ДНК

Ми дорослі — не біда.

Час летить, не жде, мина…

Стільки справ, доріг, турбот —

У кожного своя глибина.

А я згадую дівчаток —

Нам по п’ять було тоді…

Малювали світ яскраво:

Сонце, небо, дім із мрій.

І гасали безупину —

Навздогін собі й весні.

Ми вже дорослі, це факт.

Життя складне, турбот чимало…

Та десь у глибині душі —

Юність моя

Варить тобі чашку кави,

Курить м’ятні

І пише вірші —

Так, ніби ніч

Нічого не зміняла.

Ми не знали меж —

Бігали під дощем до зорі,

Мокрі, щасливі, безглузді, живі.

Сміялись, мріяли, грались без страху

У власних казкових, дитячих світах.

Ми вже дорослі —

Та це не страшно.

Бо в кожній із нас

Живе те саме дівча.

У пам’яті.

У жилах.

У пульсі.

У блиску очей.

У спітнілих долонях —

Живе код ДНК.

Поволі. Вперто.

Так, ми дорослі.

І відстань — мов ніж —

Порізала мапу на різні шляхи.

Але…

Ні час,

Ні простір

Не зітруть одного:

Ще до того,

Як побачили сонце,

Як вдихнули перше повітря —

Ми трималися за руки.

Так міцно,

Що назавжди лишилося

Це — під корою

Моєї пам’яті.