Звичка

Звичка

----/-----/-

Ні, мені не добре. Ні, мені не краще.

Ні, я не виводжу. Це нутро пропаще.

Знов росте зневіра і клята огида,

І немов давно вже грала панахида.

Мозок знов палає, серце рве так звично,

Сльози рвуть горлянку - їх нема фактично.

Знов я в спектрі смутку, знову мені лячно.

В саморуйнуванні допомогу бачу.

Так уже паршиво, та нема причини,

Монстр той позаду, не міня личини.

Вирісши у болі: стрес - чергова доза.

Я без "пекла" дохну. З ним же - теж загроза.

Вкотре розум гасне. Усмішка - назовні.

"Чиста" шкіра манить, та сліди - безмовні.

Виснажене тіло, сироти по шкірі,

В кістки холод глибше, та немає віри,

Цокіт часу в спину таймером лунає,

А свідомість в згоді рани обдирає.

Я не вмію жити, так як вміють інші,

І тому ховаю біль з обличчя в вíрші.

Зроблю вигляд: "Круто! Я у нормі, друже!"

Та мені, напевно, все таки байдуже..?!