Як я провів літо

Град ударів раптово припинився. Розпухлим оком я побачив, як з огидним хлюпанням і хрустом тіла кадаврів, які завзято били мене ногами, почали розпадатися на шматки. Я повернув голову до входу в просторову кишеню, де щойно тричі пролунав дзвін. На порозі стояли три знайомі постаті – два чоловіки і жінка. Один із них зухвало крутив у руках дві шаблі.

Цього разу Сірко постав переді мною в незвичному образі успішного бізнесмена: класичний чорний костюм італійського крою, біла сорочка з розстебнутим комірцем і блискучі туфлі. Він зайшов у тій самій компанії, що я бачив востаннє. Однак дівчина цього разу була одягнена в відверту червону сукню з декольте і туфлі на високих підборах. Важкі коштовні сережки та кольє разом із яскравою червоною помадою і складною високою зачіскою виглядали не зовсім доречними для бойових дій.

Але найбільше мене здивував третій їхній супутник, який також змінив образ – чорний сюртук, з-під якого виглядало біле пончо з вишивкою, а на голові – чорний капелюх із широкими полями. Такий одяг я бачив лише у євреїв.

– Ти цілий, друже? – посміхнувся Сірко, підходячи до мене.

Дивно, але зблизька він виглядав молодшим, ніж уві сні.

– Ну, таке... – я спробував невизначено махнути рукою, але вона безсило впала на землю, навіть особливо не відірвавшись від поверхні. – Ви дуже вчасно, хоча й виглядаєте дещо... несподівано.

– Без шароварів я вже й не козак? – голосно і якось заразливо засміявся Сірко. Мені аж самому захотілося засміятися разом із ним, якби тільки не розбите обличчя. – Треба ще встигнути на благодійну вечірку до короля, чергова відмова може його образити. Тим паче, що ми й так тут, у Києві, бо вистежуємо цю наволоч.

Він з ненавистю подивився на князя, який озирнувся і, з розширеними очима, напружився, наче хижий звір. Тільки цього разу він побачив не здобич, а мисливця. І це було помітно по його обличчю. Троє його чаклунів зібралися за спиною і, очевидно, готувалися до серйозного бою.

– Іцхак, Маріє, допоможіть нашому другові й займіться лічами, – скомандував козак, майстерно крутячи шаблями, і повільно попрямував до Пожарського. – А я, нарешті, поспілкуюся з головною поганню.

Марія лукаво посміхнулася, створила примарну зелену троянду і кинула її мені на груди. Вона розсипалася смарагдовими мерехтливими вогниками, які всоталися в моє тіло. Я відчув приємне тепло, здається, навіть ребро стало на місце. Поступово біль почав вщухати, а самопочуття - поліпшуватися.

Невідома сила підняла мене над землею, і я, лежачи, поплив у бік лісочка. Іцхак махнув рукою в мою сторону й сказав:

– Відлежишся там. Зараз тут буде небезпечно.

– Але ж я можу допомогти, – буркнув я, сам здивований власною наполегливістю.

– Іншим разом, коли доростеш до супротивників такого рівня. Від удару посохом по голові тебе не врятує жоден захист, – сухо пояснив чоловік і відвернувся, бурмочучи собі під ніс: – Клята молодь, лізе куди не слід, а потім мре, як мухи, без всякої користі.

Повільний політ до лісу не завадив мені стати свідком видовищної битви. Супротивники довго не розглядали одне одного, і майже відразу полетіли попелясті блискавки та сірі промені від князя та його помічників. Залишки кадаврів накинулися на козака. Однак він пройшов крізь них майже не зупиняючись. Кожен помах шаблею розсікав на шматки ворожого бійця. Причому козакові навіть не треба було наближатися до кадавра – він махав шаблею, і у ворога за десяток метрів відлітала голова.

Помічники Сірка атакували лічів. Листя й трава зметнулися в повітря і, наче ножі, вдарили по ворожих чаклунах, але сіруваті магічні щити їх відбили. Іцхак швидко гортав якусь книжку, потім задоволено кивнув і почав бурмотіти, швидко водячи руками, наче щось малював у повітрі. Сірі кулі щитів навколо темних чаклунів вкрилися невідомими синіми символами, які наче роз’їдали їх. Кулі замерехтіли, як перегорілі лампочки, але витримали удар трав’яної завірюхи. У відповідь лічі вдарили сірими променями, які прийняли на себе прозорі кульки – з десяток таких несподівано закрутилися навколо Іцхака. Вони, наче живі, кидалися назустріч загрозі й відводили її вбік.

Я перевів погляд на князя, а там діялося взагалі якесь безумство. Вони із Сірком зійшлися у ближньому бою. Здавалося, що у хирлявого старого дідугана проти красеня-козака шансів немає. Але ж ні! На неймовірній швидкості шаблі зі звоном зхрещувалися з посохом, супротивники вихором переміщалися по території, підлітали, зависали у повітрі, і все це супроводжувалося ударами попелястих блискавок, появою прозорих двійників Сірка, землетрусами та скелетами, які лізли з-під землі.

Після кількох секунд тієї битви в мене зарябіло в очах і запаморочилося в голові. Дійсно, до таких битв я ще не доріс. Навіть спостерігати за ними важко. Але видовище закінчилося тим, що я врешті влетів у лісок і стрімголов покотився в якісь колючі кущі. Зупинитися вдалося лише після зіткнення моєї голови зі стовбуром молодої сосни.

Я скривився й підвівся. Тіло ще не до кінця зажило, а таке приземлення йому здоров’я не додало. Руки-ноги боліли, спина не розгиналася, а в голові гуло, немов у того дзвона, що висів на воротях. Але, здається, все працювало нормально.

Десь за деревами гриміли звуки битви, а тут, наче, затишок. Якщо не зважати на переламане тіло кадавра біля ніг та чадний чорний дим від джипа, що насадився на сосну неподалік.

Раптом звуки бою змінилися. Несамовитий вереск, який пробирав до печінок, прокотився по лісу, і щось, зі свистом зносячи дерева, пролетіло повз мене й упало поряд. Я придивився й за одягом впізнав князя. Виглядав він не дуже: висушений як мумія, поламаний і, вочевидь, дохлий.

Немов сонце зійшло для мене з-за обрію тієї миті, щаслива посмішка сама собою застигла на потрісканих губах, а радісний крик мало не вирвався з грудей. Але не встиг. Поламані кістки на тілі князя з хрустом почали ставати на місце, а сам він здригнувся, ніби збирався встати.

Великий сірий камінь неподалік зник, а на його місці з'явився Гриша. Він задумливо підійшов до тіла князя, глянув на мене й потягнувся до шаблі. Потім, на мить здивовано завмер, вихопив шаблю і рубонув по шиї Пожарського, тіло якого судомно смикалося, намагаючись здійнятися на ноги.

— Та коли ти вже здохнеш, клята потворо! — Гриша важко дихав, рубаючи шию свого начальника, ногою притиснувши його до землі.

Нарешті голова відділилася й покотилася мені під ноги. Я ошелешено перевів погляд з неї на одноокого, який діловито зняв з пальця князя перстень, порився по кишенях і задоволено дістав звідти скляну кулю. Потім з огидою зірвав пов'язку з ока, дістав флакончик з кишені й радісно видихнув.

— Нарешті, — посміхнувся він уже не такою й огидною посмішкою, шрами просто на очах зникали, а з чорної дірки в черепі, де мало бути око, потекла сукровиця.

Він розбив скляну кулю об камінь, і там закрутилося сіре коло заввишки півтора метри — схоже на якийсь портал. Гриша, радісно насвистуючи нещодавній попсовий хіт, направився до нього. Потім різко зупинився й озирнувся до мене.

— Ти мене тут не бачив, — сказав він нормальним людським голосом. — І князь не вставав. Ти побачив його тіло й на всякий випадок відрубав йому голову, бо мама вчила тебе так завжди чинити з нечистю. Зрозумів?

— З якого це дива? — обурився я. — Щоб потім друзі князя й інші месники полювали не за твоєю головою, а за моєю?

— Тому що я попросив? — видав сумнівний аргумент Гриша, на що я лише фиркнув у відповідь. — Ти ж просив не вбивати тих людей у нотаріуса. Я й не вбив. Тепер я тебе прошу. Здається, це справедливо. А щодо месників — просто не кажи, що князь збирався повстати з мертвих, і вбивцею залишиться Сірко. І нехай полюють на нього скільки хочуть. А за тобою й так прийдуть мисливці через контракт. Тільки, якщо зробиш, як я прошу, мисливців буде на одного менше. А може й ще якось підсоблю.

Він вказав на себе й підморгнув. Я з недовірою подивився на нього, похитав головою і запитав:

— Як я можу знати, що ти сказав правду? І взагалі, що це було?

Гриша поглянув у бік поля бою, потім озирнувся на портал і пробурмотів:

— Мабуть, у нас є кілька хвилин, поки Сірко добиває лічів і решту кадаврів. Дивись, мені нема сенсу тобі брехати. Якщо у нотаріуса всі мертві, ти просто розкажеш усім правду, та й усе.

— Звідки Сірко тут узявся взагалі? — пробурмотів я.

— Так він же віщун! — засміявся чоловік. — Як ти гадаєш, чи легко вбити того, хто бачить майбутнє?

— Та мабуть, ні, — ошелешено прошепотів я. — Здається, це взагалі неможливо.

— Усе можливо, — скривився чаклун. — Але складно. Наприклад, через його Кинджал Посвяти в характерники. Дуже стара річ, яка несе в собі частку душі Сірка. Завдяки їй можна було б віддалено накласти на нього смертельне прокляття.

— Якого біса? — у мене всередині все похололо від усвідомлення, у чому я ледь не взяв участь. — І така річ зберігалася тут, у руках простяків?

— Насправді сховище тут надійне. Якби ті дурні простяки не загравали з речами, яких не розуміють, ніхто б сюди й не потрапив, — похитав головою Гриша. — Більше того, Кинджал вважався втраченим, і ніхто не знав, що він тут лежить, бо навіть провидці не можуть зазирнути туди. Але князь, ще коли Темний Конклав тут панував і роками безрезультатно ламав заблоковане сховище, зумів зазирнути в нього й побачити, що там зберігається.

Я замислився. Усе якось дивно. Щось не сходиться, але що — я не розумів.

— Ти хочеш запитати, чому віщун не дізнався, що його збираються вбити Кинджалом, після того як князь почав організовувати плани по його викраденню? — іронічно запитав чаклун.

— Ага. Мабуть, це я й хотів спитати? — ніяково пробурмотів я.

— А тут на сцену виходиш ти. Тобто... не зовсім ти... — почухав потилицю Гриша. — Коротше кажучи, потрібен був виконавець, якого не передбачити. Спочатку у нас був песиголовець — вони вміють підробляти спогади й передбачення про себе. Але того маніяка попаяло, і він зжер цілу сім’ю простяків прямо перед Золотими Воротами. У результаті цього, напросився на масштабну облаву королівських гвардійців і попався. Але тут доля підкинула мені тебе. Через твою силу віщуни взагалі не бачать у майбутньому ні тебе, ні того, що ти збираєшся робити.

- То ось для чого я вам був потрібен? – протягнув я. – А як же магічні пастки в сховищі та інше?

- Усе це також там є. Але то дрібниці. Справжня причина – приховати від Сірка пограбування, – кивнув чаклун.

- І слава Богу, що воно не вдалося, – усміхнувся я.

- Не «слава Богу», а слава тобі, – підморгнув ставший набагато симпатичнішим Гриша. – У той момент, коли ти твердо вирішив не красти Кинджал, а князь зрозумів, що доведеться обходитися без тебе, Сірко відчув небезпеку і побачив, що має статися. І прийшов. Звісно, князь не складав всі яйця в один кошик, він ще постійно підтримував деякі ритуали проти віщунів, але вони не спрацювали. Хе-хе. Чомусь не спрацювали.

- То чому ти такий задоволений? Ваш план не вдався. Ви програли, – здивувався я.

- Бо цей план придумав для князя я. І за моїм планом князь мав здохнути як собака, – вишкірився чаклун. – Десятки років тому він убив моїх батьків і, побачивши мій потенціал, забрав до своїх слуг. Йому це здалося веселим. Постійні знущання та приниження переслідували мене, але то дрібниці. Якби ти знав, які накази мені доводилося виконувати... Я все життя не можу спати без снодійного – і все через ту потвору. Я ненавиджу його, але на мені стільки клятв на крові, що я навіть подумати не можу про те, щоб завдати йому шкоди чи ослухатися наказу. Одразу приходить покарання.

- А як же ти тоді такий план склав? Якщо навіть подумати про шкоду не міг? – затамував подих я.

- За десятки років рабства навчишся й не такому, – криво усміхнувся Гриша. – Думаєш тільки про те, як принести господарю користь і водночас тією ж користю намагаєшся йому зашкодити, не думаючи про шкоду ні в якому разі. А після того як він вмер і мало не встав як ліч, я, нарешті звільнився від клятв.

- Оце так! – я почухав потилицю. – Мабуть, це складно. Я навіть не уявляю, як можна так планувати.

- Складно, – кивнув чаклун. – Але, як бачиш, можливо. У мене була продумана схема, як у потрібний час нейтралізувати песиголовця на користь князя. Але з тобою вийшло ще краще. Тобі просто треба було підібрати соплі і зробити з тебе чоловіка. А далі ти сам зробив усе як треба.

- Та я й так чоловік! – обурився я.

- Вже так, – усміхнувся Гриша, поглянув у бік маєтку, наче щось відчув, і направився до порталу. – То що, ти згоден зробити так, як я прошу? Скажеш, що то ти відрубав у тіла князя голову.

- Чим? Пальцем? – все ще ображено з сарказмом запитав я.

Чаклун застиг біля порталу в роздумах, озирнувся. Важко зітхнув і з жалем дістав шаблю, з любов’ю провів рукою по срібному, вкритому рунами лезу, погладив прикрашене дорогоцінним камінням руків’я.

- Та на, вдавися, кровопивця! – крикнув він, кинув мені шаблю руків’ям уперед, відвернувся і стрибнув у портал.

Здається, я навіть помітив, як він розплакався, але це не точно. Шабля долетіла до мене. Я хотів, як у фільмах, гарно й швидко її вхопити, але поточився, вдарив по руків’ю, і шабля закрутилася, мало не перерізавши мені горлянку, та встрягла в землю за сантиметр від моєї ноги.

Цікаво, що б подумали Сірко чи працівники СБУ, якби знайшли князя з відрубаною головою і мене з перерізаною горлянкою й шаблею Гриші? Отак і будуй плани з моєю участю. У кінці може вийти чорт зна що. Почервонілий від сорому, я дивився, як Сірко з напарниками заходить на галявину й з усмішкою озирається навколо.

- Шабля Григорія Тайги? – здивовано підняла брову Марія. – Де взяв?

- Тут валялася... в кущах, – зніяковів я, розуміючи, що надії на те, що зброю ніхто не впізнає, марні. – Григорія сюди ще в середині бою закинуло. Мабуть, загубив.

- А де він сам? – дівчина насторожено озирнулася і щось начаклувала, від чого трава навколо на мить засяяла зеленим маревом, яке хвилею розійшлося по лісу.

- Не знаю. Не бачив, – перелякано сказав я, до хрусту зціпивши зуби. - Мабуть утік.

Не люблю брехати і не вмію, тому мене трусило від нервів. Іцхак пильно подивився на мене, оцінюючи мій стан, потім хмикнув і пробурчав:

- Щось ти дивно поводишся.

- Відчепіться від хлопця. Він таку битву пережив, звісно, у нього мандраж, – сказав Сірко, присівши біля каменю, чим заслужив мій вдячний погляд.

Щось поколупавши в землі, він підняв на долоні рештки скляної кулі. Я, затамувавши подих, вирячився на козака.

От зараз ця моя дурна легенда й розвіється. Навіщо я взагалі почав брехати? Нехай би Гриша сам з усім розбирався, судячи з усього, я й так зробив для нього чимало. Сірко замислився, втягнув носом повітря, наче обнюхуючи друзки тієї кулі, потім підвівся і підійшов до тіла князя.

- Молодець, що голову йому відрубав. На всяк випадок варто таке робити, – козак іронічно подивився на мене та підморгнув. – Добре тебе мама навчила.

Його супутники здивовано зиркнули на нього, але промовчали. Сірко підхопив голову і кивнув напарнику:

— Іцхак, будь ласка, приведи нас до ладу. Вечірку у короля все ж ніхто не відміняв. Хоча з таким трофеєм можна й запізнитися.

Він підкинув голову князя і радісно посміхнувся. Іцхак пробурмотів щось про те, як його постійно експлуатують, відкрив книгу, щось гаркнув на незнайомій мові, і навколо них трохи закружляли вихори, після яких з одягу зникали сміття, плями і складки з дірками. В кінці вихор виправив розтріпану зачіску Марії, і переді мною знову стояли гарно одягнені нарядні люди. От би й мені так вміти!

— А ви забрали свій кинджал? — все ж видавив я з себе головне питання.

— Дякуючи тобі, так, — сказав Сірко. — Тепер сховаю його деінде.

— А що буде зі мною? У мене ж контракт на крові. За мною прийдуть мисливці, — запитав я, сподіваючись, що подяка Сірка може виразитися й у допомозі мені.

Той підійшов до мене і дружньо поплескав по плечі, від чого у мене ледь не віднялася рука.

— Будь хоробрим, не бійся викликів, і з усім впораєшся, — гордо сказав він і пішов на вихід з лісу.

До мене підійшов Іцхак, зітхнув і порадив:

— Не лізь на рожон і більше думай головою. Тоді, може, й виживеш.

І пішов слідом, ні на секунду не ніяковіючи від того, що дав мені протилежну пораду. Марія, помітивши мою ошелешену пику, лише гучно заміялася і також покинула галявину.

Проклинаючи всіх і все, я вибрався з лісу і, оминаючи воронки та тіла, пішов до маєтку. Можна було б і додому, але дуже хотілося побачити, чим закінчився бій там. У проломі метушилося кілька бійців, серед яких, з полегшенням, упізнав Сержанта, який щось сказав іншим і махнув мені рукою. Вижив, чортяка. На душі стало трохи легше. Хоч і не сказати, що ми добрі знайомі, але все ж мужик порядний, і його було б шкода.

Так само, як шкода і інших незнайомих бійців, тіла яких розклали рядами на подвір'ї. Серед них я побачив знайоме обличчя одного зі своїх охоронців. Вадік, як же так... Біля нього з перев'язаною рукою сиділа Ганна і плакала. Я підійшов і чомусь погладив її по голові. Вона різко озирнулася, в червоних очах промайнуло впізнавання, після чого вона уткнулася мені в куртку і заревіла. Я сів поряд, гладив її по голові і, не бачачи нічого, дивився на тіла. В голові було порожньо. Не хотілося нічого.

— Як Толік? — спитав я і злякався, може, його теж вже немає, і я зірву нову плотину сліз.

— Він у важкому стані, всередині лежить, — схлипнула дівчина. — Але викараскається, він міцний. Еліксири допоможуть.

— Як це сталося? — спитав я і кивнув на тіло Вадіка.

— Не хочу про це говорити, — прошепотіла Ганна. — Можливо, потім. Це я винна...

- Не кажи таке! - розлючено гаркнув я. - Ніхто не винен, крім одного товстого і самовпевненого маніпулятора.

Я різко здійнявся на ноги і, ледь стримуючи крик, пішов до будівлі, переступаючи через уламки, гільзи та тіла кадаврів.

Така бійня. Скільки там тіл? Десятка два? Заради чого ці молоді хлопці та дівчата загинули? Чому вони не підготувалися краще? Чому не привели більше людей? Чому все сталося так? Здається, я розумію, у чому справа.

Назустріч вийшов капітан. Очевидно, він мене помітив раніше з вікна. Обличчя в нього було виснажене, одяг рваний і заляпаний у крові. Невже цей товстун також приймав участь у бою?

— Ви отримали, що хотіли? — запитав я і озирнувся на тіла загиблих.

— Зараз не час для сарказму, — гримнув Іван Петрович. — Зараз треба вшанувати загиблих і перевозити тебе сюди, подалі від мисливців.

— То он як? І що я тут буду робити? Плясати далі під вашу дудку? — розлютився я. — Гарно ви все продумали. Це ви вмієте — брехати, маніпулювати і розпоряджатися долею людей, немов фігурами в шахах. А хочете, скажу, що ви не вмієте і не зможете ніколи?! Хочете?!

— Чаклувати, як та потвора? — виплюнув зі злістю капітан, нарешті я побачив його справжні емоції.

— Це так, — кивнув я. — Але є ще дещо. Ви ніколи не зрозумієте світ магії, хоча ви туди старанно прагнете влізти. Але раз у раз всі ваші відпрацьовані схеми дають збої при зустрічі з тим, що ви осягнути не здатні.

— Це ти про що? — здивовано видихнув товстун.

— Ви зробили з мене наживку для різних потвор, але не здатні були мене прикрити. Скільки разів я сам викручувався з проблем, які ви мені створили? А ви просто не могли захистити життя того, кого задіяли у своїх схемах. Не тому, що не хотіли. Не могли. Бо не розуміли. — я почав виказувати йому все, що накипіло за всі ці дні, голос потроху здіймався на крик, але мене вже понесло. — Потім ви влізли в цю історію з архімагом. Ви самі впустили його сюди, бо не розуміли його сили і переоцінили свої. Я вас попереджував, що підготуватися треба максимально. Максимально — це не півсотні спецпризначенців, а мінімум військовий батальйон з важкою технікою. Де він?! Де батальйон?! У вас тут сховище могутніх артефактів, невже жоден з них не згодився для того, щоб використати його проти архимага? Чому ви не використали нічого?!

— Батальйон мені не виділили, — пробурмотів капітан. — А артефакти зберігаються під опис. Дозвіл на використання можуть видати лише зверху.

— От про те я й кажу, — гірко видихнув я. — Ви погано розумієте магічний світ. А керують вами ті, хто взагалі нічого не розуміє. Для них чаклун — це гадалка з телевізійного шоу, а дохлий монстр з кулею в голові, якого ви їм продемонструєте, не надасть ніякого уявлення про ту небезпеку і силу, яку він несе коли живий. І, як результат - агент сам, майже без прикриття, справляється з небезпекою, а у вас з'явилося два десятки молодих хлопців і дівчат, родичам яких вам доведеться вручати похоронки.

Іван Петрович похмуро дивився на мене. Насправді, мені було навіть трохи його шкода. Він реально старався і має великий талант до таких справ. Але це не так працює, я це вже зрозумів.

— Я не буду тут ходити строєм і звітувати перед якимись поважними дядьками, як би ви там не старалися. Без вас шансів вижити у мене не менше, якщо не більше. Тому вважаю, що ми одне одному більше нічого не винні, і подальша наша співпраця не має потенціалу. Бувайте здорові.

Я різко розвернувся і пішов геть. Погляд заволокло якимось туманом, загиблі бійці не йшли в мене з голови. Чи міг я щось зробити, щоб вони вижили? Мабуть, що ні. Головне — більше не зв'язуватися зі структурами, для яких люди — витратний матеріал.

Знайомі вулиці Києва зустріли мене сонечком і усміхненими перехожими. Ніхто й не підозрював, яка трагедія сталася всього за кілька кроків від них. Щасливі люди.

З офісу нотаріуса виходили чоловіки в однакових чорних костюмах з краватками. Вони здивовано чухали потилиці, діставали пістолети, торохтіли в дзвін і перелазили через зламані ворота в арку переходу. Виходить, Гриша не збрехав. Що ж, хоча б тут мені вдалося когось врятувати. Та, мабуть, час вже і додому.