Крихти

Іскри з шипінням летіли в усі сторони від римської свічки — улюбленого феєрверка Мар’ї. Він був вткнутий у землю поряд зі старою дорогою, яка невідомо як збереглася посеред поля.

– Санька та мати добре. Звісно, сумують, але живуть далі, – я дивилася на тінь. Чим більше часу проходило, тим більш прозорою вона ставала. Сорок днів назад, у перші вихідні серпня, одразу після… тієї події у тіні ще можна було розгледіти Мар’ю, але зараз… Сидячи навпроти, я бачила камінці на дорозі, трави у полі крізь неї. Лише сірувата підсвічена іскрами феєрверка димка майоріла переді мною.

– Що там у школі?

Питання знову ніби само по собі з’явилося у моїй голові.

– Готуємось до іспитів, – посміхнулась я. – Вже зараз. Ганна Володимирівна сумує за тобою.

– Авжеж! Хто ще буде на олімпіади їздити, – відповіла тінь і мені на очі навернулись сльози. Відчувати, чути що Мар'я навіть не думає про повернення — жахливо. Жахливо бачити як вона відкидає свою подобу, спільні спогади, мене.

– Той старий клен у парку знов червоний, – промовила я, діставши з рюкзака ще одну римську свічку й запаливши її від попередньої, майже догорілої. Нова радісно пшикнула і яскраво запалала. Тіні стали біль чіткими, виразними. І Мар’я теж. Хоча риси її обличчя, складки одягу, акуратний манікюр так і не проявились.

– Красиво, – вона казала це про клен чи про свічку — я не зрозуміла.

– А вулиця біля твого будинку зараз жовта, — намагаюсь вловити хоча б рисочку, хоч натяк емоції там, де повинно бути її обличчя.

– Як у золотому палаці, – тінь посміхнулась. Чи мені здалося? Чи це гра світла?

– Так, золото і вгорі й під ногами, – і все ж мої губи також розпливаються у посмішці. – І навіть в калюжах.

– А горобина біля школи?

– О! Прикрашає червоними ягідками кожен ранок, – весело сказала я. – Малеча кидається ними в усіх.

– Як завжди, – тінь злегка затремтіла, ніби то плечі Мар’ї тремтіли від сміху. – Кинь в них пару каштанів за мене… щоб гарно себе поводили. Тільки не сильно!

– Так, – радісно відгукнулась я й відчула як підступні сльози знову заповнили очі й швидко витерла їх долонею. – Так! Бо вони вже й в директорку кидались. Як вона верещала!

– Вона постійно верещить, – Мар’я, все ще трохи тремтячи, махнула рукою.

– Ти так кажеш, бо постійно ламала її айстри.

– Але ж вони такі гарні квіточки! – майже простогнала тінь.

Я промимрила щось стверджувальне й раптом помітила, що пара зірок мерехтять на мене крізь тінь. Ніч вже накрила поле та дорогу посеред нього і лише край неба догорав боязкими променями осіннього сонця. Над нами миготіли зірки й місяць сором’язливо кутався у темну хмаринку.

– Темніє, – тінь теж дивилася на зірки.

– Так, – відповіла я, скоса подивившись на римську свічку. Ця теж скоро догорить, іскри зникнуть й тінь не буде видно. Тож, на сьогодні це все. Я перевела погляд на тінь: – Це остання свічка. Я повернусь сюди завтра з новою.

– А я — ні.

На мене ніби вилили відро крижаної води, мій подих перехопило й мені знадобилось декілька секунд, щоб перепитати:

– Ні?

– Мій час прийшов, – хоча я не бачила її обличчя, можу посперечатись що тінь дивилась мені просто у вічі, так само як це робила Мар’я. – Вже вдруге, до речі.

– Так, я цього очікувала, – у моїх очах знов з’явилися сльози. Гіркі. Аж занадто. Я підняла руку, щоб їх витерти, а наступної миті відчула себе в обіймах тіні. Вони були холодні.

Мої руки обережно огорнули тінь й опустилися на її ледь помітний контур. Я відчувала її. Відчувала її холод і, як на мить здалося, зсередини цього холоду до мене линуло тепло Мар’ї. Таке знайоме і тепер — далеке.

Ми так посиділи, поки палала римська свічка.

– Зажди, – сказала я, коли світло стало тьмяніше та, звільнившись з обіймів тіні, полізла у свій рюкзак. – Ось, – я протягнула тіні айстру з саду директорки.

– Ці пелюстки… – вона обережно, двома руками, взяла квітку. – Дякую.

– Я тебе не забуду, – раптом сказала я.

– А я… я сподіваюсь твоє життя буде щасливим, – промовила тінь, приклавши квітку до своїх грудей чи до місця, де вони повинні бути.

Остання іскра впала з римської свічки й світло зникло, зникла і тінь, зникла айстра. Я сиділа одна на старій дорозі посеред поля, а наді мною мерехтіли зірки. Легкий вітерець дмухнув на трави й ті м’яко прошелестіли. Навіть зараз тут було затишно. Дивно, що останнього серпня саме це поле вбило Мар’ю своїми травами та пилом, які були не сумісні з її астмою.