Заповіт

Люди пішли. Пішли далеко, вважаючи, що місто впало під натиском війська мертвих. Тобі не знав, що з батьком і матір'ю. Боявся, що ніколи їх не побачить. Він жив у підвалі зі своєю дивною супутницею. Іноді вибирався назовні, щоб добути трохи води та їжі. Пропонував Агаті, але вона мовчазно хитала головою, пояснюючи, що не потребує їжі і спраги не відчуває.

Одного разу він запалив свічку в напівтемряві підвалу і ледь не впустив її.

- Агата...

Дівчина повернулася до нього, не розуміючи, чому так здивувався хлопчик.

- Твоє обличчя!

***

Світанок. Такий прекрасний зараз. Сонце над старим Квейрином відбивалося в її прекрасних очах. Агата поки що не могла говорити. Але вона була жива. Її серце знову билося, груди здіймалися від дихання. Волосся Агати майоріло на вітрі. Її обличчя, що так лякало Тобіаса весь цей час, нехай і залишалося трохи блідим, більше не несло на собі печатки смерті. Хлопчик провів рукою по густому темному волоссю. Дівчина повернулася до нього і посміхнулася.

- Ти це зробив! - голос пролунав з боку міських воріт. Парочка обернулася, намагаючись зрозуміти, кому він міг належати.

- Отець Андрес? - хлопчик не очікував побачити тут живу людину. Старий священик опустився на коліна.

- Заповіт виконано, малий. Виконаний волею Божою і любов'ю людською. Бо так сказано було в Писанні: "У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, бо в страху є мука. Той, хто боїться, недосконалий у любові". Ти не злякався, і любов твоя виявилася смерті сильнішою за