Ключ до майбутнього 2

Крейсер теріанців рухався в гіперпросторі, прокладаючи шлях до Столиці Співдружності. Відстань, яка колись здавалась неймовірною, тепер стискається до кількох хвилин.

На борту панувала звична напруга перед зустріччю з реальністю. Ми не бачили, що відбувалося у столиці за останні три місяці, але за повідомленнями нашої команди, компанія розрослася, почала приносити серйозні прибутки. Це означало одне — на нас уже могли звернути увагу ті, хто звик контролювати ринок.

Але перш ніж поринути у справи бізнесу, ми з Ліе та графом Паулом навідалися в медичний відсік.

Коли двері відчинилися, ми побачили Роса. Сержант стояв перед великим панорамним ілюмінатором, спостерігаючи за простором. Його нове тіло ще не повністю сформувалося: нижня половина — блискучий метал і полімери, плавно інтегровані в рештки його органіки. Нанітні матриці завершували останні процеси синтезу тканин.

— Як почуваєшся? — спитав я, підходячи ближче.

Рос усміхнувся куточком губ.

— Як людина, яку зібрали заново. Не впевнений, що став кращим, але точно став дорожчим.

Граф хмикнув.

— Рос ти сяєш як нова копійка.

Рос провів рукою по новій металевій частині тіла, наче перевіряючи її реальність.

— Бачиш, Ден, я не просто так вижив. Якщо ми вже говоримо про ціну, то за цей шанс я заплатив.

Ми з Ліе обмінялися поглядами. Рос рідко говорив двозначно.

— Я використав «Судний день» і був певен що возєднаюся з дружиною..

В кімнаті запала тиша. Граф підняв голову, Ліе навіть перестала щось вводити в свій медичний планшет.

— Це було важке рішення… — тільки й промовив я.

Бойові нанороботи, здатні знищувати ворожі кораблі на молекулярному рівні. Їх використання прирівнювалося до випалювання землі — ніщо після них не залишалося таким, як було.

— Я випустив їх у вентиляційну систему нашого “Фенікса”, коли зрозумів що корпорація використала ЕМІ зброю. За лічені хвилини вони прожерли обшивку, кабелі, роз’їли гравітаційні стабілізатори. Судно почало розвалюватися зсередини.

— А потім? — голос Ліе був холодним, стриманим.

— Я завис між палубами. І вже не надіявся що виживу. Та коли наноботи перекинулися на крейсер корпорації в мен зявився шанс.

Рос нахилився вперед, упираючись рукою на ілюмінатор..

— Потім вискочив у відкритий космос.

Я уявив цю картину. Розсипаючийся крейсер, уламки, що хаотично летять у всі боки, і маленьку фігуру, що виравалася з цього хаусу у темряву.

— Але як ти вижив? — граф скептично підняв брову.

— Джетпак, — коротко відповів Рос. — Тиждень у відкритому космосі. Екстрений режим економії, мінімум ресурсів. І тоді…

— Тебе підібрали сміттярі, — закінчив я за нього.

Рос кивнув.

— Не сказав би, що це був приємний досвід, але виявилося, що у них багато цікавого в обмін на життя.

Я важко зітхнув.

— Нам пощастило, що ти знову з нами.

Рос провів долонею по металевій частині тіла.

— Це вже точно хоча, дехто змівнився. Змужнів, став капітаном.

Я глянув йому у вічі.

— Жоден з нас уже не той, ким був раніше.

Він усміхнувся і нарешті повернувся до нас повністю.

— Тоді давайте подивимося, що чекає на нас у Столиці.

***

Столиця Співдружності сяяла вогнями, розкинувшись серед зірок, наче перлина серед темряви. Я вдивлявся у гігантські хмарочоси, між якими сновигали тисячі аеро транспортерів та флаєрів. Місто жило своїм ритмом – швидким, хаотичним, але в той же час витонченим, як механізм, що працює бездоганно.

Астрон став на орбіті. Ми телепортувалися на дах нашогого офісу. Я відчув дивне напруження в повітрі. Здавалося, що саме місто затамувало подих, очікуючи на щось неминуче.

Ліе підійшла ближче, її очі блищали холодною пильністю.

— Відчуваєш? — тихо запитала вона.

— Так, — я кивнув. — Це місто гуде неоновими вогнями, але у його тіні зріє буря.

До нас рушила група людей. Попереду йшов керуючий нашої компанії — високий чоловік з сивим волоссям і проникливим поглядом. Його звали Майлз Воррен, і за останні три місяці він зробив майже неможливе – вивів нашу організацію в топ корпорацій, що мали вплив на політику Співдружності.

— Капітане Ден, — Майлз простягнув руку, і я потиснув її. — Ви повернулися вчасно.

— Щось трапилось?

— "Нанотех" почав діяти відкрито. Вони якось довідалися, що ми створюємо альтернативу нейрочіпам.

Від його слів повітря ніби стало важчим.

— Ідемо в офіс.

Ми увійшли в головну будівлю компанії — розкішну споруду з панорамними вікнами, з яких відкривався вид на центральні райони столиці. Майлз привів нас у конференц-зал, і коли двері зачинилися, знизив голос.

— За останні кілька тижнів ми відчули значний тиск. Банківські рахунки намагалися заморозити, наші партнери отримували погрози. А сьогодні вранці я дізнався, що "Нанотех" звинуватив нас у незаконній діяльності.

Я замислився.

— Вони хочуть підірвати наші фінансові потоки?.

Майлз кивнув.

— У нас є інформація, що завтра вранці вони офіційно подадуть запит на арешт керівників нашої компанії.

Я подивився на Ліе. Вона не моргнувши сприйняла цю новину.

— Тобто, нас із Деном.

— Саме так.

Граф, який стояв біля вікна, повернувся до нас. Його очі блищали холодним розрахунком.

— Вони зробили перший хід. Значить, вони відчувають небезпеку.

Я задумався.

— Тоді ми підемо на випередження.

— У нас є всі докази їхніх злочинів.

Я активував голограму, на якій з'явилися файли.

— Більше, ніж потрібно. Маніпуляції з нейрочіпами, контроль над свідомістю, незаконні експерименти. Якщо ці дані потраплять у відкритий доступ, навіть уряд Співдружності не зможе заплющити очі.

Ліе всміхнулася.

— Тоді час змусити їх забути про нас.

Я підняв голову.

— Запускаємо інформаційну кампанію. Викладаємо всі докази в мережу, звертаємося до незалежних журналістів, купуємо рекламні потужності. Ми повинні змусити суспільство побачити правду.

Каттер кивнув.

— Вже працюємо над цим.

Я відчув, як напруга всередині почала наростати.

— "Нанотех" не буде чекати. Вони підуть на крайні заходи.

— Саме тому, — голос графа був холодним і розважливим, — я вже забезпечив вам політичний захист.

Він кинув на стіл маленький знак – офіційний герб одного з впливових домів Співдружності.

— Що це? — запитав я.

— Це печатка клану Аль'Морт. Один із найстаріших і найвпливовіших аристократичних родів у Співдружності. Їхнє слово має вагу навіть для Ради.

— І що це нам дає? — Ліе підняла брову.

— Це дає нам час, — відповів граф Паул. — І недоторканність.

Він подивився на мене.

— Але це ще не все. Я також мав розмову з одним із членів Великої Ради і пояснив йому ситуацію. Деякі з членів уже не в захваті від ідеї що ними маніпулює "Нанотех". Потрібен лише докази, щоб вони виступили проти корпорації.

Я кивнув.

— І ці докази ми їм дамо.

Наступні години були хаосом. Ми запустили інформаційну атаку. По всій столиці на величезних екранах з’явилися матеріали про злочини "Нанотех". Їх оперативно вимикали і відрізали від живлення. Але процес було не зупинити. Соціальні мережі вибухнули. Їх блокували, але інформація поширювалася через підпільну мережу. За дві доби вся система Столиці була охоплена обуренням громадян.  Люди почали виходити на вулиці, вимагаючи розслідування.

"Нанотех" більше не міг сховатися в тіні.

І ми знали: їхня відповідь буде жорсткою.

Я стояв перед панорамним вікном, відчуваючи кожен потік енергії навколо. Завдяки симбіонту, моя свідомість змінилася — тепер я міг "бачити" інформаційні мережі, відчувати електричні імпульси у стінах, чути, як місто дихає крізь сотні тисяч технологічних процесів.

Ця тиша була оманливою.

— "Нанотех" заблокував доступ до деяких комунікаційних каналів, — сказала Ліе. — Вони намагаються змусити нас замовкнути.

— Але вже запізно, — додав Каттер, посміхаючись. — Інформація вже поширюється за межі системи.

Раптом у повітрі замерехтіли червоні попереджувальні сигнали.

— Атака! — вигукнув Каттер.

Я вже відчував це. Удар був неминучий.

Панорамне вікно здригнулося від вибуху.

Високо над мегаполісом з’явилися чорні трикутні силуети. Вони пульсували червоним світлом, розчиняючись у просторі.

— Бойові хак-дрони, — сказав Штучін. — Вони можуть як атакувати фізично, так і зламувати системи.

— Усі в укриття. — після моїх слів, скло розлетілося на дрібні шматки.

Я зосередився, налаштовуючи зв’язок із симбіонтом. Світ змінився — потоки даних у просторі засяяли переді мною, неначе сплетіння мережі, яку я міг розуміти та змінювати.

Дрони почали атаку. Плазмові постріли засвітилися в повітрі, але я вже був готовий.

Моя рекція прискорилася: я ухилявся ні хто інший, а мій розум працював у кілька разів швидше. 

За короткий час від пів сотні дронів нічого не лишилося.

Але це був лише початок.

Вибух знизу струсонув хмарочос.

— Вони атакують наземний рівень! —  повідомимв Каттер.

—  Уся служба охорони на перший поверх, —  крикнув я

На моніторах було видно, як у коридорах з’явилися перші бійці "Нанотех". Вони були у важких тактичних екзоскелетах, озброєні новітніми плазмовими гвинтівками.

Але я вже відчував що це обманний маневр.

— Альт, Буур, беріть увесь загін внутрішноьої охорони під своє керівництво і  займіться ними —  відав я наказ.

—  Рос підстраховуй їх. Сержан мовчки кивнув.

—  Ліе ти зі мною, треба піднятися на верх.

Ми швидко вибігли на дах нашого офісу і якраз вчасно.

До нас підлітало три бойові боти, під активним маскуванням, але для мого погляду це не мало значення.

Симбіонт активував бойовий режим.

Я дістав спис теранців і рвонув у перед. Світ навколо сповільнився.

Перший бот навіть не встиг долетіти до краю даху, коли я метнув спис. Той пролетів крізь захисне поле й пробив наскрізь броню, і енергетичну установку, двигуни  відмовило і бот каменем полетів вниз.

Інші боти відкрили перехресний вогонь і поки я уникав пострілів, вони висаджували десант.

Ліе відкрила по них вогонь із за укриття. Це відволікло їх на мить, але мені стільки і потрібно було.

Мій спис показав себе з найкращого боку. Моя швидкість помножена на кінетичний удар і ось багатотонний бот відлітає наче мяч від бити, зносячи на своєму шляху декількох ворогів і такий самий бот. Прогримів вибух і вниз полетіли лише уламки.

Я нахилився вбік і, піддавшись інтуїції, активував на повну потужність енергетичну щит. Заряд відбився від мене й влучив у десантника корпорації.

Ліе сиділа в укритті і з відстані розправлялася з противниками.

— Що ти зробив із бронею? — спитала вона, бачачи, як вороги втрачали контроль над своїми системами.

— Я переписую їхній тактичний софт прямо під час бою, — відповів я, ухиляючись від ще одного удару.

Але вороги продовжували наступ.

І тоді я зрозумів — вони намагаються затягнути час.

Раптом навколо запанувала тиша.

— Щось не так, — сказав по коммутатору Каттер.

Я відчув, як у повітрі накопичується електричний заряд.

— Вони готуються до електромагнітного імпульсу! 

Я зосередився, відчуваючи, як система будівлі відгукується на мій сигнал.

— Треба перенаправити розряд...

Ледь встиг.

Ударна хвиля прокотилася будівлею, але наші бойові скафандри залишилася неушкодженим. Я змінив конфігурацію енергомережі ще за секунду до імпульсу.

Тепер ми отримали тактичну перевагу.

Я підключився до мережі нашого офісу, і повторно активував усі енергетичні щити.

За хвилину я розкидав бійців копорації на даху і присів біля Ліе. Уся ця маніпуляція з енергією добряче мене виснажила.

—  Як ти? —  спитала вона.

—  Бувало і гірше, якщо згадати тренування з сержантом, —  усміхнувся я.

Вона нахилися до мене і поцілувала.

—  Це тебе має підбадьорити, —  підморгнула Ліе.

— Капітан Ден, внизу все чисто, — повідомив Альт.

— Прийняв Альт, не розслабляйтеся.

***

Я стояв на краю даху, дивлячись вниз на вируючий натовп що почав з усіх вулиць підтягуватися до будівлі нашого офісу. Люди, гуманоїди, різні раси Співдружності — всі вони рухалися, наче маріонетки, прямуючи до нас. Це було жахливо. Вони навіть не кричали. Не було паніки чи агресії — тільки сліпа покірність, створена чимось потужним, невидимим.

Перші хвилі натовпу зіткнулися з енергетичним щитом. Висока напруга, розряд плазми — і вони згоряли на місці. Але наступні не зупинялися, їхні тіла падали на асфальт, обвуглені, а за ними йшли нові, нові…

— Вимкнути щити! — закричав я.

— Що?! — Ліе повернулася до мене, шокована.

— Ми не можемо їх вбивати! Це не їхня провина!

Каттер миттєво відключив бар’єри, і натовп хлинув до входів.

— Усім використовувати тільки паралізатори! — наказав я через внутрішню мережу. — Жодного летального ураження! Ми їх не вбиваємо!

— Зрозуміли! — відгукнувся Рос.

Ми діяли швидко. Ліфтова шахта була заблокована. Усі проходи на поверхах завалювалися барикадами з меблів, контейнерів, захисних панелей. Вони не зупинять натовп, але уповільнять його.

Я піднявся на дах, фокусуючи всю свою увагу на потоках енергії довкола.

— Що ти робиш? — запитала Ліе.

Я заплющив очі.

— У документах, які ми викрали, згадувалося про технологію ментального впливу. Радіус дії — тридцять метрів. Це було пів року тому. Але думаю корпорація вдосконалила його, тепер вони покривають весь центр столиці.

Світ переді мною перетворився на мережу. Потоки енергії, хвильові викиди, частотні коливання — я бачив їх так, як звичайна людина бачить дороги і будівлі.

І тоді я відчув його.

Джерело.

— Хмарочос у трьох кілометрах звідси!

У цей момент Альт повідомив:

— Натовп на десятому поверсі!

— Усі відступайте на п’ятдесятий! Там остаточно закріпитися й стримувати їх наскільки можливо!

Я підключився до систем крейсера.

— Штучін, телепортуй мене й Ліе на борт!

— Прийнято.

Спалах.

Мить — і ми вже на мосту крейсера.

— Ліе, залишишся тут. Якщо я не повернуся вчасно, евакуюйте всіх.

Вона кивнула, хоча я бачив що це їй не подобається.

Я передав Штучіну координати.

— Переміщуй мене.

Другий спалах.

І я вже стояв на даху хмарочоса.