Я відпускаю

Я відпускаю — не тому, що не люблю,

А щоб твоя душа знайшла свою дорогу.

Хоч кожен ранок я молюся й чекаю,

Та не тримаю — я даю тобі свободу.

Ти говорив, що я тобі важлива,

Що я — не просто вітер між людьми.

Тож, якщо правдою були ті всі слова,

Ти сам прийдеш... колись... іще з весни.

Я більше не пишу й не заважаю,

Нехай мовчання скаже більше, ніж слова.

Якщо кохання є — воно не вмирає,

Воно шепоче, навіть коли йде тінь-трава.

Можливо, десь в дорозі ти згадаєш

Мій голос, сміх, і очі у вогні...

І серце твоє тихо запитає:

«Чому ми стали іншими? Чому — не ми?..»

Я не тримаю. Ні. Я не картаю.

Тобі бажаю світла й теплоти.

І якщо я справді в серці — не минаю,

Ти сам знайдеш дорогу до мети...

А поки що — прощай... Лети собі, коханий.

Я — не в’язниця. Я — лиш спогад в тишині.

І, може, десь між тишею й веснами туманом

Ми знову зустрінемось... вже не чужі.