ПУСТОТА

Максим і Герман спустились у вестибюль метро, де пітьма гуділа, густа, як смола. Ліхтарик Максима ледве пробивав морок, ковзаючи по облуплених стінах і іржавим турнікетам, вихоплюючи шматки плитки. Усе їхнє спорядження — помпа, автомат — лишилось на поверхні, загублене в хаосі Гуллівера. У Германа заклинило автомат, у Максима був лише пістолет із жменею патронів і мачете. Він витягнув зброю з кобури, перевірив магазин — три кулі. Досить, щоб пустити собі одну в лоб, і все.

— Що тепер? — Герман став біля сходів, голос гудів у порожнечі.

— А я що, пророк? — хмикнув Максим, цинізм різонув тишу. — Це ж твоя геніальна ідея була сюди спускатись.

— Ну, тепер ти ще й звинувачувати мене почнеш, так, Макс? — Герман насупився, шрам на щоці смикнувся — знак, що нерви на межі.

— Германе, навіть не починай, — Максим різко видихнув, стримуючи гнів. — Не час сраку рвати. Ми обоє в цьому лайні по вуха, то вибиратись будемо разом. Ясно?

Герман важко зітхнув, потер шию, ніби скидаючи напругу.

— Гаразд, згоден. Уже кипимо. Пропозиції є?

— Був же план, — Максим ступив до турнікета, перекинувши ногу через іржавий бар’єр. — Ідемо за ним. Хрещатик, пересадка, Майдан, Цитадель. Простіше не буває.

Вони спустились на перон. Повітря тут було важким, просоченим вологою й мокрого бетону. Червоні аварійні лампи мигтіли вздовж стелі, кидаючи криваве світло на тріснуту плитку й купи сміття. Тунелі гуділи низьким, ледь чутним гулом — ніби метро дихало, чекаючи здобичі. Максим повів ліхтариком, шукаючи вказівники на Хрещатик, але стіни були голі — вивіски зірвані, карта в центрі перону давно пропала, вкрадена Сталкерами чи згнила від часу.

— Доведеться згадувати дитинство, — буркнув Максим, зупинившись посеред платформи. — Не пам’ятаю, куди тут іти.

— Та ти жартуєш? — Герман хмикнув, кивнувши на правий кінець перону. — Пересадка на Льва Толстого там. Не сто років минуло, Макс.

Максим скривився, але промовчав. Він перевів погляд на сходи ескалатора — темний провал гудів холодом і невідомістю.

— У мене погане передчуття, — тихо сказав він, дістаючи мачете з піхов. Пістолет простягнув Герману. — Тримай. Три кулі — не розтринькай.

— Ідемо? — Герман узяв зброю, перевірив затвор і ступив до сходів, вдивляючись у пітьму.

— Запізно казати "ні"? — Максим зітхнув, але рушив слідом.

— Думаю, так, — Герман криво усміхнувся, його голос був спокійним, але очі пильно шукали рух у темряві.

Ескалатор скрипів під ногами, металеві щаблі прогинались, ніби скаржачись на їхню вагу. Вони перейшли на наступну станцію — Льва Толстого. Тут темрява була ще густішою, лише посеред платформи тліли залишки багаття: купка попелу й обгорілих гілок, що смерділи паленою гумою. Максим і Герман завмерли, притиснувшись до стіни. Максим стиснув мачете так, що кісточки побіліли, Герман наставив пістолет у морок, вуха ловили кожен шурхіт.

— Чисто, — тихо гукнув Герман, обійшовши платформу. — Але щось не так.

Максим вийшов слідом, його ліхтарик ковзнув по підлозі й зупинився на купі трупів біля краю перону. Чотири тіла лежали в неприродних позах, кров розтеклась темними калюжами, уже підсохлими по краях.

— Що за чортівня тут була? — Максим присів біля одного з них, його голос дрижав від напруги.

— Не знаю, що й сказати, — Герман підійшов ближче, перевернув труп ногою й відсахнувся. Обличчя мертвяка було понівечене: шкіра звисала клаптями, зуби стирчали, як ікла, очі — вузькі, зміїні, застиглі в агонії. У центрі лоба зяяла дірка від кулі.

— Як мило, — Максим скривився, його сарказм прорізав тишу. — Навіть не знаю, що додати.

— Потвора, — Герман озирнувся на інші тіла. — Думаю, усі такі. Їх прибрали не просто так.

Максим нахилився ближче, провів пальцем по краю рани — кров ще липла, не до кінця згорнулась.

— Убиті недавно. Годину-дві тому, — він підвівся, витер руку об штани. — На них хтось полює.

— Тоді оглянемось, — Герман кивнув на платформу, його голос став твердішим. — Може, знайдемо зброю чи патрони. Три кулі нас не витягнуть.

— Логічно, — Максим рушив до багаття, тримаючи мачете напоготові. — Ти бери лівий бік, я — правий. І тихо.

Вони розійшлись, промені ліхтариків ковзали по сміттю й уламкам. Максим копнув купу ганчірок — під ними блиснув порожній магазин від автомата. Герман присів біля одного з трупів, обшукав кишені — нічого, крім іржавого ножа з вигнутим лезом.

— Хтось тут був до нас, — тихо сказав Герман, підходячи до Максима. — І не монстри.

— Люди, — Максим стиснув губи, його погляд потемнів. — І вони близько.

Максим і Герман за кілька хвилин обшукали платформу, вигребши з-під сміття хоч щось: іржавий ніж із вигнутим лезом і два патрони до пістолета. Максим зарядив їх у магазин, клацнув затвором і простягнув зброю Герману.

— П’ять куль краще, ніж три, — буркнув він, кинувши погляд на темний провал тунелю. — Але все одно як плюнути в Титана.

Нагорі грюкнуло — важкий звук, ніби перекинули ящик чи штовхнули балку. Вони завмерли, притиснувшись до холодного бетону. Через щілини в стелі пробились відблиски ліхтарів — хтось ходив по вестибюлю, промені ковзали по сходах, вихоплюючи іржу й пил. Сталкери? Чи ті, хто пристрелив потвор із іклами? Максим потягнувся до мачете, пальці стиснули руків’я, але Герман коротко кивнув у бік тунелю.

— Туди, — шепнув він, голос низький, але твердий.

Максим зітхнув, сховав мачете в піхви й рушив за ним. Та щойно вони відійшли від будки, зверху гримнула автоматна черга, за якою долинув короткий крик — хрипкий, обірваний. Герман різко обернувся, пістолет уже в руці.

— Там якась чортівня, — тихо сказав він, перевіряючи затвор.

— Бачу, — Максим скривився, його очі звузились. — Але я не лізу туди перевіряти. Хай самі гризуться.

Вони попрямували до тунелю, але кроки зверху наблизились — розмірені, важкі, спускались на платформу. Герман метнувся за ріг стіни, притиснувшись до тріснутого бетону, Максим присів за напівзруйнованою диспетчерською будкою, тримаючи мачете напоготові. Зі сходів зійшла фігура в пісочній формі — бурштинові налокітники й наколінники виблискували в тьмяному світлі червоних ламп, бронежилет того ж кольору обтягував груди. На обличчі — маска-протигаз із темними лінзами, у руках — автомат із лазерним прицілом, оптикою й тактичною ручкою на цівці. Боєць повільно обвів перон поглядом, чоботи гупали по плитці, проходячи в метрі від Максима.

Максим стиснув мачете, готуючись ударити ззаду, але з темряви виринула друга тінь — тихіша, обережніша. Напарник. Максим затамував подих, відступивши на крок. Рація першого зашипіла, голос із неї прорізав тишу:

— Північ! Що у вас внизу?

— Чисто, — відповів боєць, його голос гудів крізь маску. — Здавалось, чув розмови й шум, але це місце дратує.

— Повертайтесь, у нас купа справ! — гаркнув голос із рації.

Максим і Герман перезирнулись через платформу — "Північ" був позивним цього типа, а не якоюсь кодовою назвою. Хтось ізгори віддавав накази, але неясно хто. Непрохані гості розвернулись до сходів. Герман відступив глибше в тінь, тримаючи пістолет наготові. Максим зрозумів — ховатись далі нікуди. Кут за будкою був останнім шансом, але рух міг видати скрип підошов. Він уже заніс мачете, коли з тунелю долинув скрегіт — різкий, металевий, а за ним — низьке пирхання.

— Кроти, — шепнув Максим, його очі звузились.

Сліпі тварюки метро — розміром із пса, з кігтями, що дряпали бетон, і нюхом, гострішим за Сталкерський інстинкт. Вони чули вібрації, реагували на звук, але на відстані їх можна обдурити, завмерши. Постріли зверху розбудили їх, і тепер тунель гудів від їхнього наближення.

— У нас навала мутантів, — гаркнув "Північ" у рацію. — Потрібна допомога!

Зі сходів спустились ще троє — пісочні форми, автомати з ліхтарями на стволах. П’ятеро бійців розвернулись до тунелю, наставивши зброю. З тунелю вирвались Кроти — два десятки сірих туш, кігті дряпали бетон, сліпі морди гуділи нюхом. Тунель загудів, ніби потяг мчав на повному ходу.

— Вогонь! — крикнув "Північ".

Черги розірвали тишу, кулі рикошетили від стін, бетон сипався на підлогу. Кроти стрибали між уламками, уникаючи більшості пострілів, їхні кігті дряпали плитку. Бійці стріляли влучно, але безладно — видно, що з підземною фауною Пустоти вони стикались уперше. Один Кріт стрибнув на бійця, роздерши йому горло, другий повалив іншого, вгризшись у ногу. Третій упав, коли двоє монстрів розірвали його навпіл — кров бризнула на стіну, змішуючись із пилом. Але Кроти гинули — кілька туш відлетіли від влучних пострілів, решта розбіглась у тунель, скиглячи.

Максим вискочив із-за будки, рубонув "Півноча" мачете в шию — лезо вгрузло, кров плеснула на руки, тіло гупнуло об плитку. Другий боєць обернувся, побачив Максима з закривавленим мачете й підняв автомат. Але Герман виринув із тіні, прицілився з пістолета й вистрелив — куля пробила груди, боєць осів, хапаючись за бронежилет.

— Я тебе типу врятував? — Герман усміхнувся, його голос був спокійним, але очі горіли.

— Ну, типу так, — Максим хмикнув у відповідь, стираючи кров із мачете об рукав. — Тепер у нас є зброя. І можна забрати…

— Рацію, — перебив Герман, кивнувши на труп бійця. — Треба знати, що ці бойовики задумали.

— Щось таке, — Максим зняв ліхтарик із пояса бійця й кинув Герману. — Світи мені, раз уже герой.

Вони розійшлись по платформі, обшукуючи тіла. Максим тримав мачете напоготові, озираючись — чи не йде підкріплення зверху, чи не повернулись Кроти з тунелю. Поки тихо. У підсумках "Півноча" він знайшов аптечку — три шприци знеболювального, бинт, жменю пігулок невідомого призначення. У другого бійця — запасний магазин до "Калаша", повний, і пачка сигарет, просочених потом. Герман зняв рацію з третього, увімкнув — вона зашипіла, але голосів поки не було.

— Хто ці клоуни взагалі? — Максим присів біля тіла, знявши маску. Обличчя було молодим, але пошрамованим, очі застигли в здивуванні.

— Не Сталкери, — Герман потер шрам на щоці, оглядаючи форму. — Занадто екіпіровані. І занадто дурні для Пустоти.

Максим кивнув, перевів погляд на тіло поруч, те саме, у якого вони забрали рацію.

— Ну, цей, типу, Північ… Був Північчю. Зараз уже більше на Південний схід тягне. Чи просто на холодний труп.

Герман криво всміхнувся, але не прокоментував.

— А той, хто наказував, по рації. Чув, як дратувався.

— Бачив, — Максим все ще дивився на молоде, пошрамоване обличчя. — Ми вже зійшлися на тому, що вони не Сталкери. Що вони занадто виряджені — теж помітили. Але питання, чому вони тут, досі відкрите.

Герман стиснув рацію, його голос став твердішим:

— Тоді нам краще поспішити. Я поведу, слухатиму їхню частоту. Ти прикриваєш.

Максим підвівся, взяв автомат із рук мертвого бійця й перевірив затвор.

— Веди, слухач, — хмикнув він, але рушив слідом, тримаючи автомат напоготові.

Вони були дуетом. І злагодженість між ними трималась не на наказах, а на розумінні.

Максим причепив рацію до бронежилета, клацнувши кріпленням. На мить тунель завмер у тиші — лише краплі води десь у далеких закутках падали на бетон, відлунюючи в мороку, ніби годинник відраховував їхній час. Повітря пахло вогкістю й гниллю, а слабке світло ліхтарика Германа вихоплювало тріщини в стінах, де колись гудів натовп.

— Чуєш це? — Герман нахилив голову, прислухаючись до тріску, що раптово вирвався з динаміка рації.

Максим кивнув, його пальці ледь помітно стиснули автомат. Голоси пролунали з шипінням, уривчасті, але чіткі.

— …На площі є ще один загін… — пробився незнайомий голос. — …Необхідно зайняти позиції та чекати підтвердження!

— Вони вже в русі, — прошепотів Максим, його очі звузились. — Треба поспішити, поки нас не затиснули.

Вони рушили до тунелю, що вів до Цитаделі, тримаючись ближче до стіни. Кроки гулко віддавались у порожнечі, але з темряви попереду долинули нові звуки — важке тупання й шипіння рації, синхронне з їхньою. Максим миттю прикрутив гучність, його погляд метнувся до Германа.

— Швидко, ховайся! — тихо скомандував він, штовхнувши друга до стіни.

Невдовзі з тунелю виринули силуети — бійці в пісочній формі, бурштинові налокітники й наколінники тьмяно блищали в світлі червоних ламп. Маски-протигази ховали їхні обличчя, автомати з ліхтарями на стволах гойдались у руках. Вони рухались упевнено, але насторожено, явно щось шукаючи. Максим і Герман притиснулись до холодного бетону, затамувавши подих.

— Максимально тихо, поки дивимось, — шепнув Герман, його голос був спокійним, але пальці стиснули пістолет. — Якщо помітять — тоді думаємо.

Один із бійців — кремезний, із командирською поставою — щось буркнув, і решта розійшлись по платформі, обшукуючи кожен кут. Ліхтарі ковзали по плитці, вихоплюючи купи сміття й темні плями крові від попередньої сутички.

— Треба йти, — тихо сказав Максим, його рука лягла на мачете, хоч автомат висів на плечі.

Герман коротко кивнув, і вони повільно посунули до тунелю, тримаючись тіні. Але щойно зробили кілька кроків, один із бійців різко обернувся.

— Гей! Ви там! — гаркнув він, ліхтар блиснув у їхній бік.

Максим і Герман рвонули до тунелю, серця гупали в грудях, коли зрозуміли — часу на план немає. Бійці кинулись за ними, черга з автомата розірвала тишу, кулі просвистіли над головами, вдарившись у стіну.

— Біжи! — крикнув Максим, шугнувши в темряву тунелю, сподіваючись, що вона їх прикриє.

Вони проскочили кілька метрів і завмерли в ніші, де тунель розширювався. Темрява огортала їх, як плащ, але попереду вона ховала невідоме — кожен шурхіт міг бути Кротами чи чимось гіршим. Максим і Герман затамували подих, коли бійці виринули з тунелю на платформу. Шурхіт їхніх черевиків по старих плитах змішувався з клацанням затворів. Їхні силуети в пісочній формі маячили в слабкому світлі — бурштинові вставки на броні, протигази, автомати напоготові.

Бійці дійшли до середини платформи й зупинились, побачивши трупи своїх — "Півноча" й інших, розкидані по підлозі в калюжах крові. Тиша повисла на мить, а потім один із них прогарчав:

— Що тут сталося, в біса?!

Інші розійшлись, наставивши зброю на тіні. Ліхтарі вихоплювали обгорілі залишки багаття, уламки бетону, закривавлені сліди Кротів. Вони відчували загрозу, але рацію поки не чіпали.

— Вони мертві, — буркнув один, присівши біля трупа "Півноча". — Що за чортівня?

— Перевіряйте, чи є тут хтось ще, — скомандував кремезний, натиснувши кнопку рації. Ефір відповів лише шумом, зв’язок під землею тріщав. — Тримайтесь разом.

Максим і Герман перезирнулись у темряві ніші. Їхні шанси виросли — два автомати, пістолет, мачете, рація ворога. Вони могли підслухати бійців і дізнатись, що коїться в Пустоті. Максим тихо підняв автомат, тримаючи приціл на групі. Його подих був рівним, хоч нерви гуділи.

Рація на його грудях зашипіла, і голос прорвався крізь тріск:

— Ми на місці, оглядаємо місце стрілянини, — сказав кремезний у свій пристрій. — Треба з’ясувати, що тут сталось, і швидко назад.

— Схоже, вони не в курсі, що їх чекає, — шепнув Герман, притиснувшись до стіни глибше, щоб тінь сховала його від ліхтарів.

Максим кивнув, його думки гуділи в пошуках виходу. Рація давала перевагу — вони знали про загін на площі, могли обійти його до Цитаделі. Але ризик був величезним.

— Рухаймось, поки вони зайняті, — тихо сказав Максим, прислухаючись до кроків бійців, що гуділи по платформі. — Наступний тунель ліворуч.

Він підняв автомат, тримаючи приціл на бійцях. Серце калатало, нерви натягнулись, як дріт. Якщо ці виряджені передадуть по рації про трупи, їх з Германом затиснуть у метро, як щурів.

Бійці продовжували переговариватись, але зв’язок рвався — голоси тонули в шумі.

— Ми на місці, оглядаємо стрілянину, — повторив кремезний, не підозрюючи, що його чують.

— З’ясуємо, що сталось, і назад, — додав інший, обводячи ліхтарем тунель.

Максим переглянувся з Германом — очі в обох блиснули розумінням.

— Не дамо їм викликати підкріплення, — шепнув Максим, його голос був твердим, хоч і тихим. — Треба прибрати їх, поки не доповіли.

Герман кивнув, його рука стиснула пістолет.

— Я беру першого, ти — другого, — відповів він спокійно, але рішуче. — На три. Раз…

Герман пильно оглянув платформу з ніші, його очі звузились, оцінюючи бійців у пісочній формі. Він підняв руку, зупинивши Максима, і тихо кивнув — знак, що бере справу в свої руки. Вони притиснулись до стіни, чоботи ледь торкались тріснутої плитки, щоб не видати звуку. Максим тримав автомат напоготові, чекаючи команди, а Герман наставив пістолет на кремезного бійця, що стояв біля трупа "Півноча", бурмочучи щось під протигазом.

— Я координую, — шепнув Герман, його голос був спокійним, але твердим. — Ти береш того, що ближче, зліва. Я — другого, справа. На мій сигнал.

Максим кивнув, його пальці стиснули цівку автомата. Він прицілився в бійця, що присів над тілом, не підозрюючи загрози. Герман обвів поглядом другого — той стояв трохи далі, обводячи ліхтарем темряву, нічого не помічаючи. Тиша давила, але Герман не вагався — його тактичний розум уже прорахував усе.

— Зараз, — скомандував він тихо, але різко.

Вони відкрили вогонь одночасно. Черги "Калаша" Максима і постріли пістолета Германа гримнули в унісон, луна рознеслась тунелем, ніби самі стіни здригнулись. Ближній боєць упав із простреленою головою, кров бризнула на плитку, другий осів із діркою в грудях, його ліхтар покотився, блимаючи в агонії. Тиша повернулась, важка й липка, лише далекий скрегіт Кротів десь у глибині порушував її.

— Швидко, обшукаємо й валимо, — сказав Максим, рушивши до тіл. Його голос був різким, але без паніки — Сталкерський інстинкт узяв гору.

Герман кивнув, тримаючи пістолет напоготові, поки Максим обшукував трупи. П’ять бійців лежали в калюжах крові, їхні маски-протигази криво з’їхали набік. Максим вихопив із підсумків два магазини до "Калаша" — повні, по тридцять патронів — і кинув один Герману. Той зняв із кремезного тактичний ніж і жменю патронів до пістолета, перевіривши їх на світлі ліхтарика.

— Хватить, рушимо, — буркнув Максим, закинувши автомат на плече.

Вони попрямували тунелем до Цитаделі, занурюючись у похмуру пітьму метро. Стіни, колись пофарбовані в яскравий синій, обросли пліснявою й пилом, ніби підземелля пожирало себе. Графіті Сталкерів — "Тут був Сірий" чи "Літуни вгорі" — проступали крізь морок, мов шрами минулого. Червоні аварійні лампи миготіли, кидаючи криваве світло на уламки вагонів, іржаві ґрати й обірвані дроти, що звисали зі стін, як сухожилля мертвого звіра.

Під ногами хрустіли шматки бетону й скло, кожен звук гудів луною, змушуючи серце битися швидше. Зі стелі стирчали уламки плит, готові обвалитись від поштовху. Тунель дихав холодом і забуттям — шелест вітру в щілинах, крапання води, скрип металу десь удалині. Максим і Герман рухались обережно, тіні танцювали на стінах, ніби метро стежило за ними.

Вони зупинялись що кілька метрів, прислухаючись — чи то Кроти дряпають бетон, чи бійці йдуть слідом. Покажчики давно зірвали чи розтрощила Пустота, лишивши шматки металу, поглинуті темрявою. Кожен крок загострював інстинкти — Максим відчував, як Пустота чекає їхньої помилки, а Герман пильно обдивлявся тунель, тримаючи зброю напоготові.

— Ці тунелі — пастка, — тихо сказав Максим, обходячи купу уламків. — Один хибний рух, і нас поховає.

— Або зжеруть, — додав Герман, його голос був спокійним, але очі шукали рух у темряві. — Тримайся за мною, Цитадель близько.

На половині шляху рація на грудях Максима затріщала — різкий звук із перешкодами розірвав тишу. Вони завмерли, затамувавши подих. Максим прикрутив гучність, але тріск не вщухав, ніби хтось пробивався крізь бетон і морок.

— Чуєш? — шепнув Герман, його рука стиснула автомат. — Готуйся, це не Кроти.

Максим кивнув, піднявши автомат. Тріск рації обіцяв нову загрозу, і Герман уже прораховував наступний хід.

На половині шляху тунель загудів тишею, яку раптом розірвав тріск рації на грудях Максима — різкий, із перешкодами, ніби хтось дихав у бетон. Вони з Германом завмерли, затамувавши подих, пальці стиснули зброю. Червоні лампи миготіли над головою, кидаючи тіні на плісняві стіни, де графіті Сталкерів кричали про втрачене минуле.

— Група Браво, доповісте обстановку, — пролунав голос із рації, напружений, як натягнутий дріт.

Максим глянув на Германа — їхні очі зустрілись, і в обох промайнуло розуміння: одна мить може все змінити. Секунди тягнулись, повітря густішало від чекання. Новий голос прорвав тишу:

— Група Альфа, доповісте обстановку.

Відповіді не було — лише статичний шум, що ковзав по нервах. Максим насупився, його цинічна маска тріснула на мить.

— Може, це ті, кого ми поклали, — тихо сказав він, згадавши закривавлені протигази на платформі.

Герман нахмурив брови, його розум гудів, як машина.

— Якщо так, підкріплення вже близько, — відповів він, голос низький і насторожений. — Часу мало.

Максим кивнув, серце заколотилось — не від страху, а від відчуття, що метро стискає їх, як пастка. Тиша, яку вони так берегли, тепер була ворогом. Ніби на підтвердження, рація затріщала знову — глухі звуки, уривки шуму, ніби щось наближалось. Максим інстинктивно притис автомат до грудей, його погляд метнувся в темряву.

Раптом голоси прорвались крізь перешкоди, уривчасті, але чіткі:

— Група Браво, на місці, — промовив хтось, голос глухий і втомлений. — Обшук провели, сліди противника є, але поки тихо.

Герман видихнув, напруга в плечах трохи спала. Максим хмикнув, але не встиг прокоментувати — рація заговорила знову:

— Група Альфа на зв’язку, — відповів інший, голос твердий, але з ноткою тривоги. — Захопили кількох у тунелях. Схоже, з Цитаделі, як її тут кличуть. Допитуємо. Все під контролем.

Вони завмерли. Повітря стало важким, ніби бетон звалився на груди. Герман стиснув пістолет, його очі потемніли.

— Полонені, — шепнув він, голос тремтів від усвідомлення. — Якщо це люди з Цитаделі, нам треба поспішити.

Максим глянув на нього, його цинізм спалахнув звичною іскрою:

— Що нам до них? Ще кілька Сталкерів, які вляпались у лайно, — буркнув він, але слова повисли в повітрі, порожні. Він відвів погляд, потер шию. Тиша рації й темрява тунелю раптом нагадали йому про Арсена — як той колись прикрив його від мародерів, не думаючи про себе. А тепер? Ці люди могли знати шлях до Цитаделі. Або просто бути такими ж, як вони з Германом — загнаними в кут.

— Якщо їх допитають, — тихо додав він, голос став серйознішим, — ці виряджені дізнаються про нас. Або про Цитадель. Треба їх витягти, поки не пізно.

Герман кивнув, його погляд став гострим, як лезо.

— Тоді рухаємося швидко, — сказав він, перевіряючи пістолет. — Якщо Альфа допитує, у нас є шанс їх застати. Я поведу, ти прикриваєш.

Максим хмикнув, але без сарказму — лише звичка.

— Веди, рятівник, — буркнув він, закинувши автомат на плече.

Вони прискорили крок, тіні гойдались на стінах, кожен звук — крапання води, скрип металу — здавався загрозою. Рація затріщала знову:

— Група Дельта, як чуєте? — пролунав запит.

Тиша. Максим і Герман перезирнулись, занепокоєння стиснуло горло.

— Група Дельта, повторіть, як чуєте? — Нічого, лише статичний шум.

Раптом голос прорізав ефір, різкий і напружений:

— ПІВНІЧ, НА ЗВ’ЯЗОК!

Максим стиснув губи, його цинізм спалахнув на мить:

— О, старий друг Північ, — шепнув він Герману. — Схоже, ми його добре охолодили.

Герман не відповів, але його очі блиснули — він уже прораховував, звідки йде сигнал і як дістатись до Альфи.

Герман різко зупинився, його рука стиснула автомат, очі звузились, вловлюючи тріск рації в темряві тунелю. Максим завмер поруч, його погляд метнувся до друга — серце гупало, але цинізм тримав його в тонусі.

— Це їхня перша група, "Північ", — шепнув Максим, кивнувши на рацію. — Вони ще не в курсі, що ми їх порізали.

Герман коротко кивнув, його обличчя було твердим, як бетон стін.

— Точно. І "Дельта" мовчить, — сказав він, голос низький і спокійний. — Якщо зв’язок не дійде, хтось піде перевіряти. У нас є шанс їх обдурити.

Максим хмикнув, його брови піднялись.

— Обдурити? Ти хочеш заговорити по їхній бубнилці? — спитав він, але в голосі не було насмішки — лише практичний скепсис.

— Так, — Герман глянув на рацію в руках Максима. — "Північ" мертвий, "Дельта" не відповідає. Ми можемо стати "Дельтою". Дізнаємось, де Альфа, і доберемось до полонених.

Максим потер шию, його очі обшарили темряву тунелю.

— А якщо спалять? У тебе голос не як у Сталкера з пивом, а грубіший, — буркнув він. — Але ідея непогана. Тільки треба вигадати щось правдоподібне.

— Вигадаємо, — відрізав Герман, його тон не допускав сумнівів. — Мутанти, сутичка, чиста платформа — цього вистачить. Ти стежиш за тунелем, я говорю.

Максим кивнув, його цинічна маска тріснула легкою усмішкою.

— Гаразд, командире. Тільки не ляпни, що ми їхнього "Півноча" охолодили.

Розлючений голос із рації перебив їх:

— ПІВНІЧ, НА ЗВ’ЯЗОК НЕГАЙНО!

Герман миттю притиснувся до стіни, його рух був різким, але впевненим. Він узяв рацію з рук Максима, підніс до губ і заговорив — голос грубий, трохи хриплий, але без тіні нервозності:

— Дельта на зв’язку. Платформа зачищена, сутичка з мутантами. "Північ" не відповідає, мабуть, їх зачепило.

Максим стримав усмішку, тримаючи автомат напоготові, його погляд пильно обшарював тунель. На тому кінці ефіру голос трохи збавив оберти, але настороженість лишилась:

— Підтверджую, Дельта. Чисельність і стан бійців?

Герман не зволікав, його тон залишався холодним і чітким:

— Усе чисто. Мутанти й кілька місцевих уродів, деформованих. Платформа під контролем, чекаємо вказівок.

Тиша в рації повисла на мить, Максим стиснув зуби, готовий до провалу. Але голос відповів, хоч і з підозрою:

— Дельта, допоможіть Альфі з допитом. Затримані там, можливо, з Цитаделі. Захистіть їх і перевірте тунелі.

Герман опустив рацію, глянув на Максима — їхні очі блиснули розумінням.

— Ось і квиток до полонених, — тихо сказав він. — Рухаємося до Альфи, тримай тил.

Максим хмикнув, закинувши автомат на плече.

— Ну ти й актор. Тільки б ці виряджені не попросили пароль, — буркнув він, але пішов слідом, його кроки були легкими, хоч серце гупало від напруги.

Вони рушили тунелем, тіні гойдались на пліснявих стінах, кожен звук — крапання води, скрип металу — здавався загрозою. Рація іноді потріскувала, але згодом стихла.