Крихти

Мердок не міг відірвати погляду від очей в яких потроху згасала іскра життя. Його скам’янілі пальці міцно тримали кинджал, який він миттю до того всадив у ворога. А хіба то був ворог? Звичайний хлопець, приблизно того ж віку що й сам Мердок. Схоже, найманець. Чи провідник?

Мердок раптом відчув як сили покидають супротивника та, кинувши кинджал, підхопив тіло, обережно поклав на вкриту хвоєю й прілим листям землю. Скляний погляд парубка стежив за хмаринками — Мердоку знадобилася вся сила волі, щоб визнати що цей хлопець насправді вже нічого не бачить. Він простяг тремтячу руку й закрив очі мерця.

– Перший? – Мердок почув позаду голос капітана й вперше в житті проігнорував устав — залишився сидіти на землі біля вбитого.

– Перший, – коротко відповів він, і відчув як рука капітана підтримуючи стисла його плече. Несподіваний жест — і молодий воїн продовжив: – Ми могли б працювати разом якби…

– Не думай про таке, – нахмурився капітан. – Можливо й до столиці рачки. Але головне, що ти живий, а твій ворог — ні.

Мердок мовчки дивився на мертве обличчя — чомусь в роті стало кисло. З грудей вбитого все ще стирчав кинджал, на якому молодий солдат знав кожну подряпину і який завжди так зручно лягав в його долонь.

– Головне що я живий, – повторив він. Його погляд бездумно сковзив по старому одягу мерця, зупинився на блискучих чоботах, яких ледь торкнувся лісовий бруд. Видно, загиблий лише нещодавно взув дорогу обновку.

– І для чого все це? – надламаний голос Мердока був ледь чутним.

– Такі справи, – капітан присів поряд з підлеглим. – Ми служимо короні, зараз — обороняємо мага у пошуках чергового клятого артефакту… Він, – кивнув чоловік на мертвого, – грабіжник, найманець, чи провідник… Намагався нам завадити. Результат — бачиш.

Мердок лише зітхнув.

– Через 5 хвилин рушимо далі, – продовжував капітан, підводячись. – І ще: витягни з нього свій кинжал. Та й чоботи забери — краще за твої. Вони тобі знадобляться більше, – з цими словами він залишив Мердока.

За спиною молодого воїна вже шикувався загін неподалік королівського мага.

На привалі ввечері Мердок начищав свій кинджал. Чоботи він залишив мертвому — нехай у нього хоч щось залишиться. Однак солдат не сумнівався що перший перехожий привласнить їх собі.

Інші воїни сиділи поряд з ним навколо вогнища: хтось перевіряв свою зброю та обладунки, дехто перев’язував рани після сутички, що була вдень. Черговий готував вечерю для всіх.

– Гей, капітане, що там маг? – хтось помітив як капітан вийшов з намету мага й направився до них.

– Подробиці вранці, – капітан гидливо скривився. – Ти! – він вказав на воїна, що сидів справа від Мердока, – тягни пивну бочку.

– Оце інше діло! – зраділи солдати й весело гомоніли розливаючи пиво.

Мердоку теж хтось всунув в руки кухоль — в ніс вдарив хмільний запах. Настрою веселитись не було.

– Для одного з вас сьогодні важливий день, – голосно промовив капітан й всі замовкли. – Один з вас сьогодні почав загартовування як справжній воїн.

Один з воїнів хлопнув Мердока по плечу що той аж похитнувся.

– За Мердока! – оголосив капітан.

– За Мердока! – відповіли інші й разом перекинули пиво у свої горлянки.

Мердок в’яло посміхнувся, стискаючи кружку аж до побілілих пальців. Він підніс кухоль, випив разом з усіма. Ворог помер. Він сам — вижив. Це головне.