СигареТи

Той день закарбувався в моїй пам’яті так чітко, ніби все відбулося вчора. Можливо, тому, що я ледь не зникла в темряві відкритого люка, поспішаючи на співбесіду. Це було і смішно, і гірко водночас. Добре, що поруч були Саня й Аліна - вони встигли схопити мене за руки й витягти. Мабуть, саме тоді доля вже натякала: "Йди додому, дівчино, не твій день”. Але я вперта - повна сил, спраги до життя й трохи до грошей - просто витерла багнюку з дублянки та поїхала далі.

Я тоді була студенткою третього курсу педуніверситету, трохи викладала “Людину і світ” у приватній школі, була супервайзеркою, й водночас вербувала продавців стартових пакетів “Білайн”. Мені потрібні були нові обличчя — сміливі, прості, ті, хто не боїться підходити до незнайомців на вулиці. Мій план був такий: прийти на співбесіду (де зазвичай тусуються студенти, а часом і школярі) й запропонувати “перспективну роботу”. Продавцем. Так, звучить смішно, але ми справді добре заробляли - щоденна виплата, бонуси, своя маленька “бджолина” мафія. Ну і це було напівлегально, авжеж. Тому ще й часто доводилося спілкуватися з поліцією. У відділку. Але про це згодом.

Будівля, де мала відбутися співбесіда, була гнітючою: темні коридори, облуплені стіни майже без світла. Офіс 124. Я побачила чергу: юнаки й дівчата сиділи на стільцях, мов учасники кастингу на дешеве шоу. Я теж сіла. У вухах - навушники, музику не вимикала. Ще не час. Планувала згодом влаштувати виступ про “розвод на книжки”, бо таких офісів уже бачила достатньо.

Але щось пішло не так.

Я відчула погляд. Підняла очі — прямо на мене дивилася дівчина, яка сиділа навпроти. Дивилася пронизуючи, наче намагалася щось у мені вгадати.

- Що слухаєш? - прочитала по її губах я.

Я, витягнувши навушники.

- "Fleur", “Н. С.”, З… А що?

- Просто цікаво. Знизпала плечима незнайомка, але якось дивно усміхнулася. Покажи плеєр.

Я дістала маленький фіолетовий MP3 - китайський, але в ньому вміщалося дофіга музики. Вона глянула, кивнула.

- Пішли покуримо, - сказала, навіть не питаючи, чи я взагалі палю.

Я не курила. Пробувала хіба раз — ще в школі, і то не сподобалось. Але встала. Мов під гіпнозом.

- Я забула вдома сигарети, - збрехала. - Пригостиш?

- Звісно. Куриш “Честер”?

- Та… не проти.

Ми вийшли до курилки. В курилці було велике вікно, і більше світла,тож я змогла краще розгледіти супутницю - худенька, в джинсах і сірому гольфі, коротке освітлене волосся.

- Кріс, - сказала вона, простягаючи руку.

- Ніка, - відповіла я.

Потискаючи руки, я помітила просте кільце на великому пальці її лівої руки.

Кріс протягнула мені пачку Честера, я дістала сигарету й запальничка у руках дівчини вже була напоготові. Вдих....

І навіщо я збрехала, що палю? Це точно має зараз бути видно, що я наче вперше... Але Кріс наче нічого й не помітила, або...

Кріс повернулась до вікна, і я побачила її тонку кіску. Несвідомо торкнулася, перебираючи її пальцями...

Вона різко обернулась й посміхнулася.

- Подобається? Кажуть, такі кіски носять лесбійки.

Я нічого не відповіла. Мене це не зачіпало. Я ж не гомофобка. Навпаки - завжди здавалося, що це щось навіть… красиве. І якщо згадати Марію… Але ні - я мовчала.

- Шукаєш роботу? - спитала я, аби змінити тему.

- Так. Мама одна, не працює. Хочу підзаробити.

Я згасила сигарету.

- Є варіант. Якщо Лівий берег для тебе недалеко, це прям біля метро "Лівобережна". Зарплата щодня.

- Даси номер?

- Записуй.

Я продиктувала свій номер. Ми повернулись. Її викликали, а я пішла до туалету. Коли повернулась - її вже не було. Я ще трохи посиділа, та врешті встала й вийшла.

Темно. На вулиці падав сніг. У світлі ліхтаря сніжинки кружляли, як в одній моїй улюбленій пісні...

Ця зима мене знищить, пронеслося в голові.

- - - - - -

Від авторки:

Я свідомо не пишу назви груп/виконавців, які так чи інакше підтримують війну в Україні.