Ключ до майбутнього 2

Астрон зустрів нас глибоким, спокійним гудінням — майже як дихання. Його обшивка, вкрита керамічним блиском, віддзеркалювала зорі, немов готуючись до нового вирішального етапу.

Ми повернулися на Кальмеру. Атмосфера планети, її гравітація, навіть кольори неба — усе здавалося рідним. Після воєнних залів, напруги палацу Неаріану та холодних рішень Ради Десяти Кальмера була як ковток глибокого повітря.

Коли ми вдвох із Ліе піднялися на верхній майданчик огляду — невеликий купол над оранжереєю, звідки відкривався краєвид на низинні ліси — вона мовчала. Я знав той її погляд: щось важливе, те про що вона хотіла сказати у влучний момент.

Вона поклала руку мені на груди.

 — Ден… у нас буде дитина… Хлопчик.

Я не здивувався. Симбіонт відчув це ще кілька днів тому — ритм серця всередині неї, другий потік життя, обернений до мене. Та й їх розмову з моєю сестрою, я чув на Морок декілька тижнів тому. Але знати — не те саме, що почути з уст коханої.

 Я схилився до неї, поцілував, і шепнув:

 — Я знав. Але це… все одно найкраща новина у моєму житті.

Вона обійняла мене міцно. Її голос здався замріяним.

 — Я залишусь тут, Ден. На Кальмері. І не лише заради дитини. Якщо ми хочемо створити керовану чорну діру — нам треба зібрати найкращих. І я знаю, з ким почати. Фурі вже почала складати список — фізики з Реталону, інженери з Фракта, старі професори з архіву Вантекс…

— Я саме це й хотів тобі запропонувати, — мовив я. — Орбітальна фортеця майже закінчена, залишилися відсотків двадцять. Тож Кальмера та її орбіта під надійним захистом. Також кальмерійський флот підсилений лінкором і стелс-крейсером охоронятиме вас. Штучін зробив зліпок свого ядра й вивантажив все до керуючого модуля фортеці. Тепер обороною керуватиме його алгоритм.

У відповідь вона лише міцніше обійняла мене. Ми мовчки дивилися на горизонт, де заходило сонце Кальмери.

***

Наступного дня я попрощався з Ліе та телепортувався на Астрон. Він був пристикований до орбітальної фортеці й Штучін завершував передачу копії свого ядра. Поруч був пристикований «Фенікс-2» — той самий стелс-крейсер, що ми захопили в корпорації, — стояв, наче хижак у засідці. Чорний, витончений, зі щойно встановленими гіпердвигунами нового покоління. Його форма була з ламаних ліній, але досконало продуманих — кожна грань відбивала хвилі радарів й він був практично не помітний.

Кук та Настя уже були на борту Астрона і розраховували точки для заправки, сержант Рос мовчки проводив інспекцію броні та зброї. Ми взяли з собою ще сотню тренованих ним бійців. Доміна спостерігала з верхньої платформи, за всім. У мене не було для неї завдань тож я виділив їй окрему каюту і попросив не втручатися у підготовчі процеси..

— Рейс триватиме майже місяць, — пробурмотів Кук, — чотири виходи на дозаправляння в точках Геліокса, Вуал, Траас і врешті на самому краю сусідньої галактики.

 — Вихід за межі зоряних шляхів — додала Настя. — У нас буде доступ до зовнішніх навігаторів Співдружності лише в перші два тижні. А далі навігація на Штучіну.

— Все, що нам потрібно, — це добратися до джерела енергії, — відповів я. — Там ми або знайдемо технології згортання простору, або станемо наступними у черзі тих, хто зник. Хоча наш шанс не більше трьох відсотків. Та й я не маю наміру повторити історію полеглих цивілізацій.

Доміна зійшла вниз. Її погляд був спокійним, зосередженим.

— У моєму народі є прислів’я, — сказала вона. — Лише той, хто торкається полум’я, дізнається, що таке світло. Але лише той, хто пережив його, — може ним стати.

 — Готова побачити полум’я зблизька? — спитав я.

 — Ми від народження готові, — відповіла вона.

Перед стартом я ще раз з’єднався із Ліе.

— Усі розрахунки щодо чорної діри передано тобі. Під’єднай усі наукові станції до обчислювальних блоків. Залучи Каттера він знається як створити супер потужний обчислювальний центр.

 — Не переживай, Ден. Ти зроби свою справу, а ми вже тут подбаємо, щоб до твого повернення був робочий макет контрольованої чорної діри.

— Успіхів тобі.

— І тобі. Кохаю і ми чекатимемо.

Ми відстикувалися. “Астрон” повільно розвертався, наче звір, що прокидається.

 Гіпердвигун загорівся тихим пульсуючим світлом.

— Політ за межі починається, — промовив я вдивляючись у чорний космос.

І зорі перед нами стали лініями. Світ зігнувся. Простір розтанув.

Ми вирушили в саме серце того, що могло врятувати всіх — якщо ж нас спіткає невдача, то інтеграторами буде знищено ще одну цивілізацію в нескінченному колі забуття.

***

Політ в гіперпросторі проходив спокійно. Оскільки ми вирішили заощаджувати інфініум, то пальним для двигунів “Астрона” слугувала плазма червоних карликів. На двадцять третій день подорожі, коли ми виходили з гіперпростору на дозаправлення біля останньої зірки, усе йшло за планом. Заправка була автоматизованою, “Астрон” наближався до зірки викидав у корону щось на зразок сіток з шлангів й за годину наші баки були повні. 

Штучін відрапортував про завершення заправки. Настя обліковувала ресурси. Я саме закінчував сеанс зв’язку з Ліе, коли на екрані з’явилося нове повідомлення.

— Сигнал СОС. Тричі переданий на відкритому діапазоні, — повідомила Настя, переглядаючи потік. — Координати — 3.6 світлових років та тридцять градусів від нашої позиції. Затримка сигналу — приблизно 13 годин.

— Приватний маяк, — додала Настя. — Судячи з коду, елітна яхта класу “Ірідіум”. Зазвичай використовують дипломати або вищі аристократи. 

— Летимо, — сказав я. — Ми не можемо ігнорувати сигнал у космосі.

Політ зайняв трохи менше години — на надсвітловому режимі, що буквально виплюнув нас поблизу об’єкта.

Яхта дрейфувала в космосі, її корпус вкрили шрами від мікроастероїдів. Системи не подавали ознак активності, але енергетичний резервуар ще тримав слабкий імпульс — значить, на борту, можливо, ще хтось був живий.

Ми підійшли на штурмовому модулі, увійшли через аварійний шлюз. Усередині панувала тиша. Атмосфера зберігалася. Я тримав руку на руків’ї бластера, але не витягував його — інтуїція підказувала, що це щось інше.

У центральному салоні — розкішному, як це й буває в таких яхтах, — нас зустріли троє. Двоє охоронців у важкій броні, на яких була вигравіювана емблема Ради Десяти. І одна жінка. Вона стояла, не подаючи жодного ознаку слабкості, хоч на вигляд була виснаженою.

— Я вдячна що ви відгукнулися, — промовила вона. Голос її був тихим, але глибоким.

 — Здається ми зустрічалися? — запитав я. Хоча… я вже майже знав відповідь.

 — Іоку, — сказала вона. — Член Ради Десяти. Моя родова лінія походить із першої людської колонії на Венері.

Доміна перезирнулася з Настею, але промовчали. Щось у цій жінці було справді… не зовсім земне. Її присутність ніби витісняла повітря з приміщення.

— Чому ви тут? — запитав я.

— Я летіла на зустріч із представниками сектора Сан-Маріс, коли моя яхта потрапила у аномалію яка виникла невідомо звідки, навколо якої був метеоритний вихор. Ми не встигли звернути. Більшість систем вийшли з ладу. Але нам вдалося запустити аварійний маяк.

Я кивнув.

 — Штучін перевір простір, визнач за можливості природу аномалії і чи не загрожує вона нам. 

— Прийнято капітан Ден.

— Ми запрошуємо вас на борт Астрона, але на жаль не можемо зараз доставити вас до сектора Сан-Маріс. — звернувся я до Іоку.

— Дякую. Тоді я повідомлю що зі мною все гаразд і моя зустріч відкладається.

— Куди ви направляєтеся? І коли зможете висадити нас ближче до цивілізації.

— На жаль я не можу сказати точку нашого призначення, але думаю за тиждень ви будете висаджені на одній з пристойних планет Співдружності. А зараз можу запропонувати вам і вашій охороні скромну каюту на моєму кораблі.

— Ще раз дякую капітане Ден.

— І прошу. Залишайтеся в своїх каютах.

— Ми під арештом? — з суворим обличчям перепитала Іоку.

— НІ, просто так я можу гарантувати вашу безпеку, — відповів їй.

Вона злегка усміхнулася:

 — Я не з тих, хто шукає безпеки. Я — одна з тих, хто шукає істину. І мій шлях перетинається з вашим.

Я поглянув на Доміну — вона уважно стежила за цією розмовою. Жодного натяку на емоції в її погляді, лише бойова пильність. Потім перевів погляд на Росса, той ледь помітно кивнув.

— Добре, — мовив я. — тоді запрошуємо на борт.

Коли вона зайшла до своєї каюти, я звернувся до Штучіна:

 — Перевірити все. Її біоенергетика, її охорону. Вона… член Ради Десяти і ми знайомі. Але я не знаю звідки, маю неспокій на душі.

 — Я вже це роблю, — відповіла Штучін. — Але щось у її даних не складається. Вони… старіші, ніж повинні бути.

 — Що ти маєш на увазі?

 — Її клітинна структура — не з Венери. Вона… наче була в анабіозі. Дуже давно.

Я знову глянув на шлюз, за яким зникла Іоку.

 — Можливо, ця зустріч таки не випадкова.

***

Я не міг спати.

“Астрон” летів крізь гіперпростір, серце корабля пульсувало рівномірно, як добре злагоджений організм. Але щось у мені не давало спокою. Внутрішній спалах, який спершу був легким трепетом, перетворився на пульсуючу тривогу.

Іоку.

Вона була занадто дивною. Наша зустріч точно не випадкова. Її голос, її міміка — все було наче відполіроване зсередини. І, хоч я нічим не міг дорікнути їй напряму, моє передчуття — та сама інтуїція, що не раз рятувала нас усіх — звучало як тривожний дзвін на тлі космічної тиші.

Я сів на підлогу в своїй каюті, вимкнув усі канали зв’язку і зімкнув пальці в знайому мудру. Мій подих став спокійним, кожна хвиля повітря, яку я вдихав, змішувалася з потоком думок, розчинялася у глибинах свідомості.

Світ зник.

І знову відкрився інший.

Я побачив енергію. Вона текла крізь стіни корабля, згорталася у вузли приладів, пульсувала в серцях членів екіпажу — кольорові, складні візерунки світла, які кожен носив у собі. Від Насті йшло синьо-фіолетове мерехтіння захоплення, від Росса — глибоке червоне тепло бойової рішучості. Доміна — суцільний вогненний візерунок, рваний і різкий, як язики полум’я на вітрі.

І тоді — я побачив її.

Енергія Іоку не була молодою — вона була старшою. Не мертвою, але… сформованою в інші часи. Вона не текла — вона оберталася. Немов залишок імпульсу древнього ядра, що ніколи не зупинявся. У центрі її енергії — знайомий спалах. Я вже бачив його. І я знав де.

Накаура.

Голова корпорації НаноТех. Один з найнебезпечніших ворогів що зустрічав. Його енергія була темною, майже холодною, насиченою не інформацією — а намірами. Вона тягнулася, як мацак, не пронизуючи простір, а висмоктуючи його.

Іоку мала в собі те саме ядро.

Це була не випадковість. Не збіг. Вона або його донька, або… ні. Більше. Сестра. Але з тієї лінії, яка не була ніколи на поверхні. Схована, вирощена. Підготовлена.

Я наблизився ще — тонкою ниткою астрального тіла ковзнув крізь метал стін, ніби через серпанок. І опинився поруч із її ліжком.

Іоку спала. Її енергія пульсувала повільно. Але не спокійно. В її центрі я побачив символ. Геометрію, яку не можна пояснити звичайним поглядом. Це був знак, який використовували у гілці НаноТех, пов’язаній з проєктом між свідомісного перенесення. Тобто вона могла мати в собі не лише гени Накаура, а й частину його свідомості. Резонанс. Матричний код.

Але вона не знала, що я бачу. І я вирішив не розкривати себе.

Поки що.

Бо мені потрібна була правда. Вся. Її мотиви. Її цілі. Її межі. Вона врятована. Вона з нами. Але чи вона за нас?.

Я повернувся до тіла і відкрив очі.

Мій погляд зустрівся з Настеним — вона стояла в дверях.

 — Ти щось побачив, Ден?

 Я кивнув.

 — Вона не та, за кого себе видає. Але… я поки що не скажу їй цього.

 — Думаєш, вона небезпечна?

 — Вона — все може бути. Питання лише що їй потрібно?