ПУСТОТА

Пікап стрімко мчав по бульвару Тараса Шевченка, оминаючи іржаві остови машин — старі іномарки й автобуси, що вросли в асфальт, нагадували про минуле життя. Їхні потрощені корпуси, вкриті пилом і слідами кігтів, стояли, як надгробки, а з одного визирала пожовкла газета, що тріпотіла на вітрі. Максим, спершись на борт кузова, кинув погляд на ці привиди доріг, цинічно хмикнувши: "Раніше тут пробки, тепер — могильник".

Скоро машина вискочила на проспект Перемоги. По обидва боки громадилися скелети будівель — потрощені вікна, обгорілі фасади, ніби місто кричало про свою смерть. Максим глянув убік. Цирк вималювався на тлі сірого неба — його куполи, тріснуті й покручені, тягнулися вгору, мов кістки, що стирчать із могили. На одному з них сидів Літун — силует із крилами, як у кажана, пильно видивлявся околиці. Раптом його голова смикнулася: зграя Блукачів шкутильгала по протилежній вулиці, їхні лапи чавкали в багні. Літун розправив крила — чорні, рвані, ширші за людський зріст — і зірвався вниз. Повітря розітнув свист, пазурі вчепилися в Блукача, туша здригнулася, і хижак уже тягнув здобич на дах ТРЦ "Україна".

ТРЦ стояв, як велетенський труп — скляний фасад розтрощений, нутрощі вивернуті назовні. Літун приземлився на краю даху, де колись блимала вивіска, і вп’явся в жертву — шматки плоті падали вниз, кров текла по потрісканому бетону. Піщаний вітер приніс сморід, і Максим скривився, відчувши, як стара ненависть до цього світу стискає горло. "Красота Пустоти," — подумав він, сплюнувши за борт. На мить його погляд завмер на крилах Літуна, що тріпалися над здобиччю. Артем колись казав: "Цей світ ще можна врятувати, Максе, якщо ми будемо разом". Малий вірив у щось, чого Максим не бачив. А що, як він був правий? Думка кольнула, але він струснув головою, відганяючи її. "Пізно про це," — буркнув сам собі.

Пікап загальмував біля ТРЦ "Більшовик", неподалік від станції метро Шулявська. Будівля, що колись гуділа життям, тепер нагадувала покинуту шкаралупу — стіни пошрамовані, вікна вибиті, дах провалився в кількох місцях. Клан Більшовиків обрав її за площу, але не за розум — укріплення тут були нікудишні. Машина зупинилася на парковці, де асфальт тріскався від чагарників і уламків. Герман заглушив двигун, тиша вдарила по вухах, лише вітер гнав обривки сміття через гільзи й плями засохлої крові. Стіни ТРЦ мовчали, але кричали про бійню — сліди кігтів, прострелені двері, розмазана червона смуга на бетоні.

Максим зістрибнув із кузова, оглядаючи місцевість. Напруга в команді гуділа, як дріт під струмом. Вовк і Сірий стиснули автомати, бійці Чорної Мітки мовчки перевіряли зброю. Герман вийшов із кабіни, його погляд різав повітря. Арсен став поруч, шрам напружився.

Максим зістрибнув із кузова, за ним — Вовк і Сірий, бійці Чорної Мітки. Герман вийшов із кабіни, Арсен став поруч. Усі завмерли, оглядаючи масштаб руйнувань. Фасад ТРЦ був розтрощений, ніби велетенський кулак пробив його наскрізь, уламки скла й бетону встеляли землю, а всередині виднілися обгорілі залишки стелажів і стін.

Максим звузив очі, голос став холодним і різким:

— Це не монстри. Не мутанти. І навіть не Титан. Щось інше.

Герман повернув голову, його погляд пронизав Максима.

— Ти впевнений? Ти ж казав про ту тварюку з шипами.

Максим кивнув, потерши шию.

— Титан рве і трощить, але не так. Це… — він махнув рукою на розвалений фасад, — це ніби вибух. Щось із розумом. Не знаю, що за хрінь, але кігті тут ні при чому.

Арсен стиснув автомат, його шрам напружився.

— Якщо не тварини, то хто? Люди?

Максим пирхнув, але без усмішки.

— У Пустоті? Люди з таким арсеналом? Сумніваюся, але хтозна.

Раптом Вовк підняв руку, вказавши на бік ТРЦ.

— Там! Хтось ворушиться.

Усі обернулися. Крізь тріщини в стіні, за купою уламків, виднілися силуети — двоє людей, пошарпаних, але живих. Один тримав залізяку, ніби спис, другий притискав руку до боку, де темніла пляма крові. Вони помітили пікап і завмерли, ніби вирішуючи, тікати чи кликати.

Герман ступив уперед, голос прогудів:

— Хто ви? Назвись!

Той, що з залізякою, хрипко гукнув:

— Ми з Більшовиків! Нас шестеро було… Ті, що прийшли, просто відкрили по нас вогонь. Без слів, без нічого — стріляли, поки все не рознесли. Двоє лишилися.

Максим глянув на Арсена, потім на Германа.

— Вогонь, кажеш? Чудово. Значить, це не просто пси з Пустоти.

Герман кивнув, його погляд став твердим.

— Забираємо їх і валимо всередину. Треба знати, хто це був.

Арсен коротко наказав:

— Вовк, Сірий, витягніть їх. Решта — за мною.

Команда рушила до ТРЦ, бійці Чорної Мітки прикривали фланги, Вовк із Сірим побігли до вцілілих. Максим затримався на мить, стоячи біля пікапа. Він ще раз глянув на розруху — пробитий фасад, обгорілі стіни, уламки, що диміли в пилу. "Що за хрінь?" — подумав він, звузивши очі. Це не кігті, не вибухівка Рейдерів, не хаос мутантів. Щось чітке, холодне, сплановане. Відчуття стиснуло груди, але він сплюнув і рушив слідом за іншими.

Загін узяв зброю й рушив до будівлі. Щойно вони ступили всередину ТРЦ "Більшовик", повітря стиснуло груди — перед очима розкрилася картина, ніби з кошмару. Трупи валялися всюди: розірвані, спотворені, кінцівки розкидані по підлозі, мов кривава мозаїка, яку склав божевільний. Стіни — у дірах від куль, кров застигла темними патьоками, гільзи хрустіли під ногами, як сухе листя. Запах гару й пороху висів густою хмарою, заглушаючи відгомони минулого — колись тут сміялися діти, гуділи ігрові автомати, а тепер панувала мертва тиша, пронизана відлунням смерті. Герман зупинився, його обличчя скривилося, коли він глянув на сходи, що вели на другий поверх — перила звисали, обірвані, а сходинки були встелені шматками плоті.

— Обережно, — коротко кинув Арсен, його голос різав, як сталь. — Розбиваємося на три групи. Перевіряємо все.

Загін розійшовся: Вовк і Сірий пішли до лівого крила, бійці Чорної Мітки — до правого. Максим, Герман і Арсен рушили до частини, де колись був боулінг — місце, яке Більшовики могли обрати за центр. Кроки гуділи в порожнечі, відлуння відбивалося від потрощених стін, створюючи відчуття, ніби за ними стежать.

Максим зупинився посеред зали. Його погляд зачепився за величезні діри в стінах — не просто проломи, а вирвані шматки бетону, ніби щось пробило їх із нелюдською силою. Краї були обпалені, всередині виднілися скручені арматурини, а під ногами хрустів попіл. Це скидалося на сліди снарядів — важких, можливо, танкових, але не тільки. Деякі стіни були розтрощені зсередини, ніби вибухи прогриміли всередині будівлі, залишаючи характерні тріщини й розсипи уламків. Замінування? Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як серце калатає. Він виживав у Пустоті, вбивав людей, мутантів, Титанів, але це… це було за гранню. Жоден клан не мав такої техніки. І звідки тут, у мирному колись районі, снаряди й пастки?

— Якого дідька тут сталося? — прошепотів він, більше собі, ніж іншим, голос тремтів від суміші цинізму й шоку.

Герман увійшов у боулінг першим, його чоботи хрустіли по склу. Він завмер, побачивши перед собою щось масивне, металеве, схоже на снаряд, що лежав за десять метрів, вгрузлий у підлогу. Його корпус, пошкрябаний від ударів об стіни, блищав свіжістю, ніби його випустили вчора. Поруч — обгорілий шматок доріжки для боулінгу, уламки кегель, закривавлена рука, що стискала ніж. Герман покликав по рації бійців, нахилився над знахідкою, його обличчя напружилося.

— Це не просто зброя, — сказав він тихо, голос тремтів від стриманої тривоги. — Це… техніка. Щось, що може рознести клан за хвилину. Але звідки?

Максим підійшов, глянув на снаряд, потім на діри в стінах. Його цинізм боровся зі здивуванням — він бачив смерть, але не таку.

— Якщо це танки, то ми в дупі, — кинув він, пирхнувши, але очі видавали сумнів. — Тільки де вони їх взяли? І чому тут ще й вибухи зсередини? Хтось замінував це місце до чортів.

Арсен стояв поруч, його шрам здавався глибшим у тьмяному світлі. Він стиснув автомат міцніше, голос був холодним, як лід:

— Я ж кажу це не Рейдери. Не мутанти. Хтось із силою. Ми не готові до такого.

У цей момент підійшли бійці Чорної Мітки, їхні обличчя були блідими, очі блищали тривогою. Один струшував пил із бронежилета, другий тримав закривавлений ніж, знайдений на вулиці.

— Там, зовні, те ж саме, — сказав перший, голос хрипів. — Дві такі залізяки валяються біля входу. Трупи скрізь, гільзи — як килим.

— Перевірили околиці, — додав другий, кивнувши на головний вхід. — Тільки Більшовики мертві. Жодного нападника. Як бойня без свідків.

Максим глянув на товаришів, відчуваючи, як пульс б’є в скроні. Він виживав у Пустоті роками, але це було нове — не хаос, а холодна, спланована різанина.

— Треба знайти вцілілих, — сказав він, голос колючий, але з ноткою людяності. — Якщо вони є, то знають, що за хрінь тут була. Інакше ми просто наступні.

Герман насупився, його рука стиснула рацію.

— Так, але крок за кроком. Хто б це не був, вони не дурні. І не слабкі.

Арсен кивнув, його погляд різав темряву попереду.

— Рухаємося далі. Але тримайте очі відкритими. Це не наша гра.

Загін рушив углиб, до головного залу, де гуділи вентиляційні шахти. Максим затримався на мить вивчаючи все що його оточує. Він ще раз глянув на діри в стінах, на снаряд, на сліди вибухів, що розірвали бетон із середини. "Це просто бійня, знищення." — подумав він, звузивши очі. Це не кігті, не примітивна зброя, не знайомий ворог. Щось, озброєне, з планом. Щось, із чим він, Сталкер із досвідом убивств і виживання, ще не стикався. Відчуття безсилля кольнуло, але він рушив за групою, стиснувши зброю у руці.

— Ми повинні бути вкрай обережними, — сказав Арсен, його голос був холодним і твердим, як бетон під ногами. — Якщо тут хтось із такою зброєю, вони можуть повернутися.

Максим стояв біля снаряда, що вгруз у підлогу, оглядаючи обгорілі уламки боулінгу. Слова Арсена гуділи в голові, змішуючись із гнітючим відчуттям, що це лише початок. Він глянув на Германа, потім на Арсена, і заговорив, голос колючий, але з тінню сумніву:

— Є одні, хто міг би знати, що за хрінь тут була. Ядро. Вони сидять на старому танковому заводі, тримають техніку живою. Якщо хтось і може підказати, що це за снаряди й вибухівка, то це вони.

Герман кивнув, його обличчя напружилося, очі звузилися.

— Так, Ядро. Механіки й інженери, що гайки крутять під наглядом Цитаделі. У них самих сили — жменька Сталкерів, та й ті ледве живі. Але Чорна Мітка там стоїть міцно — охороняє тих, хто воювати не вміє. Якщо б це їхня робота, то хтось із наших дав знати. Або…

Арсен склав руки на грудях, його шрам здавався темнішим у тьмяному світлі.

— Ядро лагодить, а не стріляє. Цитадель тримає їх на короткому повідку, а Мітка — їхні кулаки. Якщо вони й замішані, то не самі. Але досвід у них є — могли б розібратися, що тут до чого.

Максим потер шию, відчуваючи, як пульс б’є в скроні. Він виживав, вбивав, бачив смерть від кігтів і куль, але це — снаряди, замінування, холодна точність — вибивало з колії.

— Їхня справа — лагодити залізо для Цитаделі, — сказав він, пирхнувши. — Самі вони ледве відбилися б від Блукачів, не те що снаряди тягали. Але Чорна Мітка на їхній базі… Хтось із твоїх, Германе, міг би знати більше. Якщо це не вони, Ядро може дати пораду. А якщо вони — то ми в глибшій дупі, ніж я думав.

Герман стиснув рацію, його голос став різким:— Ядро під нашим крилом, але не під моїм. Якщо вони щось крутять за спиною Цитаделі, я випотрошу це з них сам. А якщо ні — їхні мізки нам потрібні. Треба знати, хто ще в Пустоті має такі іграшки.

Арсен глянув на Максима, його погляд був твердим і холодним.

— Інформація — наш шанс. Ядро чи Мітка — хтось із них бачив або чув. Без цього ми сліпі.

Герман увімкнув рацію, його голос прогудів у порожнечі:

— Цитадель, це Герман. ТРЦ "Більшовик". Снаряди, вибухи, Більшовики вирізані. Потрібен загін, терміново. І ще — я йду до Ядра. Там наші, але щось нечисто. Підтримка потрібна тут і зараз.

Поки він говорив, передаючи координати й деталі, Максим відійшов до розбитого вікна, виглядаючи на парковку. Трупи, гільзи, уламки — усе кричало про бійню, якої він не розумів. Ядро, що гне спину під Цитаделлю, і Чорна Мітка, що стоїть над ними, — дивна пара для такого хаосу. Але якщо не вони, то хто?

— Давайте шукати вцілілих, — кинув він, обернувшись до Арсена. — Якщо хтось живий, скаже, що бачив. І чи є сенс пхатися до Ядра з їхньою Міткою за спиною.

Арсен кивнув, стиснувши автомат.

— Так. І якщо Сталкери з околиць щось чули, це може пролити світло. Ядро чи ні — хтось знає.

Герман закінчив передачу, рація тріснула статичним шумом.

— Цитадель висилає групу. Але я не чекатиму. Якщо Ядро в грі — самі чи з моїми, — ми мусимо дістатися до них першими.

Максим хмикнув, голос холодний, але з ноткою тривоги:

— Чудово. Поки ми тут ганяємо привидів, ці гайковерти під охороною твоїх можуть готувати наступний сюрприз. Або хтось інший, кого Цитадель прогавила.

Він відчував, як гнітюче передчуття стискає груди. Ядро — не воїни, а майстри, що тримають техніку живою під наглядом Цитаделі й кулаками Чорної Мітки. Їхня мізерна сила — жменька бійців — не тягне на бійню, але їхні знання можуть бути ключем. Або пасткою. Час спливав, і кожен крок у темряві ТРЦ здавався ходом по тонкому льоду, який Максим, із усім своїм досвідом, не міг прорахувати.

Бійці почали збиратися, і Максим оглянув Германа з Арсеном. На їхніх обличчях змішалися рішучість і тривога — вони стояли на межі небезпеки, але відступ не розглядався.

— Якщо ворог застосував таку силу, ми не знаємо, що вони ще можуть, — сказав Герман, його брови насупилися.

— Ті, хто це зробили, не жартують, — додав Арсен, його погляд ковзнув по розтрощеному залу. — Хлопці, шукайте інших вцілілих і допоможіть цьому, — він кивнув на знепритомнілого хлопця. — Ми втрьох їдемо до Ядра.

Максим кивнув, але думки гуділи. Це не була просто сутичка — занадто чітко, занадто сплановано. Щось більше ховалося за цією різаниною, і це вибивало з колії навіть його, Сталкера з кривавим досвідом.

Група рушила до виходу, прислухаючись до кожного шереху. Раптом із-за потрощеної стіни долинув слабкий стогін.

— Стій, — прошепотів Максим, вказавши на джерело.

Усі завмерли.

— Вцілілий або пастка, — коротко кинув Арсен, стиснувши автомат.

— Перевірю, — вирішив Максим. — Арсен, Герман, прикрийте.

Він повільно підійшов до дверей, серце калатало, адреналін бив у скроні. Обережно штовхнув двері — за ними сидів худий хлопець, обличчя в бруді, очі горіли страхом і надією.

— Дякую… Я думав, мене кинули, — прохрипів він, ледь стримуючи сльози.

— Ми тут, — відповів Максим, допомагаючи йому встати. — Що сталося?

Хлопець, віддихавшись, заговорив тремтячим голосом:

— Вони налетіли… швидко, як машини. Вибухи, техніка, потім усе рознесло. Залетіли всередину, відкрили вогонь. Професіонали, не пси з Пустоти. Ми навіть не встигли зброю взяти.

Раптом він знепритомнів, гепнувшись на бетон. Максим перевірив пульс.

— Живий, — сказав він, глянувши на Арсена й Германа. — Треба його витягти.

Герман насупився, повернувшись до бійців Чорної Мітки, що наблизилися.

— Заберіть його, надайте допомогу. Шукайте інших, хто вижив. Ми до Ядра. Якщо це профі, вони можуть повернутися.

— Ідемо, — кинув Максим, рушивши до виходу.

На вулиці, біля пікапа Чорної Мітки, вони зупинилися. Максим глянув на розтрощений фасад ТРЦ, поки бійці обережно переносили вцілілого до укриття. Його голос став холодним, але з ноткою здивування:

— Ядро? Маячня. Якби це були вони, не сюди б ударили. Їм би Форт чи Цитадель рвати, ближче до їхнього лівого берега. А Більшовики на правому — це кілометри. І подивись, — він кивнув на діри від снарядів, — тут не механіки потрібні, тут холоднокров’я й план. Ядро гайки крутить, а це — різанина з головою.

Арсен глянув на нього, шрам напружився.

— Хлопець казав про техніку й професіоналів. Ядро знає машини, але ти правий — це не їхній почерк.

Герман кивнув, стиснувши автомат.

— Тоді рухаємо до них. Якщо не вони, то знають, хто.

Троє сіли в пікап — Герман за кермо, Максим поруч, Арсен позаду. Машина рвонув уперед, ланцюги на колесах заскреготіли по асфальту. Спустошені вулиці розкинулися навколо — уламки скла, обвислі дроти, порожні магазини з вибитими вікнами. Трави пробивалися крізь тріщини, ніби насміхаючись над руїнами.