Як я провів літо

Гриша закинув руки за голову й задоволено розвалився в м'якому кріслі зі шкіри мамонта. Раніше в цьому кріслі, у кабінеті прихованого фамільного маєтку князів Пожарських, що неподалік від Челябінська, любив сидіти сам князь. Тепер і Гриша, нарешті, після стількох років служби, а фактично рабства, зумів примостити свою дупу в це крісло.

Відчуття були нереальні. І не через те, що крісло було якимось магічним чи ще якимось особливим. Хоча за ті гроші, що воно коштувало, могло б бути. Але ні. Справа була в ейфорії, майже фізично відчутному щасті від того, що він нарешті вільний і живий, а трухлява наволоч, якій належало це крісло, - мертва.

Усе своє свідоме життя чоловік служив князю. І не сказати, що добровільно. Направду, іноді, в моменти люті та депресії, зганяючи свою злість на комусь із челяді, він усвідомлював, що, попри всю особисту силу й формально вище соціальне становище, він лише раб. Навіть гірший за раба. Гірший, ніж будь-хто з тих самих челядинців, які вклонялися йому, ховаючи в очах страх і, як не дивно, вдячність. Слуги не мають прав, слухаються наказів, посміхаються господарю, але, залишаючись на самоті, вони могли тихенько проклинати і князя, і всі ті накази, і свою недолугу долю.

Усього цього Гриша був позбавлений. Контракт, що він підписав у дитинстві під тиском князя, який помітив у худорлявому хлопчині серйозний магічний потенціал, не передбачав зради господарю навіть у думках. Неймовірні муки переслідували хлопця, варто було йому хоча б подумати щось погане про господаря. Але ще гірше було те, що про такі думки князь одразу дізнавався. Тоді муки від контракту ставали лише початком знущань і катувань, якими Пожарський займався власноруч, сподіваючись виховати собі ідеального слугу.

Молодий хлопець жорстоко зривав свою злість на тих, хто не міг йому відповісти. На прислузі. Доки одного разу, шмагаючи нагайкою скривавлене тіло кухаря, що недосмажив печеню, не усвідомив свою спорідненість із тим простолюдином. Він же такий самий. Усі ці рани на обличчі й тілі, які завдавав йому князь і не дозволяв лікувати, нічим не відрізняються від того, що робив він сам із прислугою.

Тоді, з огидою відкинувши нагайку, хлопчина побіг, не розбираючи дороги, сховався в улюбленому місці під мостом біля воріт маєтку й проплакав усю ніч. Доки його не знайшли кадаври князя й не привели до господаря, який довго кликав свого слугу й не міг його знайти.

Стоячи під закляттями господаря, що терзали його тіло за провину, він, зціпивши зуби, ухвалив рішення. Не розтрачувати даремно свою лють. Берегти її й плекати. Викувати з неї клинок, яким рано чи пізно прошиє гниле серце некроманта.

Довгі роки пішли на те, щоб Гриша навчився приховувати думки, думати в кількох потоках, один із яких постійно нахвалював господаря, а інший продумував План. Усі ці роки він, за наказом князя, змушений був виконувати купу гидких речей, він був і слугою, і катом, і різником для Пожарського. Усі ті випадки він намагався викинути з пам'яті. Це робив не він. Це робило лише його тіло. Але не виходило. І щоразу клинок із люті в душі ставав усе більшим і міцнішим.

Не сказати, що він був такою вже доброю людиною, але ненависть до князя й усього, що той робив, виховала в ньому правильні цінності. Хоч це й не допомогло декому з челяді. Жорстокі побиття деяких прислужників склали про нього репутацію вірного кривавого слуги князя. У Гриші підтікала стріха від людської ліні й дурості, коли він покривав і приховував гріхи прислуги, а ті замість вдячності нахабніли й підставляли вже не тільки себе, а й його. Врешті самому Гриші й доводилося потім, за наказом князя, четвертувати тих людей.

Загалом, Пожарський не дуже любив людей. Ба більше, він їх ненавидів. Якби була його воля, він замінив би всіх на слухняних зомбі та кадаврів. Але кадаври, і тим паче зомбі, не здатні добре прати одяг, прибирати, готувати й виконувати інші необхідні завдання. Усяку нейтральну нелюдь на кшталт домовиків чи лепреконів темні чаклуни зневажали більше, ніж простяків. За рідкісними винятками. Хоча не у випадку Пожарського - той узагалі їх ненавидів. Тому людська челядь сприймалася ним як необхідне зло, яке за жодних обставин не повинне було потрапляти йому на очі, бо могло закінчити своє життя на столі прозектора, де князь складав своїх кадаврів.

Багатьох із челядинців Гриші вдалося врятувати звідти. І деякі з тих простяків змогли йому віддячити, ставши елементами пазлу в амбіційному Плані зі знищення могутнього й безсмертного господаря.

Попри те, що чоловік був досить сильним чаклуном, він не обманювався - його сила ніщо порівняно зі старезним архімагом. Щоб його знищити, треба було підставити його під когось такого ж могутнього, а краще - ще могутнішого. Численні інтриги між князями імперії, здавалося, давали широкі можливості для цього. Але раз за разом усі плани руйнувалися. Надто вже князь був могутнім, хитрим і обережним. Він ніколи не виходив не те що проти сильнішого, навіть від рівного супротивника він ховався, доки не був повністю впевнений у перемозі.

Гриша не падав духом і нарешті дочекався. Підслухавши перемовини князів і почувши прізвище Сірко, щось здригнулося всередині нього, і він зрозумів — це воно. Це той самий шанс, якого він чекав усе життя. Треба було тільки правильно все організувати. Будучи задіяним у планах князя, він мав усі можливості зробити так, щоб ніщо не завадило зустрічі Пожарського та Сірка, як би сильно некромант не бажав її оминути.

Збереження особистих таємниць і планів — чи не найбільша проблема у таємному світі. Всілякі оракули, віщуни та ворожбити можуть дізнатися про твої наміри ще тоді, коли ти й сам про них не знаєш. А артефакти на кшталт Всевидючого Ока, різного рівня могутності, легко продемонструють, що відбувається у твого недруга.

Звісно, на кожен меч існує свій щит. Усілякі закляття, амулети й ритуали здатні приховати від зацікавленого ока і тебе, і твої плани. Популярність таких засобів неможливо переоцінити. Мало хто бажає, щоб за ним підглядали. Але, знову ж таки, питання в потужності таких засобів: те, що приховає тебе від звичайної чи навіть сильної ворожки, навряд чи допоможе проти архімага-віщуна, яким Сірко і був.

Виступаючи проти нього, князь звісно ретельно підготувався. Запалив Чорне Багаття Ями в підвалі — потужний ритуал, що закривав пітьмою все, що відбувалося в маєтку. Поставив надзвичайно дорогий артефакт — Статую Насмішника Януса — в головній залі. Вона підміняла правду на брехню для зовнішнього спостерігача. Ну і, звісно, князь розраховував підібрати відповідного виконавця. Обережний Пожарський, здавалося, передбачив усе. Окрім зради єдиного слуги, на якому було стільки ж клятв на вірність, як на собаці бліх.

Гриша здригнувся, коли згадав, як йому довелося підміняти інгредієнт для Чорного Багаття. Маруднішої справи в нього ніколи не було. Коли його відправили за «порохом самогубця, який викинувся з вікна», він старанно, не розкриваючи думок, спробував знайти відповідний аналог, що спрацював би гірше, але так, щоб князь одразу цього не помітив. І це виявилося не так вже й просто. Але якимось дивом чоловік все ж вчасно знайшов «порох того, хто випав із вікна по необережності» й привіз князю. Ритуал пройшов успішно, та замість трьох місяців багаття нормально горіло лише тиждень, після чого ледь-ледь тліло й коптіло. Пожарський регулярно відправляв Гришу перевіряти його, і той щоразу чесно доповідав, що «багаття горить».

Що стосується артефакта, то там все було ще простіше. Малий хлопчина Павлуша з челяді, з яким Гриша товаришував, бо підозрював, що то його син, уночі заліз на статую, виколупав у неї очі й поміняв їх місцями. У результаті артефакт наче працював, але без ретельної перевірки неможливо було зрозуміти, що свою функцію він вже не виконує.

Так Гриша розкрив перед Сірком загальні плани князя. Але час і місце, як і особа виконавця, залишалися ще прихованими силою самого виконавця.

Кілька разів чоловік був упевнений, що план зірвався. Коли підвів перший виконавець. Але тієї ж миті, коли песиголовець остаточно спікся, наче боги послали нову кандидатуру, випадкового перехожого, що просто кинувся під машину Гриші.

Ще раз План опинився на грані краху, коли одноокий дізнався, що простяки в просторовій кишені можуть взагалі зачинитися й не пустити туди Пожарського. Але пощастило. Може, простяки просто занадто повірили в себе й вирішили дати бій. А може, план Гриші насправді не такий уже й його. Цей сумнів останнім часом постійно гриз чоловіка, йому здавалося, що не він вже контролює ситуацію, а сам є таким самим пішаком у чиїхось руках, як і той самий Охтирський у його. Але, як би там не було, все складалося на його користь. Князь не заховався у себе в маєтку, керуючи здалеку, як завжди любив робити, а вирішив показово знищити, познущатися над простяками, які осмілилися вийти проти нього і пішов прямісінько в розставлену пастку.

Ну і, врешті решт, хлопчина не підвів. Хоча в кінці у Гриші й з’явилося кілька сивих волосин від нерішучого дурня, якого навіть перед очевидною смертю роздирали сумніви. Охтирський мав з’явитися на бій, упевнено налаштований проти князя, і відмовитися від виконання самовбивчого завдання хоча б у думках. Гриша зробив усе, щоб це сталося. Але, можливо, він звик працювати з дещо іншими людьми. А може, й узагалі ніколи людей не розумів. Адже хлопець, попри все, продовжував до останнього триматися за якісь ілюзії та ховати голову в пісок.

Слава всім богам, що хоча б в останній момент він усе для себе вирішив. Гриша був щиро вдячний хлопцю, бо той подарував йому свободу. І навіть втрата улюбленої могутньої шаблі, яку він колись узяв трофеєм у одного сильного османського дервіша, не зменшила тієї вдячності. Нехай буде йому в якості платні. Щоправда, Гриша підозрював, що хлопець не зрозуміє справжньої цінності тієї зброї, але сталося, вже як сталося.

На столі лежав той самий контракт, який Охтирський порушив. Сумління підказувало, що треба з ним щось робити. Так вже склалося, що кабінет Пожарського зачарований. Із нього ніхто, окрім хазяїна, не може нічого винести. Гриша вже спробував той контракт спалити та втопити в кислоті. Нічого не допомагало. Контракт неможливо знищити. І, виходить, неможливо винести.

Чаклун спантеличено почухав потилицю. Що ж робити? Часу не так багато. Попри відсутність у князя будь-яких родичів і нащадків — кажуть, він сам колись їх усіх звів зі світу, розраховуючи жити нескінченно у вигляді архіліча, — в імперії вистачало бажаючих отримати його майно. Ті ж самі його колеги першими прилетять сюди ділити власність свого заклятого товариша.

Чоловік не обманювався: хоч він і сильний чаклун, але він - ніхто, і звуть його ніяк. Тому втримати не те що простяцькі й магічні активи князя, а навіть цей маєток у нього немає жодного шансу. Особливо цей маєток, де некромант за всі роки накопичив величезні багатства. Ба більше, Гриші й самому варто якнайшвидше зникнути звідси, щоб не спокушати нових господарів маєтку отримати у спадок бонусом ще й слугу. Звісно, це незаконно, але які там закони в Російській імперії? Тим паче для князів. Плювати їм на все — що можуть взяти, те беруть без проблем.

Очевидно, спеціально його шукати навряд чи будуть. Особливо якщо він сам піде в імперську канцелярію й дасть свідчення про загибель князя, описавши все ретельно, щоб до нього не залишилося жодних питань.

Шукати, щоб знову зробити слугою? Та на біса він їм здався — у них тут і без цього буде купа справ. Та й своїх слуг у них вистачає. Якщо сам під руку потрапить, то можуть і скористатися можливістю. А так... когось слабкого за ним послати вони не зможуть, Гриша з такими впорається, а для сильних слуг і родичів у князів і без того роботи вдосталь. Махнуть рукою на нього — та й по всьому. Чоловік сильно на це розраховував.

Тому треба вже робити ноги. От тільки що робити з цим бісовим контрактом? Сумління і вдячність Охтирському не дозволяли Гриші залишити його просто так, посеред столу. Задумливо подивившись у кут, де стояв артефактний світильник, чоловік намагався вхопити ідею, що десь мерехтіла в глибині думок.

Підхопившись із крісла, він відтягнув світильник і почав розхитувати та довбати камінь у підлозі. За кілька хвилин той почав піддаватися. Гриша обережно витягнув його й поклав у нішу пергамент. Повернувши камінь на місце, він оцінююче подивився на схованку. Наче не помітно. Але магічна аура випромінювалася від сувою, і, придивившись, можна було зрозуміти, що там сховане щось магічне. Гриша повернув світильник на місце. Тепер порядок. Аура світильника приховувала ауру пергаменту. Такий собі сховок, якщо чесно — нормальний обшук швидко все розкриє. Але деякий час у Охтирського все ж тепер буде.

З чистим серцем Гриша вийшов із кабінету й попрямував у скарбницю. Хотілося б набрати якнайбільше золота та артефактів, але доведеться себе обмежити. Якщо просто так його шукати й не будуть, то, коли зрозуміють, що він щось виніс звідси, по суті обікрав майбутнього господаря маєтку, сховатися не вдасться ніде. Звісно, набрати трохи золота й артефактів не завадить — ніхто не знає точно, скільки і чого тут було. Головне — не тягти золото мішками й не брати найдорожчі, унікальні артефакти. Тим паче, що найдорожчий артефакт князя й так дістався Гриші. І ніхто не знає, що той артефакт не у вбивці, тобто Сірка, а у нього.

Гриша любовно погладив перстень, який зняв із тіла Пожарського, і зайшов до скарбниці. Що брати і скільки — він уже давно знав. Не раз і не два він мріяв про цей момент, тому часу витратив небагато.

Спускаючись сходами, він покликав Іполіта — старого простяцького дворецького, єдину людину, яку князь не чіпав, визнаючи його адміністративний талант, і єдину людину, якій Гриша довіряв, як собі. Можливо, саме його натяки й повчання, його добре ставлення і турбота спрямували маленького Гришу на той шлях, яким він дійшов до сьогоднішнього дня. А можливо, й ні. Гриші більше подобалося думати, що він сам своїм розумом і волею до всього дійшов. Але, як би там не було, до Іполіта він відчував щось близьке до любові. Не як до батька, звісно. Швидше, як до улюбленого двоюрідного дядька.

— Тримай мішок, — сказав Гриша і передав один із мішечків із золотом дворецькому, не збиваючись зі швидкого кроку. — Князь загинув. Збирай всю прислугу, роздай їм гроші, вантажтеся на машини і якнайшвидше забирайтеся всі звідси.

— Що? — мабуть, уперше в житті Гриша побачив на вічно флегматичному обличчі Іполіта таке щире й відверте здивування. — Як, князь загинув? І що тепер?

— А от так. Здох, віддав кінці, склеїв ласти. Що ще не зрозуміло? — радісно посміхнувся чаклун. — А що буде? Приїде якась нова наволоч і буде тут командувати. І повір, з тих трьох князів, хто найімовірніше володітиме маєтком, немає жодного, хто ставився б до прислуги краще за Пожарського. Ба більше, колишній князь порівняно з ними здасться еталоном доброти й справедливості. Йому на вас просто було плювати, поки вас не бачив. А ті — виродки такі, що самі вас шукатимуть. Один з них у моменти люті полює на слуг і рве їх на шмаття, поки не задовольнить жагу крові, другий - кожен день має когось катувати, щоб не втрачати силу, а третій охоче слугами добирає кількість людей необхідну для регулярних жертвоприношень демонам. Повір, я надивився на тих потвор, коли їздив з князем до них у гості. Ти б якого нового господаря волів собі обрати?

Гриша різко зупинився, підійшовши до стіни маєтку. Посмутнілий дворецький зважив мішечок із золотом у руці й важко зітхнув.

— Доведеться мені всіх організувати. Та й золото нікому одразу не видаватиму. Бо деякі дурні базікають зайве, язики без кісток, переловлять і їх, і нас та стратять усіх. Але з грошима у нас є шанс зникнути, — замислився Іполіт. — Ти Павлушу забереш?

Матері у Павлуші не було, і доглядав за ним старий дворецький. Колись давно Гриша повернувся з завдання й дізнався, що його коханка зникла. Челядь вважала, що вона втекла, але хоча Наталка й не була жінкою з високими моральними цінностями, чаклуну все ж здавалося, що не настільки, щоб покинути власну дитину. Він більше схилявся до думки, що князь її закатував у своїй темниці. Проте жодних доказів цього він так і не знайшов, тоді як на користь версії про втечу підтверджень вистачало, хоч і непрямих. Тож Гриша незабаром просто відпустив цю загадку: втекла — то й втекла. Тим паче, що коханням між ними й не пахло.

А от Павлуша залишився. З високою ймовірністю - його син. Хоча і це не точно. У будь-якому разі Гриша не ставився до хлопця як до власної дитини, побоюючись, що князь може відігратися на дитині. Але певні почуття він до хлопця все ж мав, і той відповідав взаємністю.

— Доглянь за ним ще трохи. Десь із місяць. Поки я не розберуся зі справами і не проясниться моє становище, — з жалем сказав чаклун. — Коли все стане зрозуміло, я приїду по нього. Тримай.

Він протягнув старому амулет, що приховував від магічного пошуку.

— Розберися з прислугою, допоможи їм сховатися й влаштуватися, але не затримуйся разом із ними довше, ніж необхідно. Ти їм не нянька, — Гриша поклав руку на плече дворецькому й зазирнув йому в очі. — Сильно вас шукати не будуть. Челядь часто розбігається, коли хазяїна вбивають, та й новим господарям вона особливо не потрібна — у кожного своїх людей вдосталь. Але все одно зайвий раз ризикувати не треба. Головне — збережи себе і Павлушу.

Старий на мить завмер, а потім раптово кинувся до чаклуна і міцно обійняв його. Ошелешений Гриша стояв, не знаючи, куди подіти руки. Щось тепле зажевріло десь глибоко в душі, і він ніжно провів долонею по сивому волоссі на голові дворецького.

Він досяг того, чого прагнув найбільше. І не лише для себе, а й для тих, хто був поруч. Тепер починається нове життя.

Гриша встромив у стіну артефактну дверну ручку й зробив крок у портал. Не втримавшись, він озирнувся й побачив світлу усмішку на старому зморшкуватому обличчі того, хто заміняв йому всі ці роки двоюрідного дядька. А може, й батька.