КАРТА УКРАЇНСЬКОЇ НЕЧИСТІ

На Вінниччині, у селі з трьома вулицями й однією автобусною зупинкою, стоїть город, що завжди дає добрий врожай. Але місцеві його обминають. Бо серед усіх гарбузів там є один, що не гниє, не розсипається, не псується. Він дивиться.

Не в переносному сенсі. А буквально.

Марина приїхала у село до тітки — втекти від міста, повчити ЗНО, перечекати своє розбите серце. В перший же день вона почула:

– Тільки не йди на город за хатою. Там гарбуз... ну, він ніби нічого. Просто не відводь очей, якщо вже подивилась.

Вона, звісно, пішла. І серед усіх рослин, зелені й батогів, один гарбуз виділявся — рівний, круглий, яскраво-помаранчевий. На ньому було... око. Одне. І воно було відкритим.

Марина застигла. Не кліпала. І він — теж. Через кілька секунд вона відчула щось дивне — ніби гарбуз знає, чого вона боїться.

Наступного дня вона знову прийшла. Гарбуза ніхто не чіпав. Він стояв на місці. І знову дивився.

Коли вона сіла перед ним і прошепотіла:

– Ти щось хочеш мені сказати?

…його поверхня змінилась. З’явився силует — вона. Маленька. Вдома. Кричить на маму. Потім — іде. Потім — плаче.

Вона згадала цей день. І зрозуміла, що ніколи не вибачилась.

Місцевий старий, який садив той город, сказав:

– Гарбуз виріс сам. І з тих пір — ніколи не гниє. Він просто стоїть. Але кожен, хто на нього дивився — бачив щось своє. Не зовні. А всередині.

– А що ти побачив?

– Те, чого не скажу навіть собі. І тому більше не дивлюсь.

Марина приходила щодня. Не питала більше нічого. Просто сиділа навпроти. І гарбуз показував: епізоди, обличчя, рішення.

На останній день літа вона принесла ножа. Але не для нього. А щоб вирізати око з гарбуза, якого принесла сама. І поставила поруч.

– Я теж можу дивитись. Я готова.

І старий гарбуз… закрив око.

P.S.

Кажуть, на одному городі на Вінниччині росте гарбуз, що бачить глибше, ніж психолог. Але якщо ти готовий подивитись у нього — будь готовий, що він подивиться у тебе. Бо не кожне око — для краси. І не кожен погляд — для чужих історій.