Жінка із пустелі

Холодний вечір опустився на пустелю,

Лівійська ніч готує місячне вбрання,

І потайки заходить в привідкриті двері,

Останній протяг вихідного дня.

Вітер колише речі на балконі,

У вікнах де-не-де спалахують вогні,

І у підніжжя неба, ніби на мʼякій соломі,

Розлігся місяць на своїй спині.

Тускніють в сутінках на стінах візерунки,

Зі скронь стікає вже холодний піт,

І до оселі темними провулками,

Вертається голодний сивий кіт.

Кімната вся задимлена сандалом,

Самотня квітка мовчки вʼяне на столі,

«Вона, напевно, сумуватиме за садом

Я також сумувала в перші дні..».

***

Жінка у ситцевій легкій пижамі,

Зʼявилась в дзеркалі, немов похмура тінь,

Вона завжди ховала в задзеркаллі,

Підступну слабкість і жіночий біль.

« Я не раба твоя, я все ще вільна..»

Солона крапля відступила від очей до губ,

Нічне вбрання спустилось стегнами повільно,

Душа звільнилась від буденних пут.

Сахара може дарувати розуміння,

Тут і вона знайшла своє серед старих руїн,

В часи арабського безглуздого свавілля,

Вона обрала мабуть гіршу із країн.

У відображенні стояла пишногруда,

Чорнява жінка років тридцяти,

І в темряві блакитні очі та рожеві губи,

Таємно посміхались крізь синці.

***

Вдихнувши повністю до дна свободу,

Вона самотність вивчила з усіх боків,

Вона б могла до ранку говорити з Богом,

Проте не вірила в чужих богів.

Її гаряче серце у пустелі

Розплавило пісок і стало склом,

Її життя - напів- відкриті двері,

В які зайшов доволі дивний сон.

І поки бомби розривались в передмісті,

А уряд роздавав бахшиш за немовля,

Вона жила в найкращому для себе місті,

Де є її пустеля, море і земля.