та розгорне над головою

велику жовту парасолю...

Душа, яка ніколи не знала спокою,

змалку привчена до тривоги й печалі.

У стінах похмурих, обдертих, сирих

вона ростила себе сама.

Слова не любові

звучали, як плівка на фоні,

і стержень у ній зламався тоді —

натомість тягар самоти на плечі влігся.

Терпи!

І з ким би вона не була —

з тих пір у її душі

холодна зима

і несамовита туга

за незбагненним для неї теплом

і Різдвяним чудом...