Ключ до майбутнього 2

У той момент мене наче осяяло. Немов пазл, що довго не міг зійтися, раптом став на своє місце. Вони… не дочекались нас. «Астрон», інші члени екіпажу — вони повернулись. І, глянувши на це тверезо, я не міг їх звинувачувати. Якщо ми з Настею справді пробули в самому серці Джерела більше часу, ніж нам здавалося — а я вже не сумнівався в цьому — то для них ми, певно, зникли назавжди.

Раптово все стало чітким і тривожним. Ми застрягли. Тут. На межі галактик. Самі. Без жодного способу зв’язатися з кораблем. А Кальмера, навіть якби й змогла нас знайти — перебувала зараз у зовсім іншій галактиці. Просторові дистанції, що здавались незбагненними навіть для теорії гіперпростору, зараз набували болісної конкретики.

Скафандри могли підтримувати життєдіяльність тиждень, максимум два, якщо не дихати надто глибоко, якщо відключити обігрів уночі, якщо… багато "якщо". Я, як носій симбіонта, міг протриматися й довше. Але Настя — це інша історія. Я мусив думати про неї.

Спершу — режим енергоощадження. Я запустив діагностику скафандрів. Вимкнув усе, що не критичне: адаптивне освітлення, візуальні фільтри, навіть голосову синхронізацію — залишив лише базовий інтерфейс. Кожен джоуль енергії відтепер був на вагу життя.

А потім… згадав. Я вже робив це колись. Коли летів на рятувальній капсулі, загублений у космосі, я зумів увійти в особливий стан свідомості — і вийти на зв'язок зі Штучіном. Але тоді я був у межах того ж простору, в межах досяжності хвиль, навіть якщо незвичних. А тепер — інша галактика. Чи діють там ті самі закони? Чи здатна свідомість пробитися крізь такі безодні?

Я поділився цими роздумами з Настею. Вона мовчала кілька секунд, а потім лише кивнула.

— Ти знайдеш вихід. Я знаю.

Її слова були мов вогник. Простий і щирий. Як віра дитини, що все обернеться на краще. Я не мав права підвести її.

Сидячи на голій, блискучій, майже стерильній поверхні кам'яної платформи, я зімкнув повіки. Мої руки поклалися на коліна. Дихання сповільнилось. Свідомість, що трималася за фізичний образ, почала розчинятись.

Світ потроху згасав. Спершу звук. Потім вага тіла. Потім — межі.

Я розчинився. І знову — як колись — побачив потоки. Нескінченні, ріки енергії яка пульсує, що протікали від периферії до центру Джерела. Я спробував торкнутися їх. Дозволити їм пройти крізь мене. Вони не обпікали. Вони прийняли. І тієї ж миті мене накрила хвиля. Не просто енергії — а сили, що живить світобудову. Я не відчував себе людиною. Я був провідником. Я був… енергією.

З кожною миттю я підіймався вище. Вірніше — мій розум віддалявся. Спершу я побачив систему Джерела. Її яскраву пульсацію. Потім — весь сектор, у якому вона перебувала. Все зменшувалося. Мов макети, мов схеми, мов спогади, що поступово згасають.

Я вийшов за межі сектору. І побачив галактику. Величезну, розтягнуту спіраль. Я не думав, що можна побачити таке не очима, а розумом — але це сталося. Галактика була живою. Вона дихала. Світилось її серце. Я бачив, як світлові доріжки переміщуються між зірками, немов інформація у нейронах.

І от — я наблизився до Межі.

Це не була стіна. Не бар’єр. А скоріше… згасання. Світло, що розчиняється в мороці. Топологічна тінь, що вкриває все, що поза межами.

І я перейшов. Моє "я" увійшло в межу. Там не було зірок. Не було темряви. Не було нічого… і водночас — усе.

***

Я продовжував ширяти крізь межу — і це не було сном, не фантазією, не візуалізацією, а відчуттям глибокої, справжньої присутності. Не очима, а внутрішнім зором я бачив, як позаду зникає величезна, сліпуча спіральна форма джерельної галактики, схожої на велетенське вічне око, що тихо стежить за своїм творінням. Простір між галактиками не був пусткою, як я колись уявляв. Тут вирувала тиха, проте жива ріка енергії — невидима матерія між світів, яку я відчував всією душею. Це була не темрява, а глибокий спектр невимовного — колір, який не побачити фізичним зором, але можна зрозуміти серцем.

Попереду — мерехтлива грань іншої галактики. Її спершу було ледь помітно — лише як легкий злам у потоці енергії, як химерна тінь, що ледь виділяється серед космічного виру. Але чим ближче я наближався, тим більше усвідомлював — це не просто межа простору. Це своєрідна мембрана, хитка плівка, що розділяє два різні ритми, два вектори часу, дві колиски життя. Коли я пройшов через неї, це нагадало занурення в нову стихію — як з повітря в воду, але водночас не гублячи свободи руху. Лише опір інший, щільність інша. Енергії стали більш в'язкими, наче мій власний потік довелося пристосовувати, «налаштовуватися», щоб не зірватися в безладдя.

Я опинився в рідній галактиці. Чумацький шлях так близько і так далеко одночасно. Ось вже система Кальмера.

Я наблизився до планети — і те, що побачив, змусило мене завмерти. На орбіті Кальмери висіла не лише знайома фортеця — символ безпеки, — але й дещо інше. Структура, що виблискувала біля неї, була мені знайома до болю: генератор штучної чорної діри.

Він був майже завершений.

Я завмер. Скільки ж часу минуло? Як їм вдалося звести повноцінний робочий комплекс такого рівня? Це вже був не просто проєкт — це була готова конструкція..

Я почав озиратися, скануючи систему в пошуках знайомих сигналів. Але ні «Астрона», ні Штучіна — ніде. Не було їхніх позначок ані на планеті, ані в межах гравітаційного колодязя Кальмери.

Я опустився нижче, до поверхні, до материка, до селища де колись ми з Ліе побудували дім.

Рельєф не змінився. Все ще ті самі пологі пагорби, ті самі сріблясті ліси. І ось — галявина. І там вона.

Ліе сиділа на траві перед будинком. Біля неї — хлопчик, на вигляд років трьох. Вони щось розглядали на землі: можливо, камінці, можливо — комах.

Я застиг, не в змозі відвести погляду.

Спробував наблизитися, доторкнутися, покликати її — але вона не реагувала. Вона дивилася на хлопчика з ніжністю, на яку спроможна лише мати. Я був поруч, але для неї — невидимий.

І тоді я придивився.

Сяйво в грудях дитини. Тепле, м’яке, живе. Симбіонт. Точнісінько такий, як у мене. Я не міг сплутати цей патерн — той же ритм, ті ж світлові візерунки. Він зростав у ньому.

Мене накрила хвиля — не думок, а відчуттів. Сльози виступили на очах, і я посміхнувся.

І тут хлопчик раптом підвів голову і подивився мені просто в очі.

— Тату?.. — несміливо промовив він.

Ліе здригнулася. Підвелася й напружено подивилася в той простір, де стояв я. Невже вона… відчула?

— Так, — кивнув я, — я твій тато.

— А коли ти прилетиш? - спитав він.

— Скоро. Дуже скоро… А як тебе звати?

— Мене звати Тарасик, — сказав він весело. — Але мама кличе Таська-Викрутаська. Бо я не посидючий! Правда, мамо?

Він обернувся до Ліє, й вона, мов у тумані, посміхнулася крізь сльози. Сльози, що збиралися роками.

— Я знала, що ти живий, — прошепотіла вона, — я вірила… я відчувала.

Я хотів обійняти її, сказати, що все добре, що я тут — але знав: вона не почує. Не відчує.

Я знову звернувся до сина:

— Тарасику… А ти знаєш, де «Астрон»?

— Так, — кивнув він, зовсім спокійно. — Він спить. Мама каже, що він нікого не слухає і чекає на тебе там.

Він показав рукою на обрій, і в ту ж мить я прорахував вектор — мертва система. Та сама, де ми його знайшли. Він там. Чекає.

— Дякую, синку. Передай мамі, що я скоро буду. Що все буде гаразд. І я знайшов те, за чим летів.

— Добре, скажу. Але прилітай швидко! Я хочу з тобою бути, — він усміхнувся й міцно взяв Ліе за руку. — Мамо, не плач, тато вже йде, — заспокоював він її по-дорослому.

Мене переповнювало почуття — ніжність, радість, безсилля. Я так хотів їх обійняти, притиснути до себе, розчинитися в них.

Я простягнув руку й доторкнувся до Ліє — легенько, тремтливо. І на мить відчув опір. Її волосся — легке, шовковисте — змістилося під пальцями. Вона здригнулася й посміхнулася, мов уперше за роки змогла вдихнути на повні груди.

Це був максимум. Як я не намагавсь повторити це не вдалося. 

Я помахав рукою Тарасику. Він махнув у відповідь.

І тоді — я перенісся. До «Астрона».

Я опустився на дно астероїда. Там в побудованому ще теріанцями сховку, велично стояв мій корабель «Астрон». Я намагався налаштуватися на Штучіна, хотів достукатися до нього, але він мовчав. Так наче пішов у глибокий сон. Тоді згадав його енергопідпис, спосіб, у який він колись «думав», навіть те, як звучав його голос у крейсері. Свідомість стиснулась у точку — не менше за електрон, не більше за спалах. І в цій точці я випромінив заклик.

Не голос, не слова — образи, ритми, смислові хвилі: я, Настя, джерело, самотність. Крик не в пустоту, а у свідомість Штучіна, який одного разу вже відповідав.

Мить. Дві. Сотні.

І тоді — щось змінилося. Простір здригнувся. Немов камінь упав у центр спокійного озера. Відгук був слабким, ледь чутним, але справжнім. У відповідь — не фраза, а присутність. Знайома. Тепла. Розумна.

«Капітан ден? Зачекай... обчислення. Ти біля “джерела”... Але ти — живий. Я — йду.»

Ці слова не прозвучали. Вони були пережиті. Через мене.

Я повертався повільно, не тому що не міг швидше, а тому що боявся втратити той канал, ту нитку, що щойно натягнулась між галактиками, між розумами. Джерело знову поставало переді мною — тепер знайоме, як серце, до якого повертаєшся після довгого шляху.

Я відкрив очі. Моє тіло злегка тремтіло — не від холоду, а від тієї енергії, яку ще не встигло повністю «перетравити». Настя сиділа поруч, дивилась на мене уважно.

— Ти зумів? — запитала вона тихо.

— Так. Думаю, що так. Вони знають, де ми. Доречі ти тепер офіційно маєш племінника. Ліе назвала його на честь нашого батька Тарасом. 

— Клас. І який він?

— Схожий на мене. Пройшло близько трьох років він підріс.

— Три роки?... Я все ніяк не звикну, що таке може відбуватися з нами.

—  Так. Тепер — залишилось протриматися. По моїх розрахунках «Астону» треба сорок один день, якщо не використовувати інфінум. І Штучін точно його буде берегти, бо він потрібен для живлення чорної діри. Тож нам треба “затягнути пояси”.

— Це дуже довго у нас немає стільки часу.

— Слухай мене уважно. Я зараз знову сяду в глибоку медитацію і в такому стані мені практично не потрібні будуть ні повітря, ні вода, ні їжа. Свій скафандр я буду в процесі медитації підзаряджати від навколишньої енергії. Ти через енерговід підключеш свій і також буде заживлена. Наступне. Уріж свої пайку вдвічі, як вони закінчаться то візьмешся за мої, так ти матимеш на чотири тижні запасів. Що до кисню то тут складніше. Ти повинна запрограмувати зменшення подачі кисню по 5% на добу. За десять днів, ти будеш отримувати лише половину необхідного від норми. Але твій симбіонт буде адаптовуватися. Він уповільнить твій метаболізм, серцебиття та інші фізіологічні процеси. В кінцевому результаті, твої клітини повинні будуть споживати вдвічі менше кисню. Ти будеш відчувати слабкість якийсь час, але потім все прийде до норми. Якщо я правильно розрахував, то у тебе вийде так протягнути до приходу «Астрона». Але це на межі. Тож не витрачай надурно свої ресурси. Все зрозуміла?

— Так брате.

В її очах спалахнула надія. І я відчув, що все ще на своєму місці. Я — Ден. Людина, що вийшла за межі галактик. І що ще не все втрачено.

Я сів у зручну позу, звів дихання до повільного, рівного ритму й занурився в медитацію. Цього разу — не так, як раніше. Без сумнівів, без зусиль. Ментальний зсув стався майже миттєво. Я відчув, як моє свідоме "я" відділяється від тіла, м’яко — майже невловимо — відпускає фізичну оболонку й спрямовується до центру структури, яку я досі умовно називав "джерелом".

Авторське право та відповідальність за незаконне розповсюдження

Усі права на цей твір захищені. Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, розповсюджена або передана в будь-якій формі та будь-якими засобами без письмового дозволу автора. Незаконне копіювання, розповсюдження або продаж цієї книги є порушенням закону й може призвести до юридичних наслідків.

Якщо ви хочете підтримати автора та сприяти створенню нових історій, будь ласка, купуйте офіційні версії книги або використовуйте перевірені платформи для читання.

Дякую за повагу до авторської праці!