Як я провів літо

Я сидів за столом і спантеличено чухав потилицю. Відіспавшись після клубу, я по обіді прокинувся, налив склянку молока і поставив у куток поряд з купкою печива для домового. Довелося погуглити, як пригостити домового і там було написано, що молоко треба наливати в мисочку. Але, я бачив Лаврентія і вирішив, що мисочка для такого поважного пана – то якась дикість.

Нарешті, руки дійшли і до приємної справи — зведення дебету з кредитом. На столі лежала купа порахованих грошей, два артефакти, розібраний пістолет і надкушений домашній біляш, яким мене пригостили дівчата із сусідньої кімнати.

Сьорбаючи каву зі щербатої кружки, я приголомшено намагався усвідомити суму, яка мені вчора перепала — десь як зарплатня вчителя майже за два роки. Чесно кажучи, одночасно я такої суми в руках ще ніколи не тримав. Левову частку цих грошей складали кілька запечатаних пачок євро. Мабуть, це від того француза, він явно щось у тому вині розпробував і не поскупився. Нехай дасть Велес здоров’я тому щедрому сомельє. Без його грошей сума також була чималою: і дрібні купюри від покупців, і несподівано пухкий конверт з премією від хазяїна клубу, порадували. Коротше кажучи, фінансових проблем у мене тепер немає. І не буде найближчим часом.

Інше питання було з артефактами — я боявся до них торкатися, і вони ще з учора були замотані в паперові рушники. Що з ними робити, незрозуміло. Спитати ніде. Не могла та тварюка зубаста спочатку розповісти, як що працює, а вже потім здохнути.

Ще новиною для мене виявилося, що зброю після стрільби треба чистити. Тому я сидів зараз перед екраном YouTube і старанно доглядав за зброєю доступними підручними засобами. Майже медитативне заняття не заважало думати, і я зрозумів, що, попри все, мені вкрай чогось не вистачає.

Схопивши телефон, я знайшов Оксану і написав: «Як справи?». Майже одразу з’явилася відповідь: «Ти вже перестав на мене ображатися?». Я посміхнувся і набрав: «Так». «Скоро буду», — була відповідь.

Не пройшло й десяти секунд, як мої двері гучно відчинилися, ударившись об стіну, і в кімнату на крилах вітру влетіла Оксана з посмішкою від вуха до вуха, потріпала мене по голові й промовила:

— Ого! Та ти багатий Буратіно, — округлила вона очі, побачивши купу грошей, і перевела погляд на моє заняття. — Озброєний і небезпечний Буратіно. Який банк ти пограбував?

— Та то я вчора сходив на підробіток до клубу, — похмуро сказав я, збираючи пістолет, і пробурмотів: — Треба набої купити, один магазин всього лишився. Та й у тир походити варто було б.

— Я знаю, як ти ходиш зазвичай до клубу працювати. Там таких грошей не дають, — дівчина замислилась, мило приклавши пальця до кутика губ, а потім її осяяла якась здогадка: — Чи, може, вчора, нарешті, хлопчик став чоловіком?

— Що ти, в біса, несеш? — роздратовано скривився я.

— Ну, дивись, — почала роз’яснювати вона. — У клубі таких грошей не заробиш. Та навіть якби ти там наркотики продавав, за ніч ти б стільки не заробив. Висновок один — ти там продав своє худорляве тіло якійсь старенькій леді. А може, й не одній.

— Я починаю шкодувати, що покликав тебе. Йди назад, як ти так швидко сюди потрапила? — зітхнув я.

— Ну, не ображайся, я ж жартую. Я нажарила біляшів і дівчатам занесла. От і сиділа у них там. І тобі передала. Ти чому досі не доїв? Не смачний? — Оксана приобійняла мене і сіла на диван.

— Та замислився трохи, — зніяковів я і швиденько запхав біляша до рота. — Смачний.

— Розповідай, — дівчина чемно сіла на дивані, склала руки на коліна, усім своїм виглядом демонструючи, що нікуди вже не піде, поки я не задовольню її цікавість. — Чекай.

Вона зіскочила з дивану і навпочіпки зазирнула на звичне місце, де зазвичай була схована пляшка з вином. Не знайшовши її, дівчина обурено поглянула на мене:

— А де?.. Пригости дівчину вином, врешті решт.

— Нема більше пляшки, — сумно розвів руками я.

Дівчина кілька секунд дивилася на купу грошей, зробила якийсь висновок і заволала:

— Ти що, дурень, її продав?!

— Звісно, ні! Тобто, так… — я замислився, як би пояснити. — Коротше кажучи, я собі йшов до клубу, а там пам’ятник і дід. Він дав мені якусь зелену соплю. Вино пили всі, ще й француз нормально так заплатив. А потім прийшов Гриша, вбив вампірів і забрав порожню пляшку, після чого чорт мив брудний посуд. Якось так…

— Зрозуміло, — замислилась Оксана.

— Дійсно? — з недовірою перепитав я.

— Звісно, ні! — розлютилася дівчина. — І головне — не зрозуміло, як ти отримав диплом вчителя, якщо два слова зв’язати не можеш. Ну, про твої пригоди в клубі я знаю, годину тому спілкувалася з лапулею-Тимуром. А все інше — будь ласкавий, перекажи зрозумілою літературною мовою, якої тебе всі останні роки вчили викладачі.

— А чому це ти раптом спілкувалася з Тимуром? — в душі з’явилося щось схоже на ревнощі, але я старанно задавив такі дурні емоції.

— Та я весь час з ним спілкуюся. Дуже гарний і добрий хлопець. Справжній жених, — від її слів у мене чомусь серце зупинилося в грудях, але знову заторохтіло від наступної фрази: — Але, на жаль, усі мої сестри вже зайняті. Буду тримати його в запасі, раптом якась розлучиться. Давай, розповідай, не відхиляйся від теми.

Я спробував владнати хаос в голові і в подробицях розповів усе, починаючи з позавчорашнього дня і вражень з прогулянки містом. Це було непросто. Дівчина постійно перебивала, на емоціях підскакувала і, з фанатичним блиском в очах, крокувала по кімнаті.

— Виходить, що вина більше немає, — замислилась вона, коли я закінчив. — Це погано, у мене скоро сестра заміж виходить, я на нього розраховувала.

— У тебе кожного року якась сестра заміж виходить, — відмахнувся я. — Переживе якось. Вам не звикати.

Сім’я Оксани була дуже цікавою. Тихий і, здавалося, зацькований батько і мати, заслужений учитель України. Свій титул Антоніна Миколаївна отримала явно з запасом, оскільки крім професійної діяльності неабияк закрила кадровий голод Міністерства освіти, народивши сім доньок, кожна з яких продовжила справу матері і стала вчителькою.

І останні роки вони, як змовилися, виходили заміж одна за одною, вганяючи сімейство в неабиякі фінансові труднощі. Їхня молодшенька - Оксана навіть кілька разів тягла і мене на ті святкування. Мені вистачило одного. Все це жіноче царство ретельно відсканувало мене і, очевидно, визнало негідним. Тому все свято фонтанувало сарказмом в мою адресу і тонко булило мене з усіх сторін.

Звісно, я ходив туди з Оксаною як друг. Але ж сім’ї цього не доведеш. Тому, після того випадку я вирішив більше не з’являтися в тому зміїному кублі. І зараз був трохи обурений тим фактом, що моє вино, виявляється, було вже пораховане, поділене і потенційно випите.

— Виходить, що на сьогодні у нас дві задачі, — нахмурила брови дівчина. Вона, мабуть, думала, що так виглядає дуже серйозно, але, насправді, мала доволі потішний вигляд. — Перша — розібратися в реаліях цього таємного світу. Друга — якось відкараскатися від князя і любителів мститися твоєму другу Івану Сірко.

— Хочу зауважити, що вся ця історія з друзями Сірка виникла лише завдяки тобі, — підняв палець я.

— Треба не винних шукати, а вирішувати проблему. Склалося так, як склалося, що вже тепер зробиш, — Оксана ткнула пальцем мені в груди.

— Гаразд. Де ми можемо знайти якусь інформацію? Хоча б про ці артефакти, може, від них буде якась користь, — я акуратно розгорнув золотий перстень із великим яскравим рубіном і круглий амулет з невідомої деревини, на якому білою фарбою було намальоване схематичне око.

— Варіантів є кілька, — дівчина почала загинати пальці. — Можемо звернутися до СБУ. Вони самі тебе схиляли до співпраці. Щось пояснити і якось захистити вони тебе можуть. Мабуть, і зараз захищають.

— Не підходить, — похитав я головою. — По-перше, я їм потрібен лише як джерело інформації, і гадаю, що вони не дуже добре обізнані в реаліях цього таємного світу. По-друге, хоч вони і виручили мене кілька разів, мені здається, їхні можливості у магічних справах обмежені, і врятувати від чогось більш-менш серйозного вони мене просто не зможуть. Ну і, по-третє, кожного разу, коли я стикаюся з ними, у мене виникає відчуття, що вони отримали більше користі від нашої зустрічі, ніж я. Постійно з'являється підозра, що вони десь жорстко мене використовують і щось відбувається за моєю спиною.

— Ти подивися, який чутливий став, — підозріло поглянула на мене Оксана. — Добре. Інший варіант — звернутися до Сірка. За твоїми словами, він начебто адекватний, і, судячи з усього, ти його чимось зацікавив.

— Мені здається, ти не зрозуміла масштаб цієї постаті, — похитав головою я. — Звертатися до нього зі своїми проблемами — все одно, що просити допомоги у президента. І навіть там, мабуть, буде більше шансів на успіх. Викликай таксі, поїдемо на Банкову.

— Та ну тебе, дурню, — відмахнулася дівчина. — То що ж робити?

— А я вже все придумав, — загадково посміхнувся я, пхаючи гроші по кишенях і обережно загортаючи артефакти в хустину. — Збирайся, ми йдемо на побачення до «Трактиру».

Під щасливе пищання Оксани я занурився в шафу.

— Ну де ж вона… О! Ось, — я радісно дістав закинуту колись туди поясну сумку-бананку.

— Фу, викинь цю огидну річ, — скривилася дівчина. — Вона ж не модна.

— Справа не в моді, — сказав я, одягаючи сумку і пхаючи туди пістолет. — Я щойно зрозумів, для чого її придумали. Дуже зручно і непомітно. Хе-хе.

— Тільки виглядаєш як бовдур, — пробурмотіла Оксана.

— Нічого страшного. Маленька незручність. Але я тепер без свого друга нікуди, — я впевнено поплескав по сумці з пістолетом. — Ну що, готова зануритися в магічні будні?

— Таке питаєш, — ледь не підстрибуючи, дівчина кинулася до виходу.

Всю дорогу Оксана радісно сміялася і вимагала коментувати все, що я бачу, і чого не бачить вона. Всі невидимі істоти і споруди мене вже не дуже дивували, тим більше що я тут уже бував. Але я помітив, що й деякі прості перехожі були одягнені, м’яко кажучи, незвично. Наприклад, лицар у сяючих обладунках чи дівчина в одязі з живої трави та листя. Однак люди на них не звертали жодної уваги. Нова загадка для переповненої скарбнички загадок магічного світу.

Підвівши дівчину за руку до напівзруйнованого довгобуда, я взявся за різьблену мідну ручку трактиру і почув здивований зойк. Оксана раптово побачила справжню будівлю. Я схвально кивнув. Виходить, що так це працює.

Нас зустріла напівтемрява, тиха музика та смачні запахи. Кілька столиків було зайнято, на перший погляд, звичайними людьми. Трохи далі сиділи дівчата в зеленому і щось гучно щебетали. Якийсь дід у високому капелюсі та синій мантії сидів за сусіднім столиком і масляно посміхався в бороду, зрідка поглядаючи на них. Двоє повністю волохатих здорованів голосно сьорбали пиво з величезних кухлів і як м’ясорубка поглинали рум’яне запечене порося.

Далі сиділи ще люди, але я звернув увагу на високу дубову барну стійку. За нею стояв справжній велетень, метри три заввишки, і він був гладкий. І не просто гладкий, а надзвичайно гладкий. У ширину він був ледь не більший, ніж у висоту. Складки його тіла колихалися в такт рухам, але він не виглядав неповоротким — усі його рухи були стрімкими і навіть хижими. Як і його повністю жовті, виблискуючі блідим світлом очі, сховані за великими окулярами з масивною роговою оправою.

— Ласкаво просимо до трактиру Малюка Васі, — доброзичливо посміхнувся велетень, демонструючи гострі зуби. І, як не дивно, попри все, ця посмішка дійсно виглядала доброзичливою. — Вперше у нас?

— Вибачте, а Малюк Вася — це ви? — пискнула ошелешена Оксана.

— Я, красуне, я, — зітхнув бармен. — Відсутність фантазії в більшості людей викликає в мене глибокий сум. Здорового назвуть Малюком, лисого — Рудим, дурного — Професором. Недалеким і недолугим дотепникам це видається верхом геніальності. Колись мені набридло боротися з дурнями. Скільки їх не вбивай, а вони все не закінчуються. Тому я почав користуватися методами реверсивної психології і сам себе так назвав. Відтоді бажаючі придумувати образливі прізвиська зникли.

— Дуже мудро з вашого боку, — осміліла дівчина. Велетень виявився не таким уже й диким, як здавалося на перший погляд.

Вася кивнув, скануючи нас пронизливим поглядом і продовжуючи протирати білосніжною хустиною ідеально прозорий бокал.

— А ви гривні приймаєте? — отямився я та поставив найважливіше питання.

— Звичайні? Паперові? — перепитав бармен. — Приймаємо. Але рідко хтось із такими приходить. І це погано, бо більшість продуктів я купую у простяків за їхню валюту. До речі, якщо забажаєте обміняти гроші на золоті гривні, звертайтеся до мене. Обміняю за вигідним курсом.

— Ага, — кивнув я, подумки поставивши галочку, що в магічному суспільстві все ж таки діє власна валютна система. — А що можна у вас замовити поїсти?

— Ну… — замислився Василь і почав загинати пальці, завбільшки з сардельку. — Є борщ, є драники...

— Звичайний борщ? — розчаровано здивувався я, очікуючи, що в магічному барі мають подавати щось на кшталт смажених яєць фенікса чи відбивної з єдинорога.

— Чому це "звичайний борщ"? — образився велетень. — "Смачний борщ". Навіть "дуже смачний борщ". Сам готував.

— Тоді нам дві тарілки борщу, будь ласка, — швидко зорієнтувався я, адже розмова пішла не туди, а ображати здорованя мені точно не хотілося. — У вас є пиво?

— Одне з найкращих у місті, — гордо сказав бармен. — Кожного ранку свіже з Чехії порталом передають.

— Тоді й два пива, — кивнув я, придушивши жабу, яка запідозрила наближення значних витрат.

Я зам'явся, не знаючи, як підступитися до головної мети походу в цей бар.

— Та питай уже, що ти там хотів, не мнись, як цнотлива аспірантка, — посміхнувся Василь.

— У мене виникла невеличка проблема. Я хотів спитати вашої поради, — я дістав артефакти й розгорнув хустину. — З ким можна поспілкуватися щодо таких речей?

— Гм... Вампірське барахло. Можна й зі мною, — велетень пильно подивився крізь окуляри на мої скарби, потім окинув поглядом залу. — Он той хлопець вам допоможе краще у цьому питанні.

Він вказав на понурого чоловіка в дальньому кутку, одягненого в шкіряний плащ і капелюх із широкими полями.

— Ідіть, не бійтеся. У моєму Трактирі бійки та сварки заборонені. Усі, хто тут знаходяться, — під моїм захистом. Але й ви не бешкетуйте, — він іронічно подивився на Оксану й підморгнув мені. — Замовлення вам принесуть.

Ми підійшли до столика, за яким сиділа постать, всім своїм виглядом виражаюча невимовну печаль. Він потроху цідив пиво з одинокого кухля.

— Добрий день. Я — Андрій, це — Оксана. Василь сказав, що ви зможете нам допомогти.

— Невже клієнти? — з надією промовив незнайомець і підняв голову.

Бліде обличчя й засалене біляве волосся визирнули з-під капелюха. Він відкинувся на стільці й посміхнувся:

— Я Роберт. Яка справа привела вас до мене?

— Нам би проконсультуватися, — я проігнорував розчарований погляд чоловіка й дістав артефакти. — Ось роздобув такі речі й не знаю, що з ними можна зробити.

Роберт неохоче поглянув і одразу вираз обличчя змінився, несмілива надія зажевріла в його очах, і він якось скромно запитав:

— Скажіть, а минулий власник цих речей часом не здох? 

— Гадаєте, вампіри добровільно роздають свої артефакти всім бажаючим? — я вирішив діяти жорсткіше, бо цей персонаж не викликав у мене довіри. — Я власноруч зібрав це з купки попелу, яка залишилася після нього й його друзів. 

— А ви ніяких замовлень на них ніде не брали? — якось занадто відсторонено і байдуже запитав чоловік. 

— Е… Ні, — такого повороту я взагалі не очікував. — Просто під руку трапилися ті троє. 

— Мені треба йти, — підскочив Роберт, ледь не радісно потираючи руки. — Радий був познайомитися. 

— Зачекай. Не так швидко, — обурився я. — Ти отримав, судячи з усього, потрібну інформацію. Тепер я чекаю інформації від тебе. 

— Добре, — зітхнув чоловік і неохоче сів назад. — Питайте, що хочете знати? 

— Ти взагалі хто? — це було перше питання, яке просто необхідно було прояснити, перш ніж розмовляти з таким мутним суб’єктом. 

— Ой, вибачаюся. Роберт Данье — мисливець за головами. Зазвичай полюю на поїхавших вампірів, але буває, що й інша шваль трапляється, — він занурив руку в нагрудну кишеню й витяг звідти чорний паперовий квадратик. — Ось моя візитка. 

— Ага, — замислився я, його кваліфікація, здається, підходяща. — Що ви можете сказати про ці артефакти? 

— "Перстень проникаючого дотику" — проста, але не дуже поширена річ. Дозволяє долоні проникати крізь фізичні перешкоди. Вампіри їх дуже люблять і вони ж їх і виготовляють. За допомогою них вони ефектно виривають серця ворогам. У бою ситуативно корисна річ. Як ви знаєте, більшість магічних щитів не здатні зупиняти частини тіла ворога: кулак, пазурі, ікла. Тому всілякі потвори досі й не вимерли від зусиль магів. Цей перстень дає можливість кулаку, який не зупиняє магічний захист, проникнути крізь обладунки й завдати шкоди внутрішнім органам ворога. Інше питання, що до ворога треба підступитися дуже близько і влучити в короткочасний момент дії артефакту. Але, бачу, камінь новий, перезаряджатися здатен швидко, та й прослужить довго, — він швидко дав, на диво, професійну оцінку перстню і взяв у руку амулет. — "Амулет магічної непомітності" — поширений і відносно недорогий артефакт захисту від магічного пошуку. Блокує більшість найпростіших магічних способів віддаленого відслідковування носія. Має багато недоліків, головний з яких — кожен більш-менш досвідчений чарівник одразу зрозуміє, що ви носите цей амулет, зацікавиться, навіщо ви це робите, відслідкує, хто за вами намагається стежити, і здасть вас за винагороду, якщо захоче.

Роберт видихнув, допив рештки пива зі свого кухля, розвернувся й ледь не бігом вискочив за двері. Перед виходом його фігура вкрилася маревом і перетворилася на постать, одягнену в звичайнісінький спортивний костюм.

— Закляття простої личини, — посміхнулася миловидна офіціантка, яка принесла наше замовлення, помітивши наші здивовані обличчя. — Найпростіше закляття, діє лише на простяків. Приємного апетиту.

— Щось мені здається, що цей кадр щойно заробив на нас якісь гроші, — ошелешено пробурмотіла Оксана, коли офіціантка пішла. 

— Ага. Очевидно, має замовлення на тих тварюк. Нічого не зробив, а заробив. Легкі гроші, тому й побіг такий радісний, — я відсьорбнув борщу. Смак був дивний, але дуже смачний. Я придивився до тарілки — судячи з усього, приготовано за старовинним рецептом на буряковому квасі. — Який чудовий борщ! І подача яка — і сметанка, і пампушки з часничком. 

— Це все, що тебе зараз цікавить? — насупилася дівчина. — Що ти з артефактами будеш робити? 

— Амулет поки нехай полежить. У місті з нього більше шкоди, ніж користі. А ось якщо ховатися десь у горах у курені, то така штука може знадобитися, — я махав ложкою, наче востаннє, такого борщу я ще ніколи не куштував. Страва богів, не менше. — А з перснем треба спочатку потренуватися. Але, як би там не було, я задоволений. Дізнався все, що хотів. Ще й поїв. Боже, яке пиво! 

— Тільки й можеш, що черево набивати, — сказала Оксана, скептично зазираючи в тарілку.

Мить потому настала тиша, яку порушував лише лютий стукіт ложки дівчини. Вона мовчки черпала з такою швидкістю, що я злякався, як би не вдавилася.

— Дійсно. Непогано, — сито відкинулася на стільці дівчина.

— Треба йти. Перстень сам себе не перевірить, — усміхнувся я й підійшов до стійки розрахуватися.

На диво, хоч було й недешево, у деяких ресторанах і клубах я бачив ціни й вищі. Тож грошей було не шкода. Воно того варте.

— Приходьте ще, — посміхнувся велетень. — Малюк Вася завжди радий новим обличчям.

— Прийдемо. Обов’язково, — щиро пообіцяв я, виходячи за двері.