ПУСТОТА

Максим, Герман і Кіра стояли внизу, оточені темрявою депо. Максим тримав пістолет, приставлений до скроні Кіри, його друга рука стискала другий ствол, опущений до землі. Навколо них, із тіней другого поверху, десятки озброєних фігур тримали їх на прицілі — рушниці, арбалети, пістолети блищали в плямах світла, що пробивались крізь тріщини в даху. Напруга гуділа в повітрі, змішуючись із затхлим запахом плісняви. Чути було лише важке дихання Максима, коли він підняв погляд угору.

На платформі другого поверху стояла масивна постать — широкі плечі, грубі риси обличчя, пронизливі очі. У його руках звивалась худа тварюка з кігтями, шиплячі й дряпаючи повітря. Світло вихопило його вилиці й похмуру посмішку. Максим упізнав його одразу — Астарот, ватажок Демонів. Обличчя Астарота виринуло з пилу пам’яті — каньйон, де його люди зарубали учня Максима, і старий міст, де він ледь не спіймав кулю в спину. Той самий холодний погляд, що обіцяв смерть.

Спогади вдарили, як іржава голка, розпалюючи гнів і стару тривогу.

Він стиснув зуби, його очі спалахнули ненавистю.

— Сучий син… — процідив Максим, різко піднявши другий пістолет на Астарота.

Астарот усміхнувся — холодно, без тіні страху. Він легенько стиснув тварюку, що звивалась у його руках, ніби демонструючи, хто тут господар.

— Максим, — протягнув він низьким, загрозливим голосом. — Як же приємно бачити старого друга. Все ще граєш у героя, так?

Його погляд опустився нижче, зупинившись на Кірі. Усмішка стала ширшою, насмішливою.

— Кіро, донечко, — сказав він, ніби смакуючи її розгубленість. — Як ти опинилась у лапах цього покидька? І в такому становищі?

Максим відчув, як його нутро стиснулось. "Донечка?" Слово вдарило, як постріл, і він перевів погляд на Кіру. Її обличчя змінилось — очі розширились, губи здригнулись. Вона більше не була просто полонянкою чи хитрою бандиткою. Дочка Астарота. Усе в голові закрутилось: вокзал, її слова "Я хочу вам вірити", "Ти не знаєш мій шлях", депо. Пастка? Чи ще одна її гра? Пістолет у його руці став важчим, палець на спусковому гачку напружився.

— Суко! — Холодно промовив Максим дивлячи в очі Кіри.

Астарот нахилив голову, його голос став м’якшим, але загроза в ньому нікуди не ділась.

— Чому ти тут, Кіро? — спитав він. А потім різко підвищив тон: — І як так сталось, що мою дочку тримають у полоні?

Кіра застигла, її зв’язані руки здригнулись. Страх промайнув у її очах, але за ним ховалось щось інше — сум’яття, сором, може, образа. Вона боялась — не лише Астарота, а й того, що її вибір привести Максима сюди тепер обернувся проти неї. Її губи ворухнулись, голос був тихим, але тремтів від напруги.

— Я… пішла на вокзал, — почала вона, уникаючи його погляду. — Там ми… зіткнулись із цими Сталкерами. Це не те, що ти думаєш.

Астарот розсміявся — хрипкий, зневажливий звук рознісся депо, відлунюючи від іржавих стін.

— Ти — полонянка Сталкера? — кинув він, його очі блиснули насмішкою. — Завжди була такою наївною. А цей… — він кивнув на Максима, — явно не тямить, із ким зв’язався.

Максим відчув, як лють закипає в грудях. Він не дасть Астароту перехопити контроль.

— Досить! — гаркнув він, тримаючи пістолет націленим на ватажка. Його голос різонув тишу, твердий, хоч і хрипкий від утоми. — Ми прийшли поговорити.

Астарот примружився, його усмішка стала кривою, майже глузливою.

— Поговорити? — перепитав він, ніби смакуючи слово. — І навіщо мені говорити з тим, хто тримає мою дочку під дулом?

Максим відчув, як напруга в депо згущується, ніби повітря стало важким від іржі й пороху. Усі знали — час спливає, і один невірний рух може розірвати цю крихку тишу кулями. Він глибоко вдихнув, стримуючи гнів, що кипів у грудях. Емоції вже коштували йому занадто багато — хлопчик на піску досі стояв перед очима. Зараз потрібна холодна голова.

— Астароте, — почав він, голос твердий, хоч і хрипкий від утоми, — зараз не час для старих рахунків. Я приберу зброю й відпущу Кіру. Але мені потрібне твоє слово, що твої люди опустять стволи.

Астарот хмикнув, його усмішка не зникла — крива, насмішлива, як у людини, що тримає всі козирі. Він легенько струснув тварюку в руках, її шипіння відлунювало від іржавих стін.

— Довіряти тобі? — перепитав він, його тон був низьким і гострим, як ніж. — Ти Сталкер, Максиме. Твоє життя — це межа між пилом і смертю. Чому я маю ризикувати своєю дочкою заради твоїх пустих слів?

Максим стиснув щелепу, але не відвів погляду.

— Бо мені треба поговорити, — відрізав він. — Не про помсту чи кров. Те, що коїться в Пустоті, стосується нас усіх. Якщо не об’єднаємось, то згниємо тут разом — ти, я, твої люди. Усе.

Кіра глянула на батька, її очі блиснули — суміш страху й слабкої надії. Вона знала, що Максим правий: "Невідомі бійці", хаос, смерть хлопчика. Її хитрість танула під вагою того, що вона побачила. Астарот перевів погляд на неї, його брови злегка піднялись. Максим уловив цей момент — він опустив пістолет від її скроні, схопив її за плече й відсунув ближче до Германа, прикриваючи їх обох собою.

— Такого я не чекав, — пробурчав Герман тихо, майже собі під ніс, його очі стежили за бандитами нагорі.

Кіра почула його шепіт і обернулась, її голос був ледь чутним.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла вона, уникаючи його погляду. — Мабуть, мої люди побачили нас і доповіли йому раніше.

Герман хмикнув, але промовчав, тримаючи автомат напоготові.

Астарот задумався, його пальці стиснули тварюку сильніше, змусивши її зашипіти. Потім він кивнув — повільно, стримуваний гнів проступав у кожному русі.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Зброя вниз. Але якщо ти, Сталкере, хоч на мить поставиш під загрозу мою дочку, я тебе закопаю живцем.

— Не поставлю, — відрізав Максим, його голос став рівним. — Тільки розмова.

Астарот махнув рукою, і його люди повільно опустили зброю — рушниці клацнули, арбалети відвели вбік. Тиша заповнила депо, але напруга висіла, як іржавий пил у повітрі. Максим сховав пістолети в кобуру, його погляд перетнувся із Германом — короткий кивок, мовчазна згода. Він дістав ніж із чобота й одним рухом розрізав мотузки на руках Кіри. Вона струснула зап’ястями, її очі піднялись до нього — шок, сором, щось невловиме.

— Я не знала, що нас так зустрінуть, — сказала вона тихо, її голос тремтів. — Клянусь.

Максим глянув на неї, його очі були холодними, але вже без люті.

— Поки що ти для мене — дочка Астарота, — буркнув він, відвертаючись. — І, здається, це тобі пасує.

Він повернув голову до Астарота, чекаючи його наступного кроку. Ватажок Демонів повільно відвернувся, його голос пролунав тихо, але зловісно.

— Убити їх.

— НІ! — Кіра кинулась уперед, її крик розірвав тишу. Вона стала перед Максимом, розкинувши руки, повністю закривши його собою. — Ти дав слово, батьку!

Її голос дзвенів відчаєм і гнівом, очі горіли. Максим завмер, його рука інстинктивно смикнулась до пістолета, але зупинилась. Її спина притиснулась до його грудей — жест відчайдушний, але щирий. Герман напружився, автомат у його руках здригнувся, але він не вистрелив. Його брови злегка піднялись — здивування промайнуло на холодному обличчі.

Астарот повернув голову, його очі звузились.

— Моє слово нічого не варте для Сталкерів, — процідив він. — Вони на моїй землі. Я вирішую, хто тут житиме.

Кіра ступила вперед, її голос затремтів, але не зламався.

— Батьку, зупинись, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Вони не вороги. Могли мене зарубати ще там, на коліях, але не зробили. Я жива через них. Ти завжди казав, що цінуєш чесність. Ось вона — перед тобою.

Астарот примружився, його пальці стиснули тварюку так, що та завищала. Секунди тягнулись, як вічність. Кожен подих гудів у вухах, кожен скрип дощок нагорі здавався вироком. Він мовчав, зважуючи її слова, а пил осідав на підлогу, ніби відміряючи час.

Максим відчув, як його пульс сповільнився, хоч серце все ще гупало в грудях. Рішення ще не було остаточним — один невірний рух, один різкий звук, і депо вибухне хаосом. Але, дивлячись на Астарота, він бачив тінь шансу — вузьку щілину, крізь яку ще можна було протиснутись.

Астарот примружився, його погляд затримався на Кірі. У його очах промайнула суміш роздратування й гордості. Тиша стиснула депо, ніби повітря стало густим від іржі й невисловлених погроз. Потім він підняв руку — різко, але без поспіху.

— Опустити зброю, — наказав він, голос спокійний, але твердий, як удар металу об метал.

Його люди підкорились неохоче — стволи рушниць опустились із тихим клацанням, арбалети відвели вбік. Герман не зводив очей із бандитів, його пальці послабили хватку на автоматі, але зброя лишилась у руках. Максим повільно відпустив руків’я пістолета й відступив на пів кроку, кинувши короткий погляд на Германа — мовчазний сигнал заспокоїтись.

— От і домовились, — видихнув він, голос хрипкий, але рівний. — Тепер поговоримо.

Кіра повернулась до них, її обличчя тремтіло від напруги. Очі блищали — сльози, які вона намагалась стримати, вирвались назовні, залишаючи брудні сліди на запилених щоках. Вона втягнула повітря, її голос був тихим, надламаним.

— Ти не розумієш… — прошепотіла вона, дивлячись на Максима. — Він ніколи не поступається. Ніколи.

Максим глянув на неї, його погляд став пильним, гострим. Він бачив її злам — страх, сором, боротьбу, що розривала її зсередини. Але часу на слабкість не було.

— Але ти пішла проти нього, — сказав він тихо, без осуду, лише констатуючи факт.

Кіра стиснула губи, сльози котились далі, але вона не відвела очей.

— Я не дозволю йому вас убити, — додала вона, голос став твердішим, хоч і тремтів. — Але… він мені цього не пробачить.

Максим насупився, його рука різко піднялась до її обличчя. Він провів долонею по її щоці, стираючи сльози грубим, швидким рухом — ніби змахуючи пил із автомата.

— Тримай себе в руках, — буркнув він, його голос був низьким і різким. — Нам ще вибиратись звідси.

Вона моргнула, її очі блиснули — біль змішався з новою рішучістю.

— Чого ти хочеш насправді, Максиме? — спитала вона хрипко, але твердо, ніби відштовхуючи власну слабкість.

Він глянув їй в очі й процідив:

— Мені потрібна угода з твоїм батьком. Союз. Я казав тобі — заради всіх нас.

Астарот стояв осторонь, схрестивши руки на грудях, його масивна постать відкидала довгу тінь на іржаву підлогу. Він слухав, його очі звузились, але в них проглядав інтерес — холодний, вичікувальний.

— І що ти пропонуєш, Сталкере? — гукнув він, голос пролунав гучно, розрізаючи тишу депо.

Герман ступив уперед, його рух був повільним, розважливим.

— Ворог мого ворога… — почав він, голос низький і спокійний, як завжди.

— …мій друг, — закінчив Максим, його погляд усе ще тримав Кіру. Потім він нахилився ще ближче й прошепотів їй, майже в саме вухо: — Ми всі в небезпеці. Повір мені.

Астарот затримав погляд на них трьох, його очі холодно вицінювали кожного — Максима, Кіру, Германа. У його погляді змішались насмішка й прихований інтерес, ніби він бавився ідеєю, але ще не вирішив, чи варто її прийняти.

— Друг? — протягнув він, слово повисло в повітрі, важке й іронічне. — Смілива заявка для того, хто щойно тримав пістолет біля скроні моєї дочки.

Максим не ворухнувся, його рука лишилась біля кобури — не погроза, а звичка Сталкера, що живе на межі.

— Це було необхідно, — відповів він спокійно, голос хрипкий, але твердий. — Як і все, що ми тут робимо.

Астарот хмикнув, його очі обійшли їх ще раз — повільно, ніби зважуючи шанси цього дивного союзу. Тиша стиснула депо, гнітюча й важка, як іржавий пил, що осідав на підлогу. Нарешті він заговорив:

— Доведи, що ми можемо бути "друзями", — його тон став гострішим. — Почни з того, чому ти взагалі тут.

Максим глянув на Германа — короткий кивок, мовчазна підтримка. Він глибоко вдихнув, збираючи думки. У голові вирували аргументи, але кожне слово зараз мало бути точним — Астарот не той, кого можна обдурити порожніми балачками.

— Удачі, — прошепотіла Кіра, її голос тремтів, але в ньому чувся відгомін надії.

Максим глянув на неї — коротко, без посмішки, але з ноткою визнання. Потім повернувся до Астарота.

— Ми тут не для бійні, — почав він, його голос різав тишу. — Ми шукаємо союзників. Ворог наближається, і якщо ми гризтимемось між собою, то станемо його здобиччю — усі до одного.

Астарот схрестив руки на грудях, його брова злетіла вгору з насмішкою.

— І ти думаєш, що Цитадель, Сталкери й Демони можуть сидіти за одним столом? — кинув він, його тон був скептичним, але очі блиснули цікавістю.

— Якщо хочемо вижити — так, — відрізав Максим. — Мені не треба твоєї любові чи довіри. Але об’єднані сили — це єдине, що дасть нам шанс не згнити в цьому пеклі.

Астарот повільно ступив уперед, його чоботи гупнули по платформі. Бандити навколо напружились, пальці на спускових гачках здригнулись, але ніхто не ворухнувся. Він кинув погляд на Кіру, потім знову на Максима.

— Ти хочеш, щоб я повірив, ніби Цитадель готова миритись із тими, кого роками топила в пилу? — Його очі звузились. — І що ти, Сталкере, станеш мостом між нами?

Максим не відвів погляду, його голос став рівним, але в ньому відчувалась сталь.

— Твоя дочка вже стала мостом між мною і тобою, — сказав він, кивнувши на Кіру. — Ти почув мене через неї. Чому я не можу зробити те саме між Цитаделлю й Демонами, якщо доведу, що нас чекає?

Кіра стиснула губи, її очі блиснули — подяка й тривога боролись у її погляді. Вона мовчала, але її напруга була відчутною. Астарот стояв нерухомо, його обличчя залишалось похмурим. Кілька довгих секунд він свердлив Максима поглядом, ніби намагаючись вирізати правду з його слів.

— Говори, — нарешті процідив він, голос низький і рівний, без попередньої насмішки. — Яка біда йде, що загнала вас до мого порога?

Максим кивнув — коротко, зосереджено. Це був поворотний момент, і він знав: зараз або ніколи.

— Ворог, із яким ми зіткнемось, не знає кордонів і не ділить нас на своїх і чужих, — сказав він, стежачи за Астаротом. — Він знищує й забирає все. Якщо не об’єднаємось, нас роздавлять по черзі.

Герман ступив уперед, його голос був холодним і точним, як постріл.

— Вони сильніші, ніж здаються, — додав він. — У них ресурси, час і план, щоб задавити кожного з нас поодинці.

Астарот опустив погляд, його пальці легенько стиснулись на ліктях. Він обвів очима своїх людей — мовчазних, насторожених, — а потім знову глянув на Максима.

— То ти пропонуєш війну? — спитав він, його тон став гострішим.

Максим похитав головою, його очі не відривалися від ватажка Демонів.

— Я пропоную час, — відповів він. — Союз дає нам шанс підготуватись і вистояти. Поодинці ми — трупи. Разом — ще можемо поборотись.

— Якщо ти брешеш… — почав Астарот, його голос став тихим і загрозливим, але Максим перебив:

— У мене немає часу на брехню, — різко кинув він. — І в тебе теж.

Він повільно підійшов до сходів, що вели до платформи Астарота, тримаючи руки на виду — долоні розкриті, без погрози. Кожен крок гудів у тиші, іржаві дошки скрипнули під чоботами. Він зупинився на першій сходинці, його голос пролунав рівно, без тіні сумніву:

Максим піднявся сходами, зупинившись на середині. Його погляд зустрівся з Астаротом — холодним, вицінюючим, як у хижака перед стрибком.

— У метро сталося щось дивне, — почав він, голос хрипкий, але рівний. — Групи бійців винищували все живе. Атака на "Большевик" — вони знищили там усе, до останнього подиху. Зачищають сліди, не лишають своїх трупів, навіть якщо втрачають людей.

Він зробив паузу, тримаючи зоровий контакт. Астарот слухав, його обличчя залишалось непроникним.

— Чорна Мітка й Цитадель нічого не чули, — продовжив Максим. — Форт — теж. Наче хтось заткнув нам вуха. Ми з Германом одразу зрозуміли: це не мародери й не звичайний рейд. Ми навіть не думали на тебе. Ті, хто прийшов, грають за своїми правилами й готують щось більше.

Герман стояв унизу, його автомат висів на плечі, але рука лежала поруч — готова. Кіра рвонула вперед, але Герман схопив її за зап’ястя, стримуючи різким, але тихим рухом. Її очі блиснули — тривога й надія боролись у її погляді, але вона лишилась мовчати, стежачи за Максимом.

Астарот нахилив голову, його голос пролунав тихо, але з ноткою сталі.

— І ти думаєш, це зачепить мене?

— Це не думка, — відрізав Максим, ступивши ще на одну сходинку. — Це факт. Коли групи з’являються нізвідки й зникають без сліду, хтось готує удар. Кириле, — він назвав його по імені, голос став гострішим, — ти старший за мене. Пам’ятаєш, як починалась війна. Це — те саме.

Кіра застигла внизу, її погляд метався між батьком і Максимом. Вона стиснула кулаки, ніби сподіваючись, що її вибір не був марним. Астарот задумливо провів рукою по щетині, його очі звузились.

— Припустимо, ти правий, — сказав він холодно. — Але чому я маю вірити, що ти не брешеш? Що тобі заважає прямо зараз наказати своїм людям прикінчити вас і розібратись із загрозою самому?

Максим зупинився за кілька сходинок від Астарота, його постава була напруженою, але без страху.

— Бо якщо ти мене не почуєш, наступні, хто сюди прийде, не питатимуть дозволу, — відповів він. — І тоді ніхто з нас не виживе.

Він зробив паузу, кинувши короткий погляд на Германа. Ідея промайнула в голові, але він вагався — занадто слизька. Максим видихнув і глянув Астароту прямо в очі.

— Слухай, я міг би зараз намалювати тобі казку, — почав він, голос став сухим, із ноткою цинізму. — Сказати, що мені сподобалась твоя дочка чи що я закохався в неї з першого погляду. Але це була б дурна брехня, і ти б її розкусив за секунду. Якби все було інакше, я б сюди не сунувся, ризикуючи шкурою.

Астарот стиснув щелепу, його очі спалахнули недовірою, але він не перебив. Тиша зависла, важка й гнітюча — навіть вітер, що свистів крізь тріщини, здавалося, стих. Максим продовжив, його голос став твердішим:

— Усе, що між нами зараз, — це необхідність. Не дружба, не проблеми. Якщо ми не домовимось, буде гірше. Для всіх. — Він перевів погляд на Кіру. — І для неї теж.

Кіра стояла внизу, її очі потемніли від напруги. Вона не чекала, що Максим так прямо вплете її в аргумент, але не відвела погляду — у її мовчанні було щось важке, невловиме.

Астарот прищурився, його обличчя стало кам’яним.

— Ти хочеш, щоб я повірив, ніби ти ризикуєш шкурою заради моєї дочки й моїх людей? — спитав він тихо, але загроза в голосі була відчутною.

Максим кивнув, не відступаючи.

— Так, — відповів він, голос чистий, без тіні вагання. — І не тільки заради неї. Усе йде до того, що скоро нам доведеться вибирати: здохнути поодинці чи вижити разом. Ти знаєш, скільки ми втратимо, якщо кожен тягнутиме своє.

Астарот мовчав, його погляд свердлив Максима, ніби шукав тріщину в його словах. Секунди тяглись, іржаві дошки поскрипували під ногами бандитів нагорі. Нарешті він хмикнув — коротко, без тепла — і ступив ближче, опинившись майже впритул до Максима на сходах.

Астарот стояв нерухомо, його погляд ковзав по Максиму, ніби вицінюючи його до кісток. Нарешті він видихнув, голос став низьким і твердим:

— Гаразд, Сталкере. Переконав. Але ти й твій друг залишаєтесь тут до ранку. Якщо мої люди нічого підозрілого не знайдуть, поговоримо про майбутнє. — Він повернувся до своїх бійців, кинувши коротко: — А поки вони — гості.

Максим видихнув, опускаючи руки. Напруга відпустила його плечі, але тремтіння в тілі лишилось — відлуння переговорів. Герман розслабив хватку на автоматі, але його очі все ще стежили за бандитами.

— Найкраща пропозиція, яку ми могли виторгувати, — пробурмотів він із сухою іронією, хоч погляд залишався холодним.

Кіра глянула на батька востаннє, її голос був тихим, але твердішим, ніж раніше:

— Краще так, ніж не вийти звідси взагалі.

Максим розвернувся й сів на сходи, спершись ліктями на коліна. Його руки ледь помітно здригнулись — утома й адреналін брали своє. Герман і Кіра підійшли, сідаючи поруч — тріо в пилу й іржі депо.

— Як почуваєшся? — спитав Герман, його тон був спокійним, але з ноткою турботи, що пробивалась крізь броню.

Максим підняв голову, зустрівши погляд друга.

— Як після торгів за власне життя з демоном, — буркнув він, куток рота злегка смикнувся в усмішці.

Кіра опустилась поруч, її очі блиснули занепокоєнням.

— Вибач за це, — сказала вона тихо, дивлячись у підлогу. — Я не хотіла, щоб усе так обернулось.

Максим похитав головою, його голос став м’якшим, але без сентиментів:

— Забудь. Ми всі в цьому пеклі разом. Головне — вибратись і не здохнути до ранку.

Герман кивнув, його погляд ковзнув по депо — бандити Астарота розходились, але тримали їх у полі зору.

— Учора я казав тобі про вибір і героїзм, — почав він, але Максим різко перебив:

— Навіть не починай.

Кіра глянула на Максима, її очі звузились — суміш тривоги й цікавості.

— Максиме, — сказала вона тихо, — що ти мав на увазі, коли сказав батькові, що я — міст між вами?

Він насупився, зважуючи слова. Її тон не був докором, але він не хотів, щоб вона неправильно зрозуміла.

— Те, що сказав, — відповів він, дивлячись їй в очі. — Ти достукалась до нього, коли він нас не чув. Ти — його дочка, і через тебе він слухав. Я лише хотів показати, що ти можеш бути ланкою між нами й Демонами. Так само, як я можу між ними й Цитаделлю. Там ви для всіх — просто бандити й головорізи.

Кіра різко підняла голову, її голос став гострішим:

— Ми не такі. У нас свої правила, свої причини. Ти ж сам знаєш, що виживати тут — не вибір, а необхідність.

Герман вставив слово, його тон був холодним, але виваженим:

— Вона права, Максиме. Не всі бандити — пси без цепу. Хтось грабує, хтось просто тримається за своє. Наші сутички з Демонами раніше не залишали місця для розмов.

Максим зітхнув, потер шию. Він розумів, що його слова могли зачепити.

— Я не осуджую, — сказав він. — І поважаю ваші причини. Але тому нам і потрібні мости, а не стіни. Якщо не зрозуміємо одне одного, здохнемо всі.

Він глянув на Кіру, його голос став твердішим:

— Ти ж пам’ятаєш, Кіро. Ще недавно ми тримали один одного на прицілі, а ти глузувала з нас. А тепер стоїш за чужих і сама не знаєш, чому. Ти ніби досі не вирішила, на чиєму ти боці.

Кіра опустила погляд, її пальці стиснулись у кулаки.

— Я захищаю своїх, — сказала вона тихо, але в голосі чувся надлам.

— Ми не твої люди, — відрізав Максим. — Ще вчора ми були ворогами. Я розумію, що ти стоїш за Демонів, і це твоя сила. Але якщо хочеш бути між нами й Астаротом, обирай, за кого ти.

Вона завмерла, її очі метались між Максимом і Германом. Секунда тиші стала важкою, як іржа в повітрі.

— Я не знаю, що робити, — зізналась вона нарешті, голос тремтів. — Не хочу зраджувати своїх, але й не можу закрити очі на те, що відбувається.

Герман нахилився вперед, його слова були спокійними, але різкими:

— Ми в одному човні, Кіро. Якщо не згуртуємось, завтра нас не буде. І твоїх людей це теж стосується.

Кіра вдихнула, її плечі розправились. Вона глянула на Максима з новою рішучістю.

— Гаразд, — сказала вона. — Я спробую. Але мені потрібен час — поговорити з батьком, пояснити своїм. Вони не проковтнуть ваші слова просто так, навіть якщо ви гості.

Вона підвелась і відійшла до Астарота, її кроки були важкими, але впевненими. Герман глянув на Максима, піднявши брову.

— Звідки таке порозуміння? — спитав він, у голосі чувся легкий скептицизм. — Ти ж казав, що їй не вірити.

Максим потер скроні, видихнувши.

— Не знаю, — відповів він. — У її очах щось змінилось. Вона не та, ким я її бачив на вокзалі.

Герман хмикнув, його погляд став гострішим.

— Закохався в дочку ворога? Ризиковано, друже.

Максим насупився, але промовчав. Герман не відступав.

— Ти різко їй повірив. Звідки?

Максим глянув на Кіру вдалині, його голос став тихішим:

— Це не про віру. Інстинкт. Вона стрибнула за нас, коли могла відійти. У ній більше героїзму, ніж я чекав. Більше, ніж у мені зараз.

Герман кивнув, але його очі залишились холодними.

— Може, й так. Але це Пустота, Максиме. Вона може грати за Астарота, коли їй вигідно. Не забувай.

Герман поплескав його по плечу, куток рота смикнувся в ледве помітній усмішці.

— Не втрачай голову. Одна помилка — і нам кінець.

Максим кивнув, його погляд затримався на Кірі, що говорила з Астаротом.

— Знаю, — сказав він. — Але іноді ризик — єдиний вихід.

Герман хмикнув, але не став сперечатись.

— Тільки пам’ятай, чому ми тут, — кинув він, відводячи очі до тіні депо.

Максим зітхнув, його рука стиснула край сходинки. Він знав, що кожен крок у цьому світі — гра на межі, і Кіра тепер — частина цієї гри.