Посмішка смерті

Смерть в посмішці кривить обличчя

Каже: Ні, ти мене не варта

А життя за поганою звичкою

Роздає превентивно карти

Смерть шкіриться, йде за спину

На потилицю тінню лягає

Разо́м зі всією країною

Не живу я і не помираю

До кінця, лишень потрошку

З кожним днем і на кожнім кроці

Смерть малює глибокі зморшки

На безглуздій людській оболонці

А вона, як стара валіза

Руки тягне — але не кинеш

Пошматована зверху донизу

Досі вперто чомусь не гине

Смерть сміється, на вухо дише

Відчуває себе головною

Та насправді усе вирішує

Те, що зветься у нас війною

У полон вона смерть схопила

Вклала в руки кістляві зброю

І на місію відрядила —

Полювати на наших героїв

Нам залишила порожнечу

Біль і страх, та суцільну втому

Ще спотворено-недоречний

Образ смерті напівфантомний

Той, що з радістю тихо кличеш

Потонувши у хвилях болю

Смерть морально мене вже знищила

Забере хай нарешті з собою