Ключ до майбутнього 2

Після повернення на крейсер, роботи мені добавилося. Потрібно було щось робити з усіма врятованими. Але спершу навідати моїх друзів. Я завітав до каюти професора Кука. Він йшов на поравку, але його енергія згасла. Ще недавно він міг жартувати навіть у найкритичніші моменти, а тепер його обличчя було серйозним. Він змінився, я бачив, як з кожним днем він стає пасивнішим. Його дух здавалося зламався, хоча він цього не показував.

—  А Ден, проходь, —  сказав Кук пригніченим голосом.

Я кивнув і зайшов:

—  Як ти, Кук? Ми можемо щось для тебе зробити?

Він нічого не відповів, тільки стояв біля ілюмінатора та вдивлявся в космос.

Я помовчав ще якийсь час, незручна пауза затягнулася і я вийшов з каюти, прямуючи в медвідсік, щоб провідати Роса.

Сержант, був у ще гіршому стані. Його рука імплант була розбита. Ноги він втратив в битві з сміттярами біля реактора, вибух якого, залишив його обличчя понівеченим, а шкіра була вкрита шрамами та опіками.

—  Ден, — хрипко промовив Рос, лежачи на ліжку в медичному відсіку. Його голос звучав, як тріск старого мотора.

—  Рос, бережи сили, відпочинь, — сказав я, сідаючи біля нього.

—  Відпочити? Я вже відпочиваю занадто довго.

Я уважно подивився йому в очі. Навіть в такому становищі, він був солдатом зоряного флоту хоча і виглядав, як зношена машина.

—  Рос, ти пройшов більше, ніж будь-хто інший. Ти врятував нас тоді, і я цього ніколи не забуду. Але зараз тобі потрібно думати про себе. Ми підлатаємо тебе, і ти повернешся до строю, але для цього потрібен час. Коли будеш чутися на силі то розповіш, як тобі вдалося вижити після “Судного дня”.

Він намагався щось сказати, але замість цього лише кивнув. Капсула над ним закрилася і регераційний гель заповнив її.

***

В командному залі на крейсері зібралися всі врятовані з корабля сміттярів. Люди, гуманоїди, представники десятків різних видів. Вони були виснажені, але в їхніх очах тепер горіла надія.

Я вийшов на платформу і обвів поглядом натовп. Десь у першому ряду стояли Ліє та Каттер. Ісса сиділа трохи далі, уважно слухаючи. Каттер стояв збоку, біля Кхала та Фурі, усі були серйозними.

—  Друзі, – почав я. Мій голос лунав впевнено, хоча всередині я відчував легке хвилювання.

—  Ви пройшли через пекло. Кожен із вас зіткнувся зі смертю і, незважаючи на це, вистояв. Ви – найсильніші громадяни, яких я коли-небудь бачив.

Я зробив паузу, дозволяючи їм осмислити ці слова.

—  Тепер перед вами постає вибір. Ми врятували вас, але це не означає, що ви зобов’язані залишатися з нами. Якщо хтось хоче повернутися до своєї домівки – ми допоможемо вам знайти шлях. Але ті, хто вирішить залишитися, стануть частиною нової команди.

Я вказав на екран за своєю спиною, де з’явився план нашого корабля.

—  Цей крейсер теріанці  — наш дім, але йому потрібна команда. П’ятсот людей — це мінімум, необхідний для його ефективної роботи. Але я маю попередити вас: бути частиною цієї команди означає прийняти статут, дотримуватися дисципліни і підкорятися моїм командам, як капітана.

У натовпі почався легкий шепіт. Люди обмінювалися поглядами, але більшість виглядала серйозно.

—  Я не примушую вас, – продовжив я. – Це ваш вибір. Але той, хто залишиться, стане частиною місії, яка змінить майбутнє галактики.

Після цього я зійшов із платформи, даючи їм час на роздуми.

Пізніше, коли натовп розійшовся, я зайшов з Ліє до Каттера у каюу. Він сидів, згорбившись, його земноводна шкіра виглядала тьмяною, а рухи були повільними. Ліє обережно поклала руку йому на плече.

—  Каттер, вам вдалося розробити блокиратор для нейтралізації впливу корпорацій на нейрочіпи?

— Так. Я знайшов лазівку в програмуванні і можна за допомогою невеликого коду нейтралізувати загрозу.

—  Чудово. Тоді всім членам екіпажу перешли цей код. Так ми мінімізуємо ризики, що когось з наших завербує корпорація. 

—  Доречі, у нас є новини. — промовила Ліе.

—  Які? —  прошепотів він, не піднімаючи погляду.

— Ми знайшли твоїх батьків, – промовив я. —  Штучін уже працює над деталями операції. Ми отримали координати з чорної скрині. Це одна з колоніальних планет, яку пірати перетворили на свою базу, там тримають рабів  для видобутку наутиліуму. Вони тримають бранців у підводній базі десь в глибинах океану. Як тільки ми будемо готові, вирушаємо.

Каттер лише кивнув, але у своїй свідомості я чітко почув - “Дякую”.

Чорна скриня, отримана від Нумба, виявилася справжньою золотою жилою. Вона містила не лише координати піратських баз, а й докладну інформацію про сам клан викрадачів. "Криваві вітрила" – типові рагнарські покидьки, що продавали рабів і грабували круїзні лайнери. Коли я знайшов файли про планету, де вони утримують батьків Каттера, рішення було очевидним: ми йдемо по них.

***

"Астрон" ковзнув у систему, як тінь хижака. Планета – водний світ із рідкими архіпелагами суші. Один із островів – фортеця. Оборона слабка, кілька автоматичних гармат, пара турелей, але наш корабель міг стерти їх на порох ще до того, як пірати встигнуть зрозуміти, що сталося.

Я стояв на містку, дивлячись на голографічну проекцію планети, що зависла над панеллю керування. Тьмяне світло індикаторів відбивалося у моєму візорі, коли знайомий голос порушив тишу.

— Капітан Ден, які будуть накази? — Голос крейсера вже не здавався просто набором алгоритмів. Штучін почав формувати власний стиль спілкування, додаючи в інтонації щось, що можна було прийняти за зацікавленість.

— Штучін, давай останню перевірку систем. Альт, Буур, готуйтеся, підете зі мною.

Цих двох нам послала сама доля. Вони відразу зголосилися пристати на мою пропозицію доєднатися до команди, після того як звільнили їх з карцерів сміттярів. Ті не могли їх зламати, як і Росса, і тому вони були закуті в кайданках у сусідніх камерах.

Альт та Буур — неаріанці, якби я зустрів їх десь на Землі, то подумав, що вони демон із пекла, їм лише бракувало до образу хвоста. Вони були воїнами і душею, і тілом, як усі з їх раси. Буур на додачу ще й мав більший ріст у порівнянні з іншим з його раси, за що отримав прізвисько “танк”. 

Їх відповіді прозвучали швидко й чітко. Усі ми розуміли: це не просто рейд – це війна.

— Ціль на екрані, капітане.

Голограма переді мною показала укріплення: бетонні бункери, ангар з легкими винищувачами, вишки охорони.

— Активуй “Спектральний шторм”. Знищити оборонні системи.

Крейсер теріанців завив, наче хижак перед стрибком. Екрани показали, як А-промені розрізають метал та камінь, розбиваючи мури. Вибухи розкидали бетон, роблячи пробоїни діаметром близько десяти метрів. Уламки розлетілися в океан, здійнявши хвилі, які залили руїни.

— Готово. Форт знищено. — повідомив Штучін.

— Спускаємось.

Ми сідали прямо серед руїн, посеред диму й уламків. Гвинтівки заряджені, енергетичні щити активні. Невідомо, хто міг вижити.

Я ступив на розпечений метал уламків. Запах гару й озону висів у повітрі. Ми рушили через руїни, прочісуючи територію.

— Тут хтось є, —  сказав я вказуючи на зруйнований ангар. Мої чуття, підсилені симбіонтом, працювали краще за будь який сонар.

Ми підійшли обережно. Усередині, під завалом металевих конструкцій, хтось стогнав. Я віддав знак Альту. Неаріанець легко відкинув величезну балку, оголюючи пірата. Його обличчя було вкрите сажею, а очі – повні жаху.

— Говори, або я дозволю моєму другу бути... менш терплячим.

Він глянувши на Альта, —  бордова шкіра й тваринний череп неаріанця навряд чи викликали довіру до гуманності — пірат здригнувся  і почав говорити.

— База... вона не тут... під водою… Вхід через вантажний шлюз… Є автоматична турельна оборона… Підводні дрони…

— Гаразд! А всередині?

— Гарнізон, десь п’ятдесят бійців, — здавлено відповів пірат.

— Глибина більше п’яти кілометрів... Там видобувають наутиліум... Всі раби – там.

Я перезирнувся з командою. Це ускладнювало справу.

— Ми беремо його з собою. Він може знадобитися.

А тепер – до бази.

Фортеця лежала в руїнах, а ми тепер мали нову ціль – підводну базу, де пірати утримували бранців.

— Ліе, перевір що в базі даних крейсера про ці глибини. Нам потрібна вся інформація.

— Наутиліумова шахта на глибинах понад п’ять кілометрів. Атмосферний тиск там просто шалений. Температура низька, а вода настільки щільна, що будь-який неправильний рух – і корпус розчавить, як консервну банку, – швидко проговорила Ліе, перебираючи дані на голографічному екрані.

— Чудово. Значить, спускаємось акуратно.

Я глянув на Альта й Буура. Вони мовчки кивнули. Альт перевіряв своє спорядження, а Буур бавився енергетичним ножем – всі були напоготові.

Ми зайняли місця в глибоководному десантному модулі. Металева капсула замкнулася, загорілися індикатори.

— Відстикування.

Тиск на барабанні перетинки зростав, темрява ззовні ставала все густішою. Прожектори пробивали лише кілька метрів чорної безодні.

— П’ять тисяч двісті метрів. Підходимо до об’єкта, — доповів Буур. — Нас вже чекають.

— Включити камуфляж, — скомандував я.

Човен став майже невидимим, тільки слабкі хвилі видавали його рух.

— Підводні дрони, наближаються!

— Альт. 

Неаріанець взяв на приціл дронів, та випустив електромагнітний імпульс, вивівши всю ворожу техніки з ладу.

— Заходимо! —  промовив я.

Човен пришвартувався біля вантажного шлюзу. Команда активувала бойові скафандри та приготувалася до бою.

— Відкриваю! —  сказав Каттер, підключившись до зовнішнього терміналу.

Люк відкрився, і ми зробили перші кроки на платформу бази. Атмосферний шлюз випустив шипіння пару. Ми опинилися в довгому коридорі, освітленому тьмяним червоним світлом.

— Все чисто? – прошепотіла Ліе, дивлячись на мене.

— Ми не одні.

Ще до того, як це стало очевидним, я відчув небезпеку.

Перший постріл з гвинтівки пірата просвистів за міліметр від моєї голови.

— Засідка!

Потік енергетичних зарядів розрізав темряву. Ми стрибнули за найближчі укриття – металеві контейнери й корпуси старого обладнання. Пірат, якого ми взяли з собою, впав поруч мертвим.

Я прицілився і зробив декілька пострілів. Один із піратів гукнув і впав, хапаючись за палаючу броню.

— Альт, рухайся!

Неаріанець ковзнув униз, між трубами, і вже через секунду його руки метнули невелику плазмову гранату. Вибух розірвав двох ворогів, але залишилися ще.

Альт кинувся вперед. Його броня витримала кілька пострілів, перш ніж він схопив наступного пірата й просто скрутив йму шию.

Буур, рухаючись швидше, ніж можна було сподіватися від такого велетня, він підкрався з флангу й підстрелив ще декількох. Далі слабо було видно, що відбувається, але в темряві між металевими сходами і контейнерами точився рукопашний бій між ним та піратами. Спалахи плазми та крики піратів говрили самі за себе.

Тим часом Каттер висунувся з-за укриття, і я зрозумів, що він на лінії вогню.

— Каттер! Лягай!

Я кинувся до нього в ту ж секунду, коли ворог вистрілив. Ледь встиг – постріл припав на мій енергетичний щит. Розряд пройшовся по ньому, але пробити не зміг.

Я відкрив вогонь у відповідь.

— Ти в порядку? –  схопив Каттера за плече відтягуючи у безпечне місце.

— Так… Дякую, Ден.

Але в цей момент прозвучав болісний рик. Я повернувся – Буур схопився за бік, звідки текла густа темна кров. Ворожий найманець, якого ми не помітили, встиг прошити його з плазмової гвинтівки.

— Альт, прикривай нас!

Я кинувся до Буура, витягуючи шприц з біо-регенеративним стимулятором. Вколов просто в рану – неаріанець стиснув зуби, та промовив.

— Гарна битва, але я ще повоюю…

— Ще б пак. Ти ж танк.

Альт покінчив із останнім ворогом, і коридор стих.

— Далі швидко. Рухаємося.

Ми прорвалися через останній відсік, який охороняли автоматичні турелі – і побачили величезну залу, заповнену клітками. Там були сотні меріанів.

Каттер кинувся до першої камери.

— Тату! Мамо!

Із глибини вийшли двоє постарілих, змучених меріанів. Очі Каттера заблищали.

— Ми прийшли вас забрати.

Залишилося лише одне – вибратися звідси.

— Всі в модуль, швидко! – мій голос віддавався луною у величезному приміщенні.

Меріани рухалися як могли. Більшість були виснажені, а дехто – на межі смерті. Я допоміг Каттеру посадити його батьків, і він з вдячністю глянув на мене.

— А ти?

— Я залишусь. Тут ще є полонені.

Буур, притискаючи руку до рани, глянув на мене з розумінням.

— Справишся?

— Справлюсь. Ти краще про себе подбай.

Він не став сперечатися. Коли шлюз закрився, модуль відірвався від станції і повільно почав свій довгий підйом.

Я обернувся. Близько сотні меріанів лишилися чекати, поки я зніму з них рабські кільця.

— По черзі! Це займе трохи часу!

Кожне кільце було хитрим механізмом, наповненим вибухівкою. Достатньо однієї помилки – і воно вибухне. Але я вже розібрав кілька, і руки працювали швидко.

Меріани, що почувалися на силі, не стали чекати на другий рейс модуля. Вони скориставшись шлюзом, попливли вгору самотужки, адже  їхні тіла могли витримати такий тиск.

Останнє кільце впало мені під ноги.

І в ту ж мить щось пішло не так.

Спершу клацання, потім глухий вибух. Мене відкинуло.

А тоді – ланцюгова реакція.

Станція здригнулася, тріщини побігли по стінах, і я почув низьке ричання води.

Тиск зробив свою справу – одна з тріщин розірвалася, і з неї вирвався тонкий, але смертельний струмінь води.

Я відступив назад.

Струмінь, що виривався з тріщини, бив з такою силою, що міг розрізати мене навпіл.

Я був у пастці.

Мене накрило гостре усвідомлення: немає виходу.

Система внутрішнього зв’язку клацнула.

— Ден!

Це була Ліе.

— Що трапилося ми зафіксували вибух! Я повертаю модуль!

— Ні!

Я вдихнув глибше, змушуючи себе говорити рівно.

— Ліе, ти не нічого не вдієш. Піднімайтеся.

— Трясця Ден, ти загинеш! – у її голосі був розпач.

— Подумай. Якщо ти повернеш модуль, усі загинуть. Включно з Каттером, його батьками, тобою… Ти не можеш цього зробити.

— Мені байдуже! – її голос почав тремтіти. – Якщо ти там помреш, то все це… все це було даремно!

Я заплющив очі, змушуючи себе дихати рівно.

— Я не помру.

— Не обманюй.

— Ліе…

Вода вже почала заливати приміщення, поступово вирівнюючи тиск.

— Ден, я не можу…не можу кинути тебе.

— Мусиш….

— Чому ти такий спокійний?

Я посміхнувся.

— Бо я відчуваю, що ще не прийшов мій час.

— Я… — вона зробила вдих. — Я кохаю тебе.

Це вдарило сильніше, ніж тиск води.

Я хотів відповісти, але було вже пізно. Вода заповнила приміщення за лічені секунди, і темрява накрила мене, ніби холодний с’аван. 

Зв'язок зник.

Я був у пастці.

Сервоприводи скафандра натужно скрипіли, коли я спробував рухатися. Тиск води здавлював мене, наче невидима гора навалилася на груди, і кожен рух вимагав неймовірних зусиль. Я протискаюся крізь пролом в стіні станції, на зовні.

[Запис бойового скафандра, стан: критичний]

Світло мерехтить перед очима, розбите на розсипані відблиски. Я не відразу розумію, що це не зорі, а частинки уламків, які несуться у темряву океанської безодні.

Звук тривожного сигналу розтинає тишу:

[ Попередження: критична ситуація! Рівень кисню: 17%. Пошкодження корпусу мінімальні. Виявлено екстремальний тиск.] 

Я відчуваю, як кожен рух стає боротьбою. Вода навколо – немов рідкий метал, який стискає мене з усіх боків. Важкість скафандра, який досі здавався майже невагомим, раптом стала жахливо реальною.

[Попередження: перевищено допустимий рівень інертних газів у крові. Ризик декомпресійної хвороби – 92%.]

«От тільки цього мені бракувало…» – думаю я.

Я шкербуся вгору по вдівсній скелі, використовуючи серводвигуни скафандра. Вони ревуть від навантаження, наче старий дизельний двигун, але, незважаючи на всю їхню потужність, я рухаюся занадто повільно. Кожен сантиметр вимагає шалених зусиль.

[Станція нестабільна. Час до повного руйнування 67 секунд.]

Позаду мене ланцюгова реакція вибухів розриває залишки станції, перетворюючи її в каламутний хаос уламків і пухирців газу. Я бачу, як меріани, що змогли виплисти, віддаляються, їхні тіла, створені для підводного середовища, рухаються вгору граційно й швидко.

Я ж залишаюся прив’язаним до цього місця, наче камінь на дні океану.

[Попередження: адаптація організму до зміни тиску неможлива. Ризик баротравми: критичний. Рекомендація: сповільнити підйом]

«Сповільнити? Серйозно?!» – У мене немає вибору. Скафандр, навіть якщо він витримає, не зможе захистити мене від фізичних змін, що відбуваються всередині. Азот, який накопичився в крові, зараз прагне вирватися у вигляді бульбашок, що можуть перекрити судини, спричинити параліч чи смерть.

І тут щось змінилося, симбіонт.

Я відчуваю, як він починає діяти. Спершу ледь відчутно – дивне тепло розтікається по венах, але поступово я усвідомлюю, що відбувається. Він змінює баланс газів у моїй крові, допомагаючи розчиненому азоту поступово вивільнятися, ніби імітуючи природний процес декомпресії.

Мені стає легше дихати. Запаморочення слабшає.

[Виявлено зовнішнє втручання у фізіологічні процеси. Показники стабілізуються.]

Це дає мені шанс. Скидаю зайвий баласт. Зброя, броня усе щоб стати легшим.

Я змінюю тактику – більше не борюся з водою, а використовую її силу. Піднімаючись по спіралі, міняючи кут і швидкість руху, я дозволяю тиску змінюватися поступово. Це нелегко, але принаймні я більше не на межі миттєвої смерті.

Попереду проблискує світло – десантний модуль? Чи просто обман зору?

Раптом різкий біль пронизує голову. Свідомість наче розривається.

[Попередження: перевантаження організму. Ризик втрати свідомості – 99%.]

Я намагаюся тримати думки вкупі, але все стає розмитим…

Останнє, що я бачу перед тим, як пітьма затягує мене, – це силуети, що рухаються у воді.

Я врятований? Чи, може, просто помираю?

Світло. Темрява. Світло.

Свідомість коливається між реальністю і порожнечею, ніби хвилі розгойдують мене між життям і смертю. Я не відчуваю власного тіла. Лише дивний тиск – не фізичний, а ніби якийсь гігантський кулак стискає мою сутність, змушуючи балансувати на межі забуття.

Десь далеко звучать голоси. Вода згладжує їх, робить приглушеними, немов вони належать іншим світам.

— Він ще живий?!

— Симбіонт підтримує функції, але у нього крововилив, йому треба на поверхню, негайно!

— Тиск все ще високий, різке підняття його доб’є!

Чиї це голоси?

Я хочу розплющити очі, відповісти, але замість цього лише беззвучний зойк у думках.

Тоді я відчуваю дотик. Чиюсь руку на моїй. М’яку, теплу, людську.

— Ден… — голос тремтить.

Ліе.

Її емоція прорізається крізь морок, мов ніж. Суміш болю, надії та чогось ще…

— Тримайся, ще трішки! — її голос майже зривається на відчай.

І тоді темрява вибухає.

Мої легені болісно стискаються, коли я роблю різкий вдих. Вода більше не душить мене – замість неї у груди вривається повітря. Колючий кисень, живий, такий реальний.

Розплющую очі – переді мною силует Ліе, її обличчя наполовину заховане за прозорим куполом шолома. Її очі блищать, але я не знаю, від сліз чи від світла в модулі.

— Ден… — її голос ледве чутний.

Я пробую заговорити, але виходить лише хрип. Щось туге стискає горло – я кашляю, і лише тоді розумію, що це киснева маска.

— Дай йому простір, — чую хрипкий голос Альта.

Він сидить біля протилежної стінки модуля, його броня пошкоджена, на плечі великий поріз.

Я переводжу погляд на інших. Каттер, його батьки, кілька десятків меріанів – усі скупчені у відсіку. Хтось допомагає тим, хто досі слабкий, хтось просто мовчки сидить, витріщаючись у підлогу.

— Як?.. — ледве видавлюю я.

Ліе стискає мою руку.

— Ти наздогнав нас, — каже вона, і в її голосі чутно все: страх, що він не встигне; радість, що він живий; щось ще, глибше.

Я заплющую очі, бо просто не маю слів.

Тільки тепер я усвідомлюю, наскільки близько був до смерті. Якби не симбіонт…

Я хотів щось сказати, що кохаю Ліе але не зміг, шалена слабкість оповила мене.

Ліе просто стиснула мою руку. І цього було достатньо.

Я вижив.