СигареТи

Через пару трійку тижнів я вже й забула про цю зустріч, поринувши у навчання та роботу. А ще доводилося пару разів поспілкуватися з міліцією, чому я була лише рада, адже мене у відділку пригощали чаями, а після довгого стояння на холоді на вулиці це було спасінням.

Особисте життя теж вирувало. Я довгий час жила зі своїм хлопцем, який був старшим за мене на 10 років, ще у мене закохався хлопчик з першого курсу, з яким після випитого пива я все ж таки поцілувалася... Тож мені точно було не сумно.

Але ця зустріч... Ні, Кріс (здається так звати ту дівчину?) так і не подзвонила, хоча спершу я чекала. Ну всім же потрібна робота. Ні? Але вона у мені сколихнула щось таке, що довго дрімало... І я знову поринула у закоханість до своєї одногрупниці Марії. Ми тісно дружили, так тісно, що спали разом у одному ліжку (просто спали), коли вона гостювала у нас, втікали з пар до Макдональдс посмакувати "Мак Флурі" (коли були гроші), і до Крішнаїтів просто попоїсти (коли грошей було обмаль).

Пам'ятаю, як Марійка намалювала собі на обличчі блакитним олівцем для очей сльози, це було так мило, й по дитячому .. Ми ніжно трималися за руки, й завжди воліли сидіти поряд. Була якась дивна напруга між нами, яка ні у що так і не переросла. Навіть тоді, коли ми з Марійкою й моїм хлопцем обкурилися трави, й вона танцювала на столі стриптиз, то й тоді нічого не сталося. Вітя, мій хлопець, завжди залишав нас наодинці спати. Це було так природньо, що ми навіть не аналізували що як і чому. Ще я романтизувала кохання втрьох, а особливо після виходу фільму "Мрійники" Бертолуччі.

Сама ж закоханість у дівчат мені не видавалася чимось аж таким дивним. Це як випити води. Дуже природньо.

Можливо, на мої погляди повпливала книга "Емануель" Емануель Арсан, яку я прочитала у 13 років? А можливо, я просто народилася зі здоровим розумінням сексуальності? Так чи інакше, але із прийняттям людей та різності досвідів у мене склалося дуже добре.

Я любила дарувати Марійці подарунки, а особливо квіти. Якось, на її День Народження, я зранку прокинулася, побігла на базар й принесла їй у ліжко цілий букет рожевих троянд. Я поклала його біля сплячої одногрупниці, аби вона просто пораділа своєму дню.

Можливо, ця закоханість і переросла би у щось більше, якби Марійка не вдарилася у релігію. Ми навіть і сидіти почали нарізно. Чи було мені печально? Так, дуже. Я, яка звикла приймати все на свій рахунок, подумала, що справа у мені, й намагалася навіть якось це все врятувати. Але Марійка вибрала Ісуса замість мене. Господи, краще б вона продовжувала курити марихуану!

Але через рік все змінилося, Марійка якось відійшла від релігії, й ми знову пробували подружитися. Але ту теплоту й напругу вже певно, не повернути... Або ж?

Я силувалась пригадати, як ми познайомилися. Спочатку ми ледь терпіли одна одну (от тут-то й можна було прописати троп від ворогів до закоханих, але у реальному життя все прозаїчніше). Та якось, на першому курсі ми святкували закінчення чверті, і напилися. Вся гулянка була у гуртожитку, а оскільки тоді ще не було навігатора, але у мене вже був топографічний критинизм, ввечері я попросила когось провести мене до метро. І Марійка, яка за весь вечір й слово до мене не мовила, раптом запропонувала - "давай я тебе проведу". Ми йшли, захмілілі, радісні й юні, говорили про навчання й сміялися так, як і можна сміятися у 18. Було напрочуд легко й щасливо.

- А от і метро, сказала Марійка.

- Так, піду я. Але стоп. Ти така класна! - Простягнула руку. - Давай дружити.

Ми потисли одна одній руки й:

- Ти мені спочатку так не сподобалась, а тепер подобаєшся дуже, - казала Марійка.

Я з задоволеною посмішкою побігла вниз, бо ж остання електричка у моє місто, всі діла...

Я не страждала від якоїсь не взаємності, бо навіть і не задумувалася про неї. Писала вірші, думаючи про неї, й відчувала прозору радість й захопленість...

І от зараз я спробувала повернути нашу крихку дружбу, з отими усими проводжаннями одна одну до електрички/метро, напіверотичними танцями під "Океан Ельзи" та ніжними сплетіннями пальців.

Але щось зламалося. Я приїжджала у гуртожиток вже не до тієї Марійки, якою вона була раніше. Алкогольні запливи стали частішими, нервові зриви були гострішими, а порізи на руках глибшими...

І ми знову віддалилися. Чи то я не витримала таких сильних емоцій, чи Марійка пов'язала їх зі мною, й вирішила відійти, чи... Про це ми ніколи не говорили. Просто перестали спілкуватися. Просто перестали.

І тоді я згадала Кріс. Щось однозначно було в цій зустрічі, щось, що не мало скінчитися, не могло так обірватися, не почавшись. Можна було б її і знайти. Та де?

Вперше захотілося закурити.