ПУСТОТА

Зайшовши в середину колишнього ТРЦ Максим обережно опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючись за ногу. Арсен і Герман прикривали його, оглядаючи темряву Гуллівера. Треба було пробігти ще метрів двадцять до внутрішнього укриття — старої комори за ескалатором, де Сталкери колись ховали припаси. Монстри були зайняті одне одним, але Кислотка посилювалась — краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Куртка Максима диміла в кількох місцях, Арсен струшував краплі з рукава, бурмочучи прокльони.

Титан тим часом завдав кілька ударів по пащі худого Літуна — той скрикнув, захитавшись, коли хребет тріснув від сили. Оглянувшись, Титан підняв голову до дахів Гуллівера, де причаїлись інші Літуни, що спостерігали з гнізд. Він ударив себе в груди лапами, видавши оглушливий рев — виклик, від якого затремтіли стіни.

— Ну й міць… — видихнув Герман, тримаючи помпу.

— Трохи є, — кивнув Максим, кинувши погляд на Титана. — Давай, заходь уже.

Вони рушили вглиб, тримаючи Діму посередині. Кислотка гуділа на вулиці, пробиваючи асфальт і метал, а всередині Гуллівер гудів від відлуння. Колись це місце гуділо від людей, сміху, покупок — тепер лише руїни, пил і сморід гнізд Літунів на верхніх поверхах. Місцеві уникали ТРЦ — тут ніхто не влаштовував баз, не шукав сховку. Гуллівер був вуликом, і вони це знали.

— Треба перев’язати ногу, — сказав Арсен, коли вони дістались до комори й зачинились усередині. — І вирішити, що далі.

Максим опустив Діму на підлогу, оглянувши його бліде обличчя. Кислотка гриміла зовні, Титан ревище вдалині, але тут, у темряві, вони хоч на мить могли видихнути.

Комора була тісною й темною, пахла гниллю й пилом. Максим опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючи ногу. Кислотка гуділа зовні, краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Перші два поверхи будівлі тонули в суцільній темряві — світло ледь пробивалось крізь завалені входи. Вище, де колись красувались панорамні вікна, було світліше, хоч скло давно вибило вітром і часом. Унизу колись гудів продуктовий магазин — його розграбували в перші дні після Вибуху, лишивши порожні полиці й розбиті візки. Шукати тут припаси не мало сенсу, але перечекати Кислотку — так, якщо тримати очі відкритими. У Пустоті інакше не виживиш.

— Давайте нагору, — сказав Максим, глянувши на темні силуети вікон десь над головою. — Звідти видно погоду, зрозуміємо, коли рухатись.

— Це думка, — кивнув Арсен, струшуючи краплі Кислотки з рукава. — Дім, зможеш іти?

— Повільно — так, але довго не витримаю, — прохрипів Діма, стиснувши зуби. Його нога, видно, була не просто забита — коліно розпухло, кожен рух віддавав болем у бліде обличчя.

— Гер, передай по рації в Форт, — кинув Максим, згадуючи танки Ядра, що стояли в ангарі. — Хай заберуть нас, але обережно. Там є чим знести цю тварюку.

Герман похлопав по кишенях, потім нахилився до рюкзака. Його руки завмерли, обличчя спохмурніло. Він підняв погляд, повільно видихнувши.

— Тут така справа… — почав він, голос тремтів від роздратування. — Рація пропала. Мабуть, коли Літун відкинув мене до машини.

— Я свою лишив у пікапі, коли вибирався, — додав Арсен, перевіривши пояс. Він скривився, ніби сам не вірив своїм словам.

Максим похитав головою, його очі звузились від подиву й злості.

— Еліта, мать вашу… — буркнув Максим, голос міцнів із кожним словом. — Квартет бійців! — гаркнув він, різко глянувши на Германа й Арсена. Це не була істерика — це була лють, холодна й гостра, як ніж. — Ви серйозно? Ви стояли й витріщались на того Титана, ніби діти на цирк, а тепер ми без рацій, без транспорту, у сраці посеред Кислотки!

Герман стиснув кулаки, його шрам на щоці смикнувся — стара звичка перед спалахом.

— Ти сам його бачив, — огризнувся Герман, голос низький і твердий. — Така тварюка… Не щодня рве крилатих, як ганчірки. Хіба ти не зупинився хоч на секунду?

— Зупинився? — Максим ступив до нього, очі горіли. — Я зупинився, щоб не здохнути, а не щоб щелепу відвісити! Вас із Більшовика витягав, із Старого міста, а ви — загартовані, мать вашу, Сталкери — загубили пильність через якусь тварюку! Ми могли б вийти звідти з Сашком, із Гришею, якби ви не залипли на того клятого Титана!

Арсен підняв руки, ніби намагаючись угамувати бурю, але його голос був різким.

— Та годі тобі, Макс! Ти ж не сліпий — бачив, яка то сила. Кістки ламає, як сірники, реве, аж земля тремтить. Ми не роботи, щоб усе вимкнути й бігти. І ти сам кричав "До Гуллівера", коли він Сашка розчавив!

— Бо іншого виходу не було! — гаркнув Максим, його голос прогримів у тісній коморі. — А ви стояли, як на виставі, поки Кислотка Ігоря спалила, поки Титан пікап у брухт розніс! Ви мене вчили: "Очі завжди відкриті, Макс", "Не втрачай голову, Макс". І де той самоконтроль, коли він був потрібен?!

Діма, що сидів біля стіни, підняв голову, його бліде обличчя скривилось від болю й напруги.

— Хлопці, досить, — прохрипів він. — Ми всі облажались. Титан — не щуро-пес, від нього очі самі лізуть. Але ми живі, то давайте думати, що далі, а не гризти один одного.

Максим видихнув крізь зуби, відвернувшись до стіни. Його плечі напружились, але він замовк, стримуючи гнів. Герман потер шрам на щоці, кинувши погляд на Арсена. Той стенув плечима, хоч у його очах ще горіла образа.

— Він правий, — тихо сказав Герман, опускаючи голову. — Залипли. Не мали права. Але зробленого не вернеш.

Максим повернувся, його голос став холоднішим, але спокійнішим.

— Тоді думайте, як вибиратись. Бо наступного разу я вас із того цирку не витягну.

Несподівано здалеку пролунав глухий удар — стіни Гуллівера задрижали, пил посипався з стелі. Усі завмерли, прислухаючись. Титан усе ще гудів десь у руїнах, його рев відлунював крізь Кислотку.

— Це що ще за…? — Герман витріщив очі, стискаючи помпу.

— Схоже, Титан розважається, — буркнув Максим, відчуваючи, як тривога стискає груди. — І ми тут — глядачі без квитків.

— Треба діяти, поки гірше не стало, — Арсен глянув на Діму, що стискав ногу. — Ідемо нагору?

Максим кивнув, зціпивши зуби.

— Поки шанс є. Піднімаємось, шукаємо укриття. Погода погіршується, вибору немає.

Вони рушили до сходів, що вели вгору, намагаючись ступати тихо. Сходинки, іржаві й гнуті, поскрипували під ногами, кожен звук відлунював у порожнечі Гуллівера, змушуючи серця калатати в унісон із невидимою загрозою. Максим ішов першим, тримаючи помпу напоготові, очі пильнували темні кути — Літуни могли виринути звідки завгодно. Арсен підтримував Діму, що шкутильгав, спираючись на здорову ногу, його обличчя кривилось від болю в розпухлому коліні. Герман замикав групу, стискаючи автомат, раз у раз озираючись на проломи в стінах. Холод пронизував крізь дірявий одяг, змішуючись із затхлип пилом, що висів у повітрі. Залишатись унизу було ризиковано — Літуни з верхніх гнізд могли почути їх у будь-який момент. З вулиці долинав глухий рев Титана, від якого стіни здригались, нагадуючи про хаос, що лишився позаду.

Другий поверх потопав у темряві, лише слабке сіре світло сочилось крізь тріщини в стелі. Кислотка гупала по даху, мов барабанщик у мертвому оркестрі — колись шум міста заглушив би її, але тепер тиша Пустоти робила кожен удар оглушливим. Краплі пробивали тонкий метал, падаючи всередину з шипінням, залишаючи димлячі плями на підлозі. Вдалині гуділи крила Літунів — їхнє виття наближалось, кружляючи над ТРЦ, ніби передчуваючи здобич.

Вони дістались третього поверху — зона ресторанів і барів, поруч із закинутим кінотеатром. Колись тут пахло кавою й смаженим, гуділи голоси, мерехтіли екрани. Тепер — лише перекинуті столи, розбиті келихи, пил і кістки в кутках, що хрустіли під ногами. Максим обережно опустив Діму біля стіни, той скривився, стискаючи розпухле коліно. Арсен присів поруч, оглядаючи травму — його пальці обережно промацали ногу, шукаючи перелом.

— Все буде нормально, — сказав Арсен, витягнувши з кишені шматок брудної тканини, що колись був частиною рукава. — Максимум — тріщина. Не скигли, Дім.

— Багатообіцяюче, — прохрипів Діма крізь зуби, його голос тремтів від болю, але в очах горіла впертість. — Тільки не відріж мені її, докторе.

Максим відійшов до панорамного вікна, де скло давно вибило, лишивши лише раму. Він глянув униз — вулиця тонула в сірій імлі Кислотки, калюжі шипіли, роз’їдаючи асфальт. Титан маячив десь за завалами, його рев долинав глухо, ніби гроза на горизонті. Герман підійшов ззаду, став поруч, вдивляючись у той же пейзаж. Його шрам на щоці смикнувся — стара звичка, коли він щось обдумував.

— Титан, так ми його назвали, — почав Максим, відчуваючи, що Герман досі не відійшов від тієї бійки. — Виявили недавно. Може, наша сутичка змусила його сюди приповзти.

— У плані "приповзти"? — Герман нахмурився, не відводячи очей від вулиці.

Максим провів пальцем по запиленій рамі, малюючи грубу карту.

— Перший раз його бачили біля Пам’ятника Голодомору. Вчора. Сім кілометрів звідси. Половина загону там лягла, — він стер лінію рукавом, голос став тихішим. — А сьогодні він тут. Може, ми його тригер.

— Тобто ми його розбудили? — Герман хмикнув, але в його очах мелькнула тривога. — Звучить, ніби в нього графік: сніданок із Літунами, обід із нами.

— Щось таке, — Максим скривив губи в іронічній усмішці. — І я, здається, один із тих, хто його кличе. Завжди влізаю в лайно першим.

— О, так ось кому дякувати за знайомство з цією… — Герман кивнув на вулицю, де Титан розчинявся в імлі.

— Титаном, так, — Максим усміхнувся криво й відвернувся до вікна. — Кислотка надовго. А з цими літаючими тварюками навколо спокійно не дійдемо, навіть коли дощ стихне.

Герман потер шрам, глянув на Максима.

— Може, метро? — запропонував він, голос спокійний, але твердий. — Дві-три станції пройти. Швидше, ніж чекати тут, поки нас знайдуть.

Максим задумався, його погляд потемнів. Метро було лабіринтом — темним, холодним, смердючим. Сталкери розповідали про нього шепотом: про зниклих без сліду, про тіні, що рухались у тунелях, про створінь, гірших за Літунів. Хтось із відчайдухів робив там бази, хтось шукав короткий шлях, але більшість обходила його десятою дорогою. Підземелля ховало не лише привидів минулого, а й реальну загрозу — голодну, хитру, готову вирвати тобі горло за мить.

— Варіант, — повільно сказав Максим, — але там не тільки підземні істоти. Чув, як хлопці спускались на "Поштову". Повернувся один. І той без язика.

— Краще без язика, ніж без голови, — Арсен підвівся від Діми, струшуючи пил із рук. — Ти ж сам казав, Макс: "Виживаєш, а не живеш". Метро — шанс.

— Шанс угробитись швидше, — буркнув Діма, спираючись на стіну. — Але я за. Тут ми довго не протримаємось. Літуни вже гудуть.

Максим глянув на нього, потім на Германа.

— Треба відпочити, набратись сил, раз є можливість, — він поклав руку на плече Германа, стиснувши його коротко. — Кислотка тримає нас тут. Чергуватимемо.

— Як він? — Максим кивнув на Діму, що важко дихав.

— Жити буде, — відповів Арсен, потираючи руки. — Коліно хренове, але кістка ціла. Перемотав, що знайшов. Відпочиває.

— Гаразд, — Максим присів поруч із Дімою, оглядаючи їхнє мізерне спорядження — помпа, автомат, пістолет і кілька патронів. — Чекаємо, поки дощ стихне.

Герман кивнув, мовчки взявши першу варту. Він підійшов до вікна, перевіряючи автомат.

— Як тільки Кислотка вщухне, рвемо звідси, — додав він, дивлячись на імлу, де Титан гудів десь далеко. — Хоч би куди.

Максим відкинув голову до стіни, заплющив очі. Думки гуділи, як Літуни над дахом. Життя в Пустоті ставало дедалі небезпечнішим, але він дихав. Спогади мелькали перед очима: перші дні після Вибуху, знайомство з Арсеном, як він вчився стріляти по Блукачах, уроки від перших Сталкерів — "Очі завжди відкриті, Макс". Усе це потягло його в темряву сну, де Кислотка шипіла, а Титан ревище вдалині.

Темрява в коморі густішала, годинник тягнувся повільно, мов смола в баку пікапа. Максим дрімав уривками, прокидаючись від кожного шипіння Кислотки, що стихала за вікном. Герман стояв на варті, його силует ледве виднівся біля рами, а Арсен раз у раз перевіряв Діму, бурмочучи щось про "елітних Сталкерів". Тиша давила, лише віддалений гул Титана нагадував, що Пустота не спить.

Кислотний дощ припинився через кілька годин, залишивши по собі сіру імлу й темряву на вулиці. Герман обережно торкнув Максима за плече, той струсив сон, потер очі й підхопив помпу — автомат лишився в Германа після хаосу.

— Арсен? — гукнув він тихо, пригладжуючи скуйовджене волосся рукою.

— Думаю, вам варто йти вдвох, — Арсен підвівся від Діми, що лежав біля стіни, і глянув на них обох. — Я залишусь із ним тут. Повернемось у Форт, як зможемо. Зараз ми більше тягар, ніж допомога.

— Впевнений? — Герман нахилив голову, його голос був низьким, із ноткою турботи.

— Впевнений, — Арсен кивнув на дах сусідньої будівлі, де сіли кілька Літунів, їхні крила ледь ворушились у імлі. — З ним не побіжиш. Коліно вивихнуте, ледве ворушиться.

Діма підняв голову, його бліде обличчя скривилось, але він буркнув:

— Я не тягар. Просто дайте мені час.

— Часу немає, — відрізав Герман, глянувши на Максима, ніби чекаючи згоди. — Ми з Максом ідемо в Цитадель через метро. Ви спробуєте дістатись до Форту.

— Думаєш, усе-таки метро? — Максим насупив брови, його голос тремтів від сумніву. Ідея тунелів досі гризла його, як стара рана.

— А ти вигадав щось краще? — Герман злегка нахилив голову, дивлячись на нього з холодною цікавістю.

Максим замовк, прокручуючи варіанти в голові. Обійти метро — значить тягтись вулицями, повз Літунів і Титана, що досі ревище десь у руїнах. Ризик був більшим, ніж у підземеллі, хоч і там чекала своя пітьма. Він зітхнув, стиснувши кулак.

— Гаразд, — видихнув він, наважившись. — Якщо іншого немає, то метро.

— Впораємось, — Герман кивнув, його впевненість різала повітря, як ніж. — Бережи спину, роботи попереду багато.

— Добре, — Максим потер шию, обдумуючи шлях. — Тоді збираємо, що є, і готуємось.

Вони почали перевіряти спорядження — помпа в Максима, автомат у Германа, пістолет і жменя патронів в Арсена. Рухались тихо, зосереджено, знаючи, що Літуни на дахах могли почути навіть скрип підлоги. Діма простягнув Арсену шматок металу — уламок із броньовика, що лишився в кишені.

— На пам’ять, — хмикнув він. — Хоч ніж заточи.

— Можеш пройти через Квадрат, але… — почав Максим, але Герман перебив.

— Навіть якщо так, нарвешся на тварюк, виберешся на вулицю — і знову в них упрешся, — Герман говорив спокійно, але твердо, ніби вже все прорахував. — Тож ми підемо…

— На пересадці змінимо лінію, вийдемо на Майдан до Цитаделі, — Максим зрозумів його задум, кивнувши. — Логічно.

Вони обмінялись поглядами з Арсеном — короткими, мовчазними, але повними невимовленого "не здохни". Максим і Герман спустились на перший поверх, де повітря просякло запахом мокрого металу — спадок Кислотки. Прохолода кусала шкіру, ніби зима пробралась у липень. У трьохстах метрах маячив вхід у підземний перехід до метро — темний, як паща, що чекала їх.

Над головою гуділи Літуни, кружляючи в небі, їхні очі виблискували в імлі. Поки що вони не бачили групу, але Максим знав — часу обмаль. Триста метрів до метро могли стати останніми, якщо крилаті тварюки спустяться.

Раптом позаду хруснуло скло — звук різкий, як постріл у тиші. Максим крутнувся, інстинктивно наставивши помпу в темряву. Герман миттю підняв автомат, його очі звузились. З мороху долинуло глухе гарчання — низьке, голодне. З тіні виринув Літун — невеликий, підліток, з крилами, що тремтіли від вологи. За ним шкутильгали ще двоє, менші, їхні кігті дряпали підлогу. Напружена тиша зависла між ними, поки одна з тварюк не видала різкий рев і рвонула вперед.

Максим вилетів із Гуллівера, пробивши тілом тріснуте скло входу — осколки бризнули в усі боки, дряпаючи шкіру. Герман рвонув слідом, не гаючи часу на роздуми, його чоботи гупнули по асфальту. Вони покотились униз схилом, кілька разів перевернувшись, і грюкнулись об іржавий паркан у трьохстах метрах від метро. Літуни — підліток і двоє малих — вискочили за ними, завиваючи так пронизливо, що вуха закладало. Їхній крик рознісся над руїнами, і з неба почали спускатись дорослі особини — масивні, з рваними крилами, приземляючись поруч із молодняком. Ті фуркали й гарчали, ніби хвалились здобиччю, кличучи старших до бою.

Максим і Герман, важко дихаючи, піднялись на ноги. Літуни наближались повільно, їхні кігті дряпали асфальт, очі блищали в імлі. Герман схопив автомат і вистрілив у морду найближчого — куля влучила з глухим хлопком, але тварюка лише смикнула головою, її погляд спалахнув люттю. Максим вихопив мачете з піхов — помпа лишилась десь у Гуллівері, біля входу, куди його відкинуло, але повертатись було ніколи. Адреналін гудів у жилах, заглушаючи біль від порізів.

Один із Літунів — кремезний, із шрамами на крилах — став на задні лапи, роззявивши пащу й висунувши кігті. Він фуркав, видаючи дивні звуки — короткі, уривчасті, ніби відповідав на крики молодняка.

— Вони спілкуються?! — Максим завмер на мить, вражений. Він бачив Літунів десятки разів, але це було вперше — ніби перед ним розкрилась нова грань їхньої природи.

Герман крутнувся до іншого монстра, натиснув спуск — клац, патрон заклинило. Літун рвонув уперед, роззявивши зубасту пащу, але Герман відскочив убік, грюкнувшись об стовбур сухого дерева. Тварюка врізалась у стовбур слідом, завивши від болю. Максим скористався моментом, рвонув до неї й замахнувся мачете, цілячись у спину, але молодший Літун ударив його крилом збоку. Мачете вилетіло з рук, клацнувши об асфальт, а сам Максим гепнувся на землю, ледь не втративши свідомість.

Герман побачив зброю, кинувся до неї, схопив мачете й рубонув по лапі тварюки — раз, другий, третій. Кров бризнула на його руки, Літун завив, намагаючись вирватись, але кожен удар Германа був точним, як у м’ясника. Молодняк відступив, скиглячи, а старший повернув голову до пораненого побратима.

Раптовий рев Титана розірвав повітря — низький, пронизливий, від якого земля затремтіла. Літуни завмерли, їхні очі заметушились у бік звуку. Максим і Герман перезирнулись — це був їхній шанс. Титан виринув із імли за сотню метрів, його масивна туша врізалась у одного з Літунів, розчавивши його лапою. Поранений монстр завив, кличучи інших, але ті розгубились, не знаючи, битися чи тікати.

— Біжимо! — гаркнув Максим, схопивши Германа за рукав і рвонувши до підземного переходу.

Вони помчали, вдихаючи різкий запах мокрого металу й страху. Літун із шрамами стрибнув слідом, його кігті черкнули по асфальту в метрі від Германа. Максим штовхнув товариша вбік — обоє грюкнулись об землю, уникаючи лапи. Крики Літунів і рев Титана злились у хаотичний хор позаду.

— Дякую, — прохрипів Герман, підводячись і відкашлюючись.

— Йдемо, — Максим рвонув уперед, не обертаючись.

Герман кинув погляд назад — небо кишіло Літунами, десятки крил гуділи над руїнами. Титан трощив одного з них, розриваючи шкуру, але нові тварюки вже спускались, готові до бою. Він поспішив за Максимом, серце гупало в грудях.

Підземний перехід накрив їх темрявою. Максим клацнув ліхтар. Позаду гудів Титан, його рев змішувався з криками Літунів, що рвалися в бійку.

— Усе наше озброєння там… — Максим зітхнув, голос тремтів від усвідомлення. Помпа, автомат — усе лишилось у Гуллівері чи на вулиці.

— Зате живі, — Герман похлопав по поясі, шукаючи пістолет, але кобура була порожня. — Хоча… був у мене пістолет. Був.

— Ладно, — Максим струснув головою, відганяючи паніку. — Варіантів мало. Униз.

Він ступив на сходи, що вели в метро, тримаючи мачете, яке Герман кинув йому назад. Темрява огортала їх, холод пронизував кістки, але страх відступив — попереду чекала Цитадель, і вони ще дихали.