«Коли сонце згасає над Порту»

Коли сонце згасає — не втомлено, ніжно,

Мов прощається зі світом, не кажучи «все»,

І небо в червоне вдягається врочисто,

І вулиці Порту ховає в себе.

Це мить — золота, безтурботна і тиха,

Де світло не світить — воно просто є.

Танцює в бокалах, лягає на стіни,

Спиняє дихання, спиняє усе.

Фасади палають у мідному світлі,

Мов полум’я спогадів в сутінках дня.

І міст, як підкова, застиг над рікою —

Тримає цю мить, що тікає в часах.

Чайки кружляють в багрянім просторі,

Над містом вже зорі запалюють ніч.

І кожен ліхтар у повітрі прозорім —

Як пам’ять про те, чого не спиниш.

Тут кожна хвиля — мов вірш без кінця,

Що тихо співає про вічність буття.

Порту мовчить. Але в тому мовчанні —

Усе, що ми звемо красою життя.