Дива трапляються. Kim Taehyung

8 грудня.

Сьогодні Бантани повертаються додому після японських фансайнів.

Посадку на рейс ще не оголосили, тож довелося чекати в залі очікування.

Втомлені, хлопці зайняли весь вільний ряд. РепМон розлігся в кріслі і, слухаючи музику в навушниках, уже засинав, ледве тримаючи голову рівно на своїй улюбленій подушці. Юнгі теж заплющив очі, намагаючись розслабитися, але йому весь час дошкуляв Чімін, показуючи зроблені ним фотки в телефоні під час перебування в готелі. Чонгук грав у ігри на телефоні, поки Хобі-хьон лазив в інтернеті, переглядаючи їхні фото з фансайну. Джин кудись пропав, а потім раптово з’явився вже з величезним бургером у руках і колою. І тільки Техьону не було чим зайнятися. Ігри набридли, від музики боліла голова, фотки не хотілося дивитися. А дошкуляти хьонам не було бажання. Вирішив пройтися і краще роздивитись будівлю аеропорту.

Величезні зали, широченні коридори, сотні кас, десятки кав’ярень і сувенірних крамниць.

Тут щодня проходять мільйони людей. Тут щодня вершиться доля.

Хтось назавжди відлітає далеко за океан. На когось уже чекають батьки біля виходу. Хтось прощається з коханими. А хтось тікає від усіх проблем подалі, сподіваючись почати нове життя з чистого аркуша.

Сівши на вільній лавці, Те спостерігав за літаками на злітній смузі крізь велике панорамне вікно. За вікном одна за одною пролітали сніжинки, поки не почався справжній снігопад, вкриваючи землю білою ковдрою. ТеХьон і не помітив би його, якби не хлопчик, що підбіг до вікна й з широко розплющеними очима спостерігав за першим снігом. А потім, раптом, склавши долоньки разом перед собою, почав щось шепотіти собі під ніс, щільно заплющивши очі.

— Ти що робиш? Молишся, чи що? — здивовано запитав Ві, помітивши дії хлопчиська. Той обернувся і витріщився на хлопця своїми карими очима.

— Ні, не молюся, — надув він губки. — Я бажання загадував.

— Навіщо? — Те підійшов ближче до дитини, присівши навпочіпки.

— А ти хіба не знаєш? — запитав хлопчик. — Якщо загадати бажання під час першого снігу, воно обов’язково збудеться.

— Справді? — здивувався Те, уважно дивлячись на хлопчину.

— Моя мама одного разу загадала бажання — і зустріла справжнє кохання. Мого тата.

— А зараз що ти загадав?

— Я загадав, щоб тато повернувся додому, — щойно він це сказав, вдалині почувся чоловічий голос. — Тато! — закричав малюк. — Ось бачиш, збулося.

— Але ж він усе одно б прийшов, — промовив Те. — Ви з мамою знали, що він сьогодні повертається.

— Але бажання збулося! — зауважив хлопчик. — Тато вдома! — усміхнувшись, малюк побіг до батька, махаючи хлопцеві рукою на прощання.

ТеХьон махав рукою хлопчикові у відповідь, спостерігаючи, як той обіймає тата і радіє його поверненню. Посміхнувся і, подивившись у вікно, на хвилинку задумався над словами дитини. А що, як це дійсно правда? І бажання збуваються?

— Маячня якась, — пробурмотів Те собі під ніс і повернувся назад до хлопців у зал очікування. Нарешті оголосили посадку на літак. За кілька годин Бантани прибули в аеропорт Інчхон.

Уже вдома, в гуртожитку, хлопці змогли розслабитися. Після ситної вечері всі вирушили у свої ліжка, залишаючи позаду важкий тиждень і крики фанаток, від яких уже у вухах дзвеніло. Тільки ось Техьону все не спиться. Весь тиждень він поводився дивно, був спокійним як ніколи. Та й ще спогади про улюблену бабусю не давали щиро посміхатися, адже рана ще зовсім свіжа. Хлопець прокручував у голові все, що трапилося за останній час. А сталося вже багато чого.

Перемога на ММА 2016 і нагорода за найкращий альбом року.

МАМА 2016, де хлопці отримали нагороду як найкращі виконавці року, що минає.

Що може бути краще? Адже саме цього вони добивалися, працюючи день у день.

Але Техьону чогось не вистачало. У серці затаїлася порожнеча, звідки віяло холодом і смутком. Хлопець сам не знав, чого бажає його сердечко. Сподівався, що смуток розвіється сам собою. Чекав дива, але воно не траплялося.

Розплющивши очі, Те помітив, як його кімната наповнилася теплим помаранчевим світлом з вулиці, а за вікном пролітали білі пластівці.

— Ваа, перший сніг, — зрадів він, усміхаючись як дитина, підійшовши до вікна.

Одразу згадалися слова хлопчика в аеропорту: «Якщо загадати бажання під час першого снігу, то воно обов’язково збудеться.»

— Ні, ні. Це все маячня, — сказав він, переконуючи себе в тому, що слова хлопчика не мають жодного сенсу. Але щось усередині просто кричало від інтересу перевірити цю версію. — Гаразд, я зроблю це. Я загадаю бажання. Але це в перший і останній раз.

Заплющивши очі, Те подумки промовив заповітні слова:

«Хочу закохатися. Як Юнгі. Як Чімін. Хочу, щоб вона була така сама, як я. Весела, красива, мила. Щоб уміла готувати рамен, як я люблю. Щоб уміла радіти дрібницям. Хочу, щоб вона пахла весняними квітами. І щоб на носику теж була родимка, як у мене.»

— А тепер подивимось, хто кого! — всміхнувся своєю фірмовою посмішкою. — І що я роблю??? — знову зажурився. — Я повірив словам п’ятирічного хлопчика. Краще піду спати. — заліз назад під ковдру, засинаючи солодким сном. А за вікном почалася хуртовина. Зима зненацька полонила Сеул, вкриваючи сонні вулиці міста пухнастим снігом.

9:00 ранку.

Сеул перетворився на снігову казку.

Автомобілі, що стоять уздовж дороги, були повністю вкриті снігом. На вулицях — нікого, окрім власників маленьких продуктових крамничок і кав’ярень, які розчищають дорогу від снігу, щоб відвідувачі змогли до них потрапити й прикупити продуктів або ж погрітися за філіжанкою запашної кави. Двірники теж прибирають сніг у дворах. А ті, хто вже прокинувся, бігають по магазинах, купуючи продукти на найближчі три дні, адже хуртовину прогнозують до кінця тижня...

Чонгук прокинувся першим. Побачивши сніг на вулиці, в одних домашніх штанях почав бігати гуртожитком у спробі всіх розбудити. Прийшла черга і Те відчути на собі всю вагу тіла макне. Молодший з розбігу стрибнув на ліжко хьона і почав топтати його з усієї сили.

— Хьон, прокидайся! Зима прийшла, — кричав він, усміхаючись як дитина.

— Що? Кого? — промимрив сонний Те, ледве дивлячись на нього одним оком.

— Вставай! Подивися, скільки снігу насипало. Менеджер дзвонив. На сьогодні всі заходи скасовано через негоду.

— Хто дзвонив? Навіщо? — усе ще не прокинувся хлопець.

— Ащщь, Те, який же ти... Піду будити інших. — вибіг з кімнати.

— Техьон, вставай! — почувся голос Джина на порозі. — Треба в супермаркет за продуктами сходити. — відчинив фіранки.

— Ааа, хьон, — занив Ві, ховаючись під ковдрою. — Я спати хочу.

— Їсти ти теж захочеш, а в нас у холодильнику тільки кімчі залишилося і трохи рамена.

— Не хочу я їсти, хьон, — говорив він сонним голосом з-під ковдри.

— Вставай, Чімін уже чекає в коридорі.

— Нехай Чонгук замість мене сходить.

— Він уже збирається.

— Тоді нехай Намджун...

— Те, досить. Піднімай свій зад і йди в магазин. Я сьогодні стейк приготую.

— Гаразд... — протягнув ТеТе, витягуючись у ліжку.

У супермаркеті людно. Відвідувачі намагаються якомога більше помістити у візок, причому купують усе: починаючи від серветок і носових хусток, закінчуючи замороженими напівфабрикатами і свіжою випічкою. Поки Чімін, дивлячись у список, складений Джином, вибирає продукти, а Чонгук нишпорить на полицях із солодощами, Техьон повільно штовхає візок, дивлячись у нікуди. Занурившись із головою у власні думки, хлопець навіть не помічав Чіміна, коли той звертався до нього.

— Чімін... — раптом почав Ві.

— Так, Те, — так само дивлячись у папірець, відгукнувся Чім.

— Ти коли-небудь загадував бажання?

— Ага, одного разу, — байдуже відповів Мінні, читаючи склад соєвої олії.

— І що? Воно збулося? — подивився здивованим поглядом на друга Техьон.

— Так, лише раз, але збулося. Чому питаєш? — кинув погляд на хлопця.

— Просто... цікаво стало... — Те знову задумався, дивлячись уперед перед собою.

— Знайшов! — радісно вигукнув Чонгук, знайшовши останню упаковку улюблених чіпсів.

— Ну все, здається, все купили. Тепер — додому. — Чім сховав список у кишеню й, відібравши візок у Те, попрямував до каси.

До гуртожитку зовсім недалеко, але добиратися через снігові замети не так просто. Місцями сніг ще не прибрано, тому довелося йти центральною вулицею, де вже встигло зібратися чимало людей біля продуктових крамниць.

Прикриваючи обличчя чорними масками, хлопці намагалися не привертати до себе уваги, повільно просуваючись уздовж вітрин магазинів, прикрашених гірляндами до різдвяних свят. Мало що може трапитись, а охорони та менеджера, які завжди допоможуть, поруч немає. Побачивши попереду натовп школярок, яким не сидиться вдома в таку погоду, хлопці трохи запанікували, знаючи, що може трапитися, якщо хоч один із них зробить один невірний рух. Адже фанатки — це страшне явище, а фанатки-школярки — ще гірше.

Сповільнивши крок, Чонгук сховав погляд під кепкою. Чімін підсвідомо витягнув телефон із кишені й начебто став щось шукати, не звертаючи уваги на оточуючих. Техьон же спокійно продовжував тупотіти по снігу, не боячись дивитися на дівчаток, бо його обличчя було повністю сховане під маскою, і він тільки кліпав своїми нереально довгими віями.

Уже коли школярки пройшли повз, хлопці полегшено зітхнули. Аж раптом Техьон заметушився. Кинув пакети з покупками на землю й, знявши маску, закрив ніс руками. Чімін і Чонгук одразу зрозуміли, в чому справа: Техьон збирається чхнути — і зробить він це дуже голосно.

— Ні, Те! Тільки не це. Тільки не зараз, — говорив Чімін, прикриваючи його обличчя руками, але це не допомогло.

Техьон з усієї сили чхнув — та так, що чутно було в іншому кінці вулиці. Звук Те змусив усіх обернутися і зосередити свої погляди на трійці, що стояла посеред дороги. Але тривало це недовго. Дорослі продовжили свої справи, а от школярки завмерли на місці, вдивляючись в обличчя бантан, які хлопці щільно прикривали масками.

— Вибачте... — прошепотів ТеТе, витираючи ніс.

— Тихіше... Вони можуть нас помітити, — наказав Чім.

— А хіба ще не помітили? — запитав Чонгук. — Не рухайтеся. Думаю, якщо ми не робитимемо різких рухів, вони просто підуть. Я на Діскавері дивився.

— Чонгук, вони ж не дикі звірі, — промовив Чімін.

— Так, але реакція в них схожа. Вони не нападають відразу... Вони вичікують.

— Що, правда? — перепитав Те, як раптом...

— Ні, Техьон, не треба... — не встиг Чімін сказати, як хлопець знову чхнув. Маска злетіла з вух, повністю відкриваючи його обличчя. Тут-то все і почалося.

— Техьон-оппа! — прокричала одна з дівчаток.

— Чіміні... — почулося позаду школярок.

— Чон Чонгук... — мало не знепритомніла дівчинка спереду.

— Здається, помітили... — прошипів Чонгук.

— Думаєш? — іронічно сказав Чім. — І що тепер?

— Робимо ноги... — вигукнув макне, і, піднявши пакети з землі, побіг угору вулицею. Те і Чімін вирішили не відставати від дрібного. Схопивши кожен свій пакет із покупками, рвонули щосили. Зрозуміло, що і весь цей натовп скажених фанаток побіг за ними.

Звернувши в найближчий провулок, хлопці зупинилися, щоб перепочити, але відпочинок тривав недовго. Уже за кілька секунд почувся крик дівчаток.

– Куди бігти далі? – запитав, захекавшись, Чімін.

– Туди... – вказав пальцем Чонгук. – Гуртожиток у тій стороні.

– Ні, він там, – запевнив Те, вказуючи в протилежному напрямку.

– Я впевнений, що він там, – говорив Чон, жадібно набираючи повітря в легені.

– Кажу ж тобі: наш будинок он там, – підвищив голос Ві.

– Йаа, мені здається, Чонгук має рацію. Он там наш будинок. Я бачу його, – перебив Чімін, побачивши верхівку будівлі, в якій вони живуть.

– Ні, йти потрібно цією дорогою.

– Ні! – уперся Чон. – Я бував уже тут. Ця вулиця закінчується навпроти гуртожитку.

Але хлопці так і не вирішили, хто мав рацію. За будинком показалася одна зі школярок, кричачи не своїм голосом.

– Ви як хочете, а я туди... – сказавши це, Те побіг у бік, куди вказував із самого початку, залишивши мемберів із натовпом фанаток.

Пробігши кілька будинків, Те зрозумів, що Чонгук усе-таки мав рацію. Вулиця, яку він обрав, вела в інший бік, і гуртожиток ставав дедалі далі. І фанатки, наче на зло, звернули туди ж, куди й він, переслідуючи до самого кінця.

Навколо – жодної живої душі, окрім самотніх машин, що стояли уздовж дороги. Але ні. Одна жива душа все-таки з’явилася на вулиці. Помітивши молоду дівчину біля квіткового магазинчика, що прибирала сніг, він побіг у її сторону.

Фанатки були вже близько, і діяти треба було швидко. Але Те нічого не спадало на думку. Якщо увірватися в магазинчик – його помітять школярки, та й дівчина почне кричати. Якщо зупинитися – рятуватися вже не буде сил. І провулки вже закінчилися, де можна було б сховатися. Залишалося тільки одне. Він таке вже бачив одного разу в дорамі – і там це спрацювало. Спробувати треба...

Кинувши пакети і знімаючи з себе куртку, в яку він був одягнений, Те підбіг до дівчини, різко розвернувши її до себе обличчям. Міцно притиснувши незнайомку до себе, він обійняв її за плечі так, що здалеку здавалося, ніби вони цілуються, і затамував подих, поки школярки з вереском пробігали повз. Заплющив очі, очікуючи найгіршого, але нічого не трапилось. Фанатки побігли далі, намагаючись наздогнати айдола, навіть не помітивши «закохану парочку», що стояла посеред вулиці. Не вірячи своєму успіху, хлопець полегшено видихнув, усміхаючись, так само міцно притискаючи дівчину до себе.

А потім сталося незворотне...

Техьон перевів свій погляд на дівчину, яка щойно врятувала його життя, навіть не підозрюючи про це.

Великі карі очі, що дивилися на нього зі здивуванням. Біле личко, світле коротке волосся, порцелянова шкіра з ідеальним блиском. Рожеві пухкі губки, на яких усе ще залишилися сліди від помади. Маленький акуратний носик, на кінчику якого виднілася маленька родимка з лівого боку. Від дівчини приємно пахло весняними квітами, які нагадали йому дитинство, проведене в бабусі.

Те раптом кинуло в жар...

«...Хочу, щоб вона пахла весняними квітами. І щоб на носику теж була родимка, як у мене», – промайнуло в голові.

Невже бажання збулося? Дівчина, яку він учора загадав, стоїть перед ним?

Чи це просто сон, і він усе ще спить?

– Прокинься, Техьон! Прокинься!!! – подумки прокричав Те.