Крихти

Торвальд з шаленим криком замахнувся сокирою і поцілив у тім’я ворога — сила удару пробила шолом, череп. Той осів на поле битви з широко розкритими, ніби від здивування, очима. Цівка крові витікала з-під шолома й крапелька ковзала по лобі, по переніссі між очима, що вже стали скляними. Торвальд відпрацьованим рухом висмикнув сокиру з тіла й розвернувся, щоб зустрітися з мечем.

Меч поцілив йому у шию.

Як він пропустив удар? Чому не встиг підняти руку? Чому не почув як до нього підходили? А чи можна було щось розчути, коли навіть твій крик губиться серед інших, а брязкіт зброї змішується зі стукотом власного серця?

Торвальд затис лівою рукою глибоку рану на шиї, а правою — стиснув сокиру ще сильніше.

“Тільки б не випустити.”

Він підняв сповнений люті погляд на супротивника — той височів чорною баштою, невпізнаним силуетом на тлі світлого неба. Торвальд зробив в’ялий крок вперед, спробував махнути сокирою, щоб зачепити свого вбивцю, але сили вже покинули його. Коліна підкосились й він впав на холодну, стоптану копитами та ногами багнюку. Воїна вкрила темрява.

Нічне небо розкрилось перед Торвальдом — ніби хтось розвіяв темряву могутньою рукою. Воїн нерухомо лежав на землі, а навколо був знайомий пейзаж: трупи людей й коней, кинута зброя, уламки списів та прапори, що вже перетворились на ганчір’я. Тільки тепер він сам був частиною цього пейзажу, залитого яскравим світлом.

“Місяць, – велике небесне світило висіло, здавалось, саме над Торвальдом, затьмарювало зір. – Який яскравий сьогодні місяць.”

Зірки мерехтіли на небосхилі, переливалися сріблястим сяйвом та складалися у шлях.

“Це мариться?” – Торвальд спостерігав як кінний загін з’явився на зоряному шляху. Страх та зловісне передчуття стисли горло воїна холодними лапами. Він безліч разів бачив страх в очах товаришів та ворогів, що пали на полі битви, як він сам пав сьогодні. Але чи відчував отой страх насправді? Його пальці все ще стискали руків’я сокири — свідчення того що Торвальд, воїн, бився до останнього. Це заспокоювало.

Кінний загін наближався по зоряному шляху й вже було видно, що у кожної вершниці, а це були саме жінки, розвивається по вітру золотаве довге волосся. Торвальд бачив як копита коней сходять з зірок, спускаючись на землю й далі кожна вершниця йде своїм шляхом. Вони проїжджали поміж темного, брудного й кривавого хаосу, що залишився після битви, величні й недосяжні у своїх крилатих шоломах і виблискуючих обладунках.

Торвальд почув стукіт копит неподалік від себе — одна з вершниць зупинилася перед ним й злізла з коня. Вона підійшла до нього ближче, нахилилась над воїном. На коротку мить Торвальд вдивлявся в суворі риси блідого обличчя і блакитні бездонні очі, відчував холод, який ніби огортав її та здригнувся, коли вершниця взяла його обличчя у свої долоні. Він спробував щось сказати, але почув лише хрип пораненого горла.

“Все ж… помер…” – зрозумів Торвальд.

Вершниця поцілувала його у чоло. Її крижані губи заспокоювали — воїну стало байдуже до земних справ, якими він жив стільки років до того, байдуже до закінчення свого життя. Вся його сутність тепер була спрямована в обіцяний чертог. Лише одна думка встигла промайнути у свідомості Торвальда:

“Наскільки ж яскравий сьогодні місяць.”