ПУСТОТА

Максим відкрив очі, і світ навколо повільно почав набувати чітких контурів. Він лежав на березі маленького острова, недалеко від мосту, куди його прибило хвилею. Судячи з того, що на вулиці вже стемніло, він пролежав тут кілька годин.

Максим спробував підвестися. Відчувши дикий біль у боці та спині, він був змушений опуститись на коліна. Кожен рух давався з трудом. У голові досі лунав крик матері.

Він закрив очі на мить, зібрав думки до купи й повільно підвівся на коліно, стискаючи зуби від болю. Його куртка промокла наскрізь, важко обвиснувши на плечах, а права рука кровоточила — мабуть, подряпав її під час падіння. Він обмацав кишеню — щоденник усе ще там, хоч і розмоклий.

Удалині виднівся міст, його темний силует ледве проступав у сутінках. Над ним гудів вітер, а з боку Лівого берега долинав ледь чутний шурхіт — чи то сміття котилося, чи то Рейдери досі нишпорили в пошуках.

«Вони не перетнули міст», — подумав він, але відчуття безпеки було оманливим. Річка могла принести його куди завгодно, і цей острівець — лише тимчасовий притулок.

Він спробував встати, спираючись на шматок іржавого металу, що стирчав із землі. Біль у боці знов пронизав тіло, і він тихо вилаявся.

«Треба рухатися», — наказав сам собі Максим, хоч ноги тремтіли від холоду й виснаження.

У голові крутилися уривки: компас Артема, що котиться по бетону, хрускіт його шиї, вибух гранати.

«Я мав його вберегти», — думка різала, але він відігнав її.

Раптом із темряви долинув низький, гортанний стогін. Максим завмер, його рука інстинктивно потягнулася до поясу — порожньо. Помпа десь у річці, лишився лише ніж, захований у чоботі. Він присів, вдивляючись у сутінки, щось ворушилося — темна, повільна постать. Блукач? Чи щось гірше?

Максим стиснув руків’я ножа, біль відійшов на другий план.

«Тільки не зараз», — подумав він, прикидаючи відстань до тіні.

Берег острову був маленький. Тікати нікуди — хіба що назад у воду. Треба битися. Або чекати.

Він піднявся, спираючись на слизький берег, і оглянувся. Десь неподалік знову пролунало ричання. Кущі зашурхотіли, звук швидко віддалився й стих. Максим видихнув, ще раз оглянувся навкруги, прикинувши відстань до бази Паладинів. Навколо стояли чорні стовбури обгорілих дерев. Де-не-де серед попелу росли кущі. Сутінки огортали землю, відкидаючи довгі тіні. Кожен шурхіт у темряві змушував його напружувати слух. Замість птахів лунали глухі стогони й ричання — голоси істот Пустоти. У небі пролунав крик Літуна — хижака, що шукав здобич. Його крила гуділи над головою. Максим знав: тут завжди треба бути готовим.

Перевіривши спорядження, він скривився: річка забрала все — зброю, запаси, навіть стару флягу. Лишився лише ніж у чоботі, тупий і ненадійний.

— «Хочу дізнатися, що під маскою», — процитував він слова Артема, пирхнувши. — Дурень. Завзяття без мізків.

Видохнувши, Максим зосередився на шляху попереду. За правилами, виробленими за роки виживання, зупинятися означало загинути. Біль — лише перешкода, яку він давно навчився долати. Мета була ясна: дістатися до бази Паладинів, знайти там безпеку й перегрупуватися.

Він рухався обережно, тримаючись тіней обгорілих стовбурів — колись міцних дерев, а тепер лише свідків катастрофи. Під ногами хрустіли сухі залишки природи, але він уникав зайвого шуму, ступаючи тихо й розмірено. Раптом із кущів попереду долинуло легке шарудіння — щось рухалося.

Максим присів за пень, вдивляючись у темряву. Спершу нічого не було видно, але потім він помітив рух: група людей ішла в його бік і зупинилася. Він упізнав їх — Сталкери. Серед них виділявся Микита, позивний «Солідол», — високий, із різкими рисами обличчя.

Максим напружився, але тут же оцінив ситуацію. Неподалік гніздилися зграї Блукачів — напад таких тварюк міг стати катастрофою, особливо в сутінках. Він помітив, як Сталкери насторожилися: Микита зупинився, озираючись із рушницею напоготові.

— Пильнуйте, — тихо кинув Солідол, прислухаючись. — Ці тварюки близько.

Максим бачив, як напруга стискала групу — руки на зброї, очі шукали ворога в темряві. Це був його шанс. Самому проти Блукачів не вистояти, а з групою з’являвся шлях до бази. Стиснувши ніж, він вислизнув із укриття й повільно рушив до них, готовий до будь-якої реакції.

Темні силуети Сталкерів ставали чіткішими. Хрускіт під його чоботом змусив їх завмерти — зброя миттєво націлилася в його бік. Максим підняв руку, виходячи з тіні.

— Солідоле, це я, — тихо кинув він.

Стволи опустилися, Микита впізнав його голос.

— Максиме? Чорт, звідки ти тут узявся?

— З річки, купався, — буркнув Максим. — Потрапили в перестрілку з Рейдерами. Новачок не вижив, спорядження десь плаває. — Він підняв руку, показуючи тупий ніж. — Лишилося тільки це.

Солідол пирхнув, похитавши головою.

— Як завжди.

— Навіть не починай, — холодно кинув Максим, опускаючи погляд.

Його увагу різко привернули звуки зовні — пронизливі крики й шарудіння, ближчі, ніж хотілося б. Блукачі. Їхня присутність відчувалася навіть крізь гомін Сталкерів. Час спливав: якщо не рухатися, зграя знайде їх.

— Треба йти, — кинув він, зберігаючи спокій. — Тут небезпечно.

Микита кивнув і обернувся до групи.

— Збір! Швидко! — прогримів його голос.

Сталкери миттєво зібралися, перевіряючи зброю і спорядження. Максим приєднався, ховаючи занепокоєння за холодною маскою.

Не минуло й хвилини, як вони рушили. Микита очолив групу, а Максим тримався позаду, прислухаючись. Шарудіння й стогони Блукачів наростали — небезпека наближалася з кожним кроком.

Люди обходили темний ліс, уникаючи відкритих ділянок, де могла чатувати зграя. Сутінки густішали, світло ледве пробивалося крізь обгорілі дерева, малюючи зловісні тіні. Та щойно Сталкери зробили кілька кроків, почули, що з кущів пролунало пронизливе виття. Всі завмерли.

— Чорт! — пробурмотів один із групи, стискаючи автомат. — Вони поруч!

— В укриття! — гаркнув Микита. Усі кинулися до заростів, ховаючись у тіні й приглушуючи подих.

Максим притиснувся до землі, відчуваючи, як серце стукає в грудях.

Здалеку долинали звуки наближення Блукачів. Кущі затріщали — зграя діяла швидко й злагоджено.

— Ми не можемо сидіти, — прошепотів він Микиті, що завмер поруч. — Вони нас учують.

— Згоден, — відповів Солідол. — Але куди?

— Дай мені зброю, — тихо додав Макс, дивлячись йому в очі.

Микита, з легким здивуванням, дістав закріплений старий, але надійний автомат на рюкзаку і простягнув його. Максим узяв його, швидко перевірив магазин. Вага зброї повернула йому впевненість.

— А тепер куди? — спитав Микита, прислухаючись до звуків, що наближалися.

— На міст, — відповів Макс, кивнувши вперед. — Звідти до пагорба, а потім до Фортеці.

Микита кивнув, і група рушила. Вони швидко піднялися на старий міст — його бетон тріскався під ногами, іржава арматура стирчала з країв. Перетинаючи його, вони дісталися кінця, де перед ними відкрилася темна паща тунелю до станції метро — прямий шлях під гору до їх бази.

Максим зупинився, вдивляючись у морок. Тунель манив швидкістю, але досвід підказував інше. Він знав історії про Привидів — душі, спалені Великим Вибухом, що блукали станціями: клубки чорного диму із силуетами скелетів усередині, агресивні й рідкісні.

— Обійдемо, — тихо кинув він Солідолу, відводячи погляд від тунелю. — Через пагорб.

Група повернула вбік і почала підніматися схилом. Вони ступали тихо, щоб не привернути увагу Блукачів. З лісу долинали стогони й шарудіння. На вершині Микита зупинився й оглянув місцевість.

— Підемо через парк, — сказав він. — Там швидше вийдемо до бази.

Максим похитав головою.

— Через парк нас можуть помітити. Краще дворами. Вийдемо до школи, а звідти вже недалеко.

Микита на мить замислився, потім кивнув.

— Добре. Веди.

Макс першим рушив далі. Група піднялася схилом і вийшла на невелику площу. Попереду, крізь дерева, виднівся зруйнований циліндричний корпус готелю. Максим упізнав його й звернув у потрібний бік. За площею стояла стара школа. Чоловік сповільнив крок. Він упізнав будівлю — це була його школа.

— Тут перепочинемо, — тихо сказав він, тримаючи голос рівним. — Безпечніше, ніж під небом.

Микита й Сталкери оглянули школу: вибиті вікна, іржаві скелети парт, стіни в тріщинах. Максим відчув відлуння спогадів — сміх друзів, гамір коридорів.

— Іронія долі, — пробурмотів він собі під ніс.

Хтось із Сталкерів дістав цигарки. Микита простягнув Максиму шматок хліба із чимось схожим на паштет.

— Максе, будеш?

Той присів на край підвіконня, узяв їжу.

— Ну й тур, — кинув він, глянувши на зруйновані стіни. — Вдома побував, у школі ночую. Повний маршрут. — Перевів погляд на Сталкера й додав із холодною усмішкою: — Сподіваюся, на цьому екскурсія закінчиться.

— Ей, Максе, — Микита кивнув на розбиті двері в коридор, — глянемо, що тут є? Може, щось корисне знайдемо.

— Серйозно? — Максим подивився на нього, звузивши очі. — Ми й так затрималися, а за стільки років тут нічого б не лишилося, крім пилу й кісток.

— Та ну, — Солідол пирхнув, — твоя ж школа, може, хоч зошит із двійками відкопаєш.

Максим скривився. Сталкери вже рушили коридором.

— От же довбні…

Він стиснув автомат і пішов за ними.

Коридор тягнувся вперед — темний, із тріщинами на стінах, де фарба висіла клаптями. Під ногами хрускотіло розбите скло.

Він зупинився біля пролому в стіні — колись там висіла дошка оголошень. Пальці торкнулися обгорілого краю, і спогад промайнув: сміх, записки, запах крейди.

Максим рушив далі у дверний отвір його класу, повільно зупинився, вдивляючись у темряву. Автомат опустився в руках, пальці розслабилися. Крок усередину… Озирнувся: перевернуті парти, дошка в тріщинах, учительський стіл, похилений набік. Очі зупинилися на своїй парті в кутку — шорстке дерево, де вишкрябано «М+В» у серці.

Він провів пальцем по напису й тихо, ледве чутно, промовив:

— Вік…

Поруч були криві рядки:

Про кохання своє ти не кажи,

Очі більше скажуть ніж слова,

Обійми її…

Легка, крива усмішка торкнулася губ. Її коси. Її голос, той день, коли він нашкрябав ці слова.

Він торкнувся потрісканої поверхні вчительського столу. Тут колись списував контрольні. Потім перевів погляд на дошку, де колись креслив дурниці.

Шурхіт за дверима різко обірвав цей момент. Максим напружився, автомат миттєво опинився в бойовій готовності. Скрегіт — тихий, але чіткий, ніби кігті черкали по бетону. Щось ішло.

Двері з гуркотом злетіли з петель — удар жбурнув його до стіни, вибивши повітря з легень. Максим підхопився, стискаючи зброю, і завмер. Із підсобки вивалилося створіння — громіздке, схоже на горилу. Шипи, мов кістяні леза, стирчали зі спини, груди вкривав товстий панцир. Білі, сліпі очі вп’ялися в нього. Здавалося, вони давно нічого не бачили. Але тварюка дивилася просто на Максима.

Він витер кров із розбитої губи, сплюнув і пробурмотав:

— Ну що за день, чорт забирай…

Створіння сіпнулося й кинулося на чоловіка. Гігантська лапа рвонула вперед, Макс вихопив автомат і вистрілив короткою чергою в шию. Гуркіт пролунав класом, монстр відкинувся назад, звалившись на підлогу. Поранений, він завив — звук розірвав тишу коридорами школи.

Максим скочив на ноги. Він рвонув до спортзалу, де була група, чоботи гупали по бетону.

Тварина, не зважаючи на біль, вирвалася з-під уламків. З люттю, що пронизувала до кісток, вона пробила стіну й кинулася слідом. Шипи черкали по стінах, залишаючи борозни, цегла тріскалася під вагою її лап. Вузькі коридори гуділи від її рухів.

Сталкери в спортзалі обернулися, коли Максим увірвався з криком:

— Монстр!

— Що за… — почав один, але двері розлетілися, і тварюка вломилася всередину.

Вона рухалася, як танк, трощачи все на шляху. Кулі Сталкерів відскакували від кістяного панцира. Лапа хапала людей, мов ляльок, жбурляючи в стіни — кістки тріщали, тіла падали без руху.

Максим присів за колоною. Автомат гарячий у руках, патронів мало. Він вистрелив у голову — п’ять пострілів поспіль. Монстр сіпнувся, але не зупинився.

Микита кинувся вперед, горлаючи й розмахуючи зброєю, щоб відволікти тварюку. Максим обійшов ззаду й ковзнув поглядом по спині. Біля шиї — прогалина без шипів і пластин. Слабке місце.

Він прицілився й випустив останні три патрони. Кулі влучили, розірвавши плоть. Монстр захитався, видавши протяжний рик — перший справжній біль. Розвернувшись, він проломив стіну й вистрибнув крізь вікно спортзалу, зникнувши в темряві ночі.

Максим видихнув, напруга відступила, але не до кінця — тварюка жива.

— Що це за хрінь була? — вигукнув Сталкер, очі дикі від страху й адреналіну.

Максим сплюнув кров і буркнув:

— Подарунок від Пустоти.

— Не знаю, що це, але кулі її не беруть, — похмуро кинув Микита, тримаючи голос рівним. — Як броня.

— Назвемо Титаном, — пирхнув Максим, стиснувши гранату. — Такого я ще не бачив. Так, треба валити, поки не повернувся.

— Згоден, — кивнув Солідол, оглянувши зруйнований спортзал. — Форт недалеко.

Сталкери рушили до виходу, зброя напоготові. Погляди шарили по темряві, кожен шурхіт змушував напружуватися. Цей «Титан» був десь поруч. Максим ішов останнім, озираючись. Двори скоротили б шлях до Форту, але вночі там чатували тіні.

Але все ж таки ризикнули.

Перетинаючи пустельний двір, Микита завмер — у вікні школи майнула громіздка тінь. Група прискорила крок, холод страху стискав груди.

Ззаду пролунав протяжний рик — низький, до кісток. Усі зупинилися.

— Титан, — тихо сказав Максим, повертаючи голову.

На даху школи, проти чорного неба, вималювалася його постать. Білі очі палахкотіли, фіксуючи їх. Монстр повільно підійшов до краю. Максим зняв автомат із запобіжника, пальці лягли на гранату. Група завмерла, стежачи за ним.

Титан рикнув знову, але не рухався, ніби зважуючи їх.

— Невгамовна тварюка, — пробурмотів Микита, стиснувши зброю.

— Може, тут його нора, — кинув ще один Сталкер, витираючи піт із лоба. — Треба йти. Швидко.

— Двох уже втратили, — додав інший, голос тремтів від гіркоти. — Затримаємося — ляжемо всі.

Максим глянув на Титана. Форт був близько — відступати пізно.

Вони повільно відходили, озираючись. Титан постояв, видав глухий гортанний звук і розчинився в темряві.

Сталкери минали зруйноване училище зв’язку.

Вибиті вікна чорніли в темряві, Максим ковзнув поглядом по будівлі й рушив далі. Незабаром попереду вималювався Форт — десятиповерхова будівля посеред руїн Печерська. Стіни були обшиті рваними сталевими листами, п’ять в’їздів перекриті барикадами. Прожектори з верхніх поверхів різали темряву, вихоплюючи з неї Паладинів на дозорах.

У внутрішньому дворі, колись дитячому садку, горіли вогнища. Біля майстерень шипіло зварювання, Сталкери тягли мішки з трофеями, хтось лаявся над кухлем самогону.

Максим знав це місце від і до. Він не просто жив тут — разом із Арсеном вони будували Форт із нуля.

Перші стіни, забарикадовані в’їзди, перші варені листи металу — усе це вони робили власними руками. Тоді тут був лише покинутий комплекс із міцними стінами. Тепер — база Паладинів.

Він ступив крізь головні ворота, що розсунулися з металевим скреготом. Паладин на посту коротко кивнув — мовчазне вітання без слів. У дворі кістлявий Сталкер у рваному плащі волік ящик патронів, бурмочучи прокльони, а з майстерні лунало дзенькання — хтось гнув нову бійницю. Максим озирнувся на знайомий хаос: запах зварювання змішувався з димом вогнищ, голоси гуділи, як рій, а над штабом розносився голос Арсена, що віддавав накази з другого поверху. Напруга відступала, але не до кінця — Титан, той невідомий монстр, не виходив із думок, нагадуючи, що навіть тут безпека хитка.

Макс піднявся сходами до своєї квартири на другому поверсі — лігвища, яке сам вигриз у стінах Форту. Усередині панував його порядок: постери з вицвілими машинами й пейзажами старого світу, полиці з книгами й трофеями — кігтями мутантів, уламками зброї.

Максим скинув спорядження в кут. Воно грюкнуло об підлогу. Він дістав із кишені щоденник — потертий, ще мокрий від річки.

День крутився в голові: Артем, втрати, Титан. Максим поклав автомат поруч, знявши із запобіжника, сунув пістолет під подушку. З кишені дістав фото матері, її усмішка блиснула в тьмяному світлі. Крива посмішка торкнула його губи, і він сховав знімок назад.

— Іноді тебе не вистачає, мам, — прошепотів він, заплющуючи очі, поки гул Форту гойдав його до сну.