Як я провів літо

- Та не напружуй так руку під час пострілу! Ти ж уводиш постріл убік, - Михайлович вже вкотре зітхнув у розпачі. - Плавніше натискай. Розслабся.

Мабуть, такого тупого учня старенький, чисто, аж до синяви вибритий, інструктор зі стрільби, ще не бачив. Хоча хто зна… Попри всі мої помилки, я все ж частенько влучав.

Скривившись, наче від з'їденого лимона, Михайлович визнав, що я маю гостре око. Але цей талант зводять нанівець "руки з дупи". Тепер він уже другу годину займався безнадійною справою і намагався той недолік виправити.

Я вже перестав рахувати, скільки набоїв вистріляв, і начебто почало виходити непогано. Раніше таке задоволення залишило б мене без штанів, адже набої були недешевими, і навіть зараз, маючи гроші, мені страшнувато почути суму, яку я сьогодні в тирі витратив. Але все це - необхідні витрати. У мене з'явилися вороги, і їх треба зустрічати хоча б більш-менш підготовленим.

Я подивився на перстень на пальці. Ще одна моя зброя. Насправді, попри мої побоювання, з його використанням не виникло жодних складнощів. Здібність запускалася інтуїтивно, це важко пояснити, але коли перстень опинився на пальці, він став наче частиною мого тіла, і його функції контролювалися так само, як ходьба чи дихання.

Заради техніки безпеки, тренування з ним я почав із чогось м’якого та безпечного. Для цих цілей було обрано простирадло, яке тримала моя асистентка - Оксана. Після активації камінь на персні тьмянів, а кисть руки десь на дві секунди ставала прозорою і могла проникати через будь-які фізичні перепони.

Можна було за ці дві секунди проникнути крізь тканину і повернутися назад, і тоді нічого не відбувалося. Але цікавіше було, якщо після проникнення залишити руку там. Я побоювався, що тканина залишиться всередині руки і просто відріже її, коли ефект прозорості спаде. Та все ж логічно припустив, що тоді від цього персня взагалі не було б сенсу і що він має працювати інакше. Тому вирішив ризикнути.

Усі мої припущення справдилися. Матерія на місці руки зім'ялася і тихо шурхнула, лопнувши. Витягнувши руку, я вирішив зробити безпрецедентний крок: зачекав три хвилини, поки перстень перезарядиться і камінь знову засяє, та вдарив кулаком у стіну. Камінь навколо руки деформувався і обсипався. Тож я зараз впевнено розраховував на перстень як на яку-неяку магічну зброю.

З болем у серці я розплатився за тренування, придбав пару коробок набоїв і звернувся до Михайловича:

- У мене тут є трохи незвичне замовлення. Чи можна виготовити кілька десятків набоїв зі срібними кулями?

- На перевертнів полювати вирішив? – розсміявся інструктор. – Це не таке вже й незвичне замовлення. Дурнів у наш час вистачає. Інша справа – багаті дурні, яким гроші дівати нікуди. І майже кожен другий хоче собі срібних куль. Можу таке зробити. Але одразу попереджаю – це буде дорого.

- Зробіть, будь ласка, - зніяковів я від такої оцінки моїх розумових здібностей; здобутий за ці години натяк на повагу інструктора стрімко поповз униз і досягнув мінусових значень.

- Що, в ліс поїдеш їх шукати? Тоді краще рушницю взяти. Срібний картеч буде надійнішим, - продовжував насміхатися інструктор, а я замислився, мисливська рушниця дійсно не завадить.

- Та ні, у місті перевертнів теж вистачає, - промовив я, підтримуючи жарт.

- Ага, в погонах, - уже відкрито зареготав єхидний старигань. – Все зроблю, за кілька днів приходь, забереш. Або зателефонуй спочатку про всяк випадок.

Я вийшов на вулицю і вдихнув свіже повітря. Насправді не таке воно було й свіже, сповнене запахами розплавленого асфальту і бензинових вихлопів авто. Але після порохового диму підвальчика промзони, в якому ветеран АТО влаштував тир і магазин зброї, воно видавалося свіжим.

Біля входу стояв новенький чорний "Ленд Крузер", з якого привітно махав рукою капітан Гуляк Іван Петрович, власною персоною. Важко зітхнувши, я відчинив двері і сів поряд.

- Задовбався лагодити свою стару машину. Ось нову купив. Як тобі? – радісно, наче старому другові, потиснув руку мені офіцер. – Тобі куди треба? Давай підкину.

- Яка несподівана зустріч! Як добре, що ви проїжджали неподалік і випадково мене помітили! – єхидно здивувавшись, сплеснув руками я. – Додому везіть. Ви ж знаєте, де я живу?

Лише посміхнувшись у відповідь, Іван Петрович завів машину і майстерно вклинився в потік авто.

- Давайте без усіх цих розмов про здоров’я і погоду, а одразу перейдемо до суті вашого візиту, - я відкинувся на зручне сидіння; може, й собі якесь авто купити, грошей якраз вистачить.

Капітан нічого не відповів, він крутив кермо і уважно спостерігав за чимось у дзеркалі заднього виду. Кілька хвилин в авто панувала тиша, поки Іван Петрович задоволено не плеснув по приладовій панелі і не вигукнув:

- Взяли! Нові месники по твою душу приїжджали, їхали слідом.

Мене кинуло в холодний піт. Я знову пройшов по краю, навіть не підозрюючи про це. Чесно кажучи, таке вперте бажання прикінчити мене, серед представників всілякої нечисті відверто лякало. Моя вдача не вічна, рано чи пізно вони мене дістануть. Просто за теорією ймовірностей.

- А щодо основної цілі нашої зустрічі, то так… - капітан замислився. – Є одна пропозиція до тебе.

- Я не здивований, - пробурмотів я, але поводився все ж трохи скромніше, адже щойно вони знову врятували мене.

- Князь Пожарський, очевидно, хоче з твоєю допомогою пограбувати наше сховище. Це факт, - він уважно зазирнув мені в очі. – Так чи інакше він це зробить. З тобою чи без. Щось йому там дуже треба. І я навіть підозрюю, що саме. Хоча там достатньо речей, які не проти привласнити будь-хто з того магічного товариства.

— І що ви тепер будете з цим робити? — запитав я.

— Не ви, а МИ, — капітан підняв палець, але, побачивши, що я нічого не зрозумів, пояснив: — Ми з тобою. Так чи інакше, ти вже замішаний у цьому, і вирішення цієї проблеми теж у твоїх інтересах.

— Гаразд, — скрипнув зубами я. — Що ми з цим робитимемо?

Іван Петрович задоволено кивнув і продовжив:

— Вони не зможуть дістатися до сховища непомітно. Тому, швидше за все, спробують прорватися з боєм, а потім запустять у сховище тебе. Ти виконаєш свою задачу, потім тебе прикінчать і зникнуть.

— Не дуже приваблива доля, — пробурмотів я. — Я проти.

— І ми проти. Ти ж не думаєш, що їхній прорив мине без жертв із нашого боку? — погодився капітан. — Тому ти маєш погодитися на пограбування, попередити нас, а ми підтягнемо всі сили і влаштуємо пастку.

— План простий, як п’ять копійок, так? — я важко зітхнув. — Але де в цьому плані моє виживання? Коли вони потраплять у пастку, я буду з ними. Як гадаєте, що можуть зробити зраднику темні чаклуни?

— Ми відпрацюємо твій відхід, не хвилюйся, — махнув рукою Іван Петрович. — То все деталі. Головне — потрібна твоя принципова згода в цілому.

В авто знову запанувала тиша. Мої роздуми перервала зупинка машини. За вікном виднівся рідний гуртожиток.

— То як? — Іван Петрович потиснув руку на прощання і не відпускав, пильно дивлячись мені в очі.

— Я подумаю, — зітхнув я, відчиняючи двері.

— Думай, — кивнув капітан. — Але не довго, часу вже не лишилося.

Гуртожиток зустрів мене прохолодою і напівтемрявою. Комендантка зиркнула на мене призирливим поглядом через товсте скло окулярів.

— Скоро будемо прощатися з вами, Охтирський? — з фальшивим жалем проскрипіла вона.

— Ви будете сумувати за мною, Олено Михайлівно? — поцікавився я, зазираючи в її кімнатку.

За ким я точно не сумуватиму, так це за нею. Скільки вона з мене крові випила, навіть не беруся рахувати.

Після знайомства з магічним світом я був упевнений, що вона має якесь відношення до нього. До не найкращих його представників. Але скільки я не пучив очі, скільки не кидав їй натяків, висновок залишався один — вона така відьма сама по собі, без жодних магічних здібностей. Як і її здоровенний рудий кіт Васька, з яким боялися зв'язуватися усі студенти, бо підстереже у темряві та нападе, чи нагидить вранці під двері.

— Ой, буду, Андрійку! — фальшиво посміхнулася вона, виблискуючи золотим зубом. — А кімната в тебе яка гарна! Вже черга за нею стоїть.

— Почекають! — відрізав я, розлютившись. У мене там князі та СБУ мозок виносять, ще й ця мегера хоче на мені відірватися, користуючись своєю маленькою владою. — Коли треба буде, з’їду. А вам би за своєю кімнатою краще слідкувати, котячою сечею скрізь тхне.

— Хам! — заволала жінка. — Йди звідси! Там тебе Оксаночка вже чекає. І що вона в тобі знайшла? Алкоголік! Наркоман!

До речі, Оксана, яка тут не жила, якимось чином знайшла з нею спільну мову. Для мене це досі було чи не найбільшою загадкою Всесвіту.

На сходовому майданчику на підвіконні сидів Лаврентій і хитав кудлатою ногою. Він привітно посміхнувся мені; мабуть, мої регулярні частування, які я почав йому залишати, таки припали до смаку, і його ставлення до мене ставало все більш доброзичливим.

— А я хотів перекинутися з вами одним-другим словом, — він махнув мені долонькою і підморгнув жовтим оком. — Там у вас пані Оксана, тому, мабуть, краще тут поспілкуватися.

— Радий вас бачити. Чим можу допомогти? — хоча голова в мене зараз була забита зовсім іншими питаннями, чоловічок викликав у мене велику повагу, і я розумів, що просто так він мене б не турбував.

— Так вже вийшло, що до вас зачастили різні недобрі гості, і це починає мене непокоїти, — гуртожній зіскочив з підвіконня і підійшов ближче. — Як я вас попереджував, у нас тут спокійна установа, і я б не хотів, щоб всіляка нечисть турбувала пожильців.

— Які такі гості? — здивувався я. - Де це я вже встиг проштрафитися?

— Ну от позавчора до вашої кімнати намагалися потрапити кілька темних духів, — він почав загинати пальці. — Звісно, вам вони нічого б не зробили, хіба що налякали. Та й те... ви ж не з лякливих. Але після невдачі вони б розлетілися по кімнатах і простим людям могли б принести немало біди. Добре, що ваша кімната в мене під особливим контролем, і я встиг не допустити їх за периметр.

В мене серце на мить завмерло. Це ж треба! А я й не знав нічого. Навіть не розумів до останньої хвилини, що вбивці несуть загрозу не тільки мені, а й оточуючим.

— Добре, що в своїх стінах я здатен впоратися або хоча б не допустити більшість нечисті, — продовжував вичитувати мене Лаврентій. — Периметр гарно тримає оборону. Але якщо жителі самі сюди притягнуть зло, то доводиться вже працювати вручну. От як, наприклад, вчора вночі. Марина з сусідньої кімнати притягла кавалера, який виявився вампіром, що прийшов по вашу душу і збирався прикінчити вас уві сні. А потім повернувся б до самої Марини і поласував би й нею. Ну і як з цим бути? І коли це скінчиться? Я зайнятий домовий, у мене й без цього всього повно роботи.

— Що з тим вампіром? — перелякано спитав я.

Несподівано виявилося, що полювання на мене має навіть більші масштаби, ніж я думав. Тільки більшість випадків просто пройшли повз мене, десь нейтралізовані прикриттям від СБУ, а десь — домовим.

— У смітнику пакет з попелом лежить. Де ж він ще має бути?! — невдоволено вигукнув гуртожній. — То коли я зможу зняти стан облоги? Це колись скінчиться, чи так уже й буде до вашого від’їзду?

— Розумієте, вони полюють на мене через дружбу з Сірком, і я ніяк не можу вирішити це питання у найближчий час, — я винувато розвів руками. — Тож, мабуть, поки я не поїду або поки мене не вб’ють, так воно і буде продовжуватися.

— Сірко, значить, — домовий задумливо посмикав себе за бороду. — То велика людина, не мені обурюватися на його справи. Значить, будемо боротися скільки треба. Сподіваюся на активну співпрацю з вашого боку.

— Неодмінно, — пообіцяв я і поцікавився. — А скажіть, до якого масштабу неприємностей я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Не дуже обнадійливе питання, — скривився Лаврентій. — Ну дивіться. Вдома моїх сил вистачить на більшість представників нечисті. Вампіри, вовкулаки — якщо це не якийсь древній патріарх — мені по силам. З усіляким дріб’язком упораюся тим паче. А от якщо по вас прийде хтось серйозніший, на кшталт Лиха або песиголовця, то тут навіть не знаю. Також, якщо по вас прийдуть чаклуни чи відуни, можуть бути складнощі. Проти людей мої сили дещо обмежені.

— А хіба песиголовець — це не те, що й вовкулака? — здивувався я, згадавши свою першу зустріч із нечистю.

— Ні в якому разі, — захитав головою гуртожній. — Вовкулака — це напівлюдина, напіввовк із деякими здібностями. А песиголовець — це нечисть зовсім іншого калібру. Він насилає жах, бачить майбутнє на кілька секунд вперед, може переміщатися через тіні, тому його дуже складно подолати.

— Але ж я на власні очі бачив, як його схопили. І наче не дуже складно й було, — замислився я.

— Ви про того в провулку? Там його підловили без сил, очевидно, він тікав з бою на той момент. Та й безповоротно тоді було витрачено стільки ресурсів для блокування залишків його сил, що грошей вистачило б на десять капітальних ремонтів гуртожитку, — він сердито буцнув розломану плитку на підлозі. — Але те, що таку тварюку впіймали, — це дуже добре, і воно того вартувало. Я тоді як побачив, святкував три дні.

— А якщо, наприклад, Вій? — я затаїв подих, адже мені було дуже цікаво, чи існує взагалі ця міфічна істота.

Домовий заржав як кінь, упав на підлогу і хвилину сміявся, катаючись по розбитій плитці. Мабуть, я все ж дурницю сказав.

— Я проти Вія? — промовив Лаврентій, витираючи сльози. — Ніхто з моїх знайомих, навіть якщо зберуться разом, не впорається з тією потворою.

— Ну і що там такого? Вбиває поглядом. Я недовго в цій темі, але бачив уже й крутіші здібності, — образився я.

— «Вбиває поглядом»? Ось як це тепер називають? Ні, він не вбиває. Він стирає з реальності. Це катастрофа. Поглядом він може стерти і село, і навіть ціле місто, таке як наше. І робив це неодноразово. Там, куди приходить Вій, не залишається нічого, — з палаючим поглядом нагнав жаху гуртожній.

— Не чув я щось про такі катастрофи, — картинно замислився я, сподіваючись, що ставший дуже говірким домовий розповість якомога більше.

— Ви не зрозуміли. Він стирає з реальності. Те, на що впаде його око, перестає існувати не лише в сьогоденні й майбутньому, а й у минулому. Ви не почуєте про жертв Вія, бо їх ніколи не існувало, — він подивився на мій здивований погляд і спробував пояснити. — От, наприклад, Вій подивився на ворога — і той зник. У світі зникло все, що з ним пов’язано: усі спогади всіх його знайомих, фото, папери. Все. Його не існувало. То звідки ви дізнаєтесь, що Вій його стер, якщо його ніколи не було?

Отут мене й пробрало. Я здригнувся. Це ж одна людина, а домовий каже, що Вій може так стерти ціле місто. Та що ж це за сила така?

— Він що, бог? — прохрипів я, ледве вимовляючи слова.

— За силою його вважають богом. Але це не зовсім так. Справа в тому, що справжні боги існують у світі дещо інакше, ніж я, ви чи навіть Вій… — Лаврентій різко замовк, наче схаменувся, і несподівано закінчив розмову. — Щось я з вами надто розговорився, старий дурень. Пам’ятайте, ми в облозі. Від більшості небезпек я вас прикрию, але на всяк випадок будьте готові допомагати.

Він важко зітхнув, похитав головою і, щось бурмочучи під носа, зник. А я, розгублений, нарешті поплентався до своєї кімнати.

Дівчина лежала на моєму дивані, закинувши руки за голову, і про щось розмірковувала. Смішно зморщивши лоба, вона пошепки сама з собою вела якусь дискусію.

— Ну як? Настрілявся? — радісно підскочила вона, побачивши мене.

— А я точно в ту кімнату потрапив? — я картинно вийшов і ретельно вивчив свої напіввідчинені двері. — Я свої двері наче зачиняв на ключ. І мабуть не для того, щоб тут швендяли всі, кому заманеться.

— Та ти ж сам мені ключ давав, — сказала Оксана, потім замислилася і засумнівалася: — Чи ні… Ой, не муч мене. Як сходив?

— Продуктивно, — зітхнув я. – Домового гуртожитку зустрів.

- Ой як цікаво. – загорілися очі у неї. – Як би я хотіла його побачити і поспілкуватися.

- Це не саме цікаве. Здається, мене обложили по повній, з усіх сторін. – сказав я і розповів про усі сьогоднішні пригоди. 

— І що ти тепер збираєшся робити? — запитала дівчина. — Варіантів у тебе небагато. Точніше сказати — їх взагалі немає.

— Чому це немає? — я увімкнув чайник і почав готувати кавовий сурогат. — Можу купити палатку, рушницю, різні припаси, одягти амулет і втекти кудись у Карпати. І нехай вони тут самі розбираються. А можу купити путівку до Туреччини й пересидіти там. Гадаю, шукати мене так далеко ніхто не буде. Скоріш за все, там і своїх чаклунів вистачає, і вільно хазяйнувати мисливцям на мене, вони просто не дадуть.

— Йой! І я хочу, — в очах Оксани загорілися вогники. — Візьми й мене до Туреччини. «Олл інклюзів», пляжик, коктейлі… Ех.

— Літо закінчується. Скоріш за все, переховуватися доведеться мінімум до кінця вересня, доки пограбування не відбудеться. Я-то зараз безробітний. До речі, а що в тебе з роботою? Мама вже десь пристроїла?

— Та таке… — зніяковіла дівчина й швидко змінила тему: — Але ж втікаючи від проблеми, ти її не вирішиш. Рано чи пізно тобі доведеться повернутися. Ти ж не збираєшся переїжджати до Туреччини назавжди? Чи ставати відлюдником у Карпатах?

— Ні, не збираюся, — зітхнув я і відсьорбнув несмачний кавовий сурогат.

— Тож ти лише поставиш проблему на паузу, а коли повернешся, отримаєш її вдвічі більшу. СБУ затаїть образу й більше тебе не прикриватиме, князь також не зрадіє, що ти зник і порушив його плани, а месники за Сірка можуть шукати тебе і в Туреччині, і в Карпатах, — Оксана підійшла і співчутливо потріпала мене по голові. — Тож насправді вибору в тебе й немає.

В кімнаті запанувала тиша. Я відчував нутром, що ця авантюра нічим добрим не закінчиться. Я там буду ледь не ключовою фігурою. І всі горіхи зберу також я. Переможе князь — мене прикінчать. Програє князь — мені помстяться за зраду. І це все при умові, що я взагалі не загину в процесі.

Я вкотре важко зітхнув, дістав з кишені телефон і візитку капітана та написав йому одне повідомлення: «Я згоден».