Як я провів літо

Часто буває так, що очікування не виправдовуються. В своїй уяві ти вже намалював величні картини свого успіху, але стикнувшись з реальністю ті картини розбиваються на друзки. Головне - щоб ті друзки не отруїли душу та не змусили опустити руки і не робити більше нічого. Але, сподіваюся, це був не мій випадок.

- Андрійко, швидко зізнавайся, хто зробив тобі таке якісне відео? – Оксана в захваті тицяла пальцем в телефон, звідки доносилося виття вовкулаки. – Хоча вовкулаку я собі уявляла дещо іншим. Тут якийсь хирлявий і обскубаний. Вовкулака має виглядати дещо… благородніше, чи що. От дивись, дивись – це у нього що? Лишай? Фу, як ти взагалі міг придумати такого мерзенного монстра?

Я зазирнув через плече рудої красуні та пильно подивився на зупинене відео з ютубу. Дійсно, на макітрі зв’язаного світловими мотузками монстра можна було роздивитися якусь пляму корости. Взагалі, на все це стало наплювати. Окрилений ексклюзивним відео, я зіткнувся з суворою реальністю. Хоч переглядів було і чимало, та більшість коментарів виглядали типу: «Дурний графон, я б зробив краще», «Погані анімації» та найпозитивніший - «Молодець, добра графіка, потренуйся ще і без роботи не залишишся».

Мені тупо не повірили. Шукали недоліки в відео і якимось чином навіть знаходили їх. Мабуть, за бажання, можна довести що завгодно. А коли ніхто не хоче вірити в щось, то хоч кіл на голові теши, вони чорне білим назвуть та залишаться при своїх. І мені було прикро. Майже до сліз. Вперше я зіткнувся з тим, що тобі не вірять, коли ти кажеш чистісіньку правду. Це образило мене до глибини душі і загнало в чорну тривалу депресію.

Минула сесія, наче і здав непогано, а радості все одно не було. Заходили дівчата підтримати, хоч і не розуміли, в чому справа. Бо вони теж не вірили. В їхньому світі я повинен радіти тим, що мою працю в інтернеті оцінили і я знайшов так багато глядачів. Ще й Оксана приперлася, напевне, позловтішатися.

Дивна дівчина, сама місцева, в гуртожитку не живе, але якимсь чином завжди в курсі всього, що тут відбувається. Чому вона тут постійно ошивається, коли вона встигає вчитися та чи буває вона взагалі вдома, ніхто не знав. Ось і зараз вона як вихор влетіла в мою кімнату, поскидала зі стільця на підлогу підручники і занурила мене в океани критики. Хоча я дещо й зрадів. Вона точно має повірити, якщо не вона, то ніхто. Людина, яка з повною серйозністю заявляла, що професор філософії – рептилоїд, просто повинна бути відкрита для таких знань.

- Ой! Зникло. – вона здивовано подивилась на мене. – Хтось видалив відео.

- Що?! Як це? Зараз ще завантажу – я почав шукати на своєму телефоні. – Немає. Уявляєш? Воно зникло навіть на моєму телефоні.

Я швидко кинувся до ноутбуку. Не було і там. Відео зникло звідусіль. Підняв погляд на Оксану, в її зелених очах розгоралося несамовите захоплення. Щойно вона скептично дивилася та критикувала мене. Тепер для неї все змінилося.

- Змова. – зачаровано видихнула вона. – Незабаром до тебе прийдуть мисливці корпорацій та вб’ють. Може мене також.

Вона зручніше вмостилася на стільці, всім своїм видом демонструючи, що не зрушить ні на сантиметр, поки ті самі мисливці по мене не прийдуть і вона їх не побачить на власні очі.

Дурнувата дівка. З таким не жартують. Хоча, взагалі не зрозуміло, жарт це був, чи ні. А що як і справді прийдуть мене вбивати? Тікати? Та мабуть все одно знайдуть, якщо вони віддалено повидаляли файли з телефону і ноутбуку, знайти мене буде не проблема. А може я себе просто накручую? Що ж робити? Ну одне потрібно зробити точно.

- Ану пішла звідси геть! – гримнув я на Оксану, якщо і справді прийдуть мене вбивати, то вона тут буде зайвою, а вмовляння на неї не працюють взагалі, це я вже за п’ять років усвідомив. – Чого сидиш? Немає тут нічого цікавого. У мене справи. Невідкладні!

- Андрійчику, ти мене за дурепу не тримай. – вона єхидно примружилась - Нікуди я не піду. Я хочу все побачити сама.

От і що з нею робити? Кинута нею фраза про відкрите на мене полювання, ржавим цвяхом засіла у мене в голові. Необхідність уникнути зайвих жертв вимагала якомога швидше позбутися дурної дівки, для якої цікавість важливіша за життя. Випхати силоміць? Так сяде під дверима і буде чатувати там. Тільки увагу до себе приверне.

- Тоді я піду. – я почав розкладати по кишенях телефон, гаманець та різні дрібниці.

- Я з тобою. – підскочила Оксана. – Ти просто так мене не позбудешся. Я може цього все життя чекала. Я на власні очі побачу, що світ не такий, яким здається.

- Він і так не такий, яким тобі здається. – зітхнув я і сів на ліжко.

Так мовчки просиділи кілька хвилин. Тривога, яку вона в мені бездумно посіяла, наростала все більше.

- Сходжу до туалету. – я підхопився і вийшов до коридору.

- Я з тобою – Оксана як приклеєна не відступала ні на крок.

- У мене не виходить, коли на мене хтось дивиться. – посміхнувся я та закрив двері туалету перед її носом.

Прислухався. Шарудить, нікуди не пішла, чатує. Я й не сумнівався. Та план уже склався в голові. Відчинене вікно впускало тепле літнє повітря та дзвінкий щебет птахів. А іноді впускало і студентів, які запізнилися до відбою, чи взагалі кавалерів, які поспішали на побачення до наших красунь. Мені також довелось декілька разів скористатися цим маршрутом. Але виходити через нього ще не доводилось.

Другий поверх, не так і високо, а водостічна труба розташована дуже зручно, немов драбина. Цікаво, скільки ця старезна, але все ще міцна труба побачила штурмів нашої фортеці дівочої честі? Неприступні загратовані вікна першого поверху не залишали ніяких шансів на успіх такого штурму. А ось наші, на другому, були слабким місцем, надаючи таємну лазівку в обороні. Настільки таємну, що навіть стежка до вікна вже протоптана.

Я спокійно спустився і полегшено видихнув. Не так уже й складно було.

- Від когось переховуєтесь? – спітнілий повний чоловік, ретельно загасив недопалок цигарки, акуратно сховав його до пачки і, життєрадісно посміхаючись, підійшов до мене. Я в паніці озирнувся.

Ось воно, почалося. Але крім лисуватого товстуна більше нікого не було. Навряд чи вбивці виглядають саме так. Одягнений у легкі брюки та світлу сорочку-поло з мокрими плямами під пахвами, він випромінював одночасно і втому, і якусь дивовижну енергійність. Протерши спітнілого лоба хустинкою, він дістав з кишені посвідчення і радісно показав його мені.

- Капітан Гуляк Іван Петрович, сто перший відділ СБУ, — він знову протер лоба і, невинно посміхаючись, з якимось очікуванням подивився на мене.

- Я не думав, що у вас так багато відділів, — здивувався я.

Чомусь він не викликав у мене жодних підозр, на відміну від попередніх слідчих. Щось у ньому було таке, що є в кожному держслужбовці. Щось, що вирізняє їх поміж простих смертних.

- Чесно кажучи, я очікував питання: "Як я вас тут знайшов?". Та нічого. Відділів насправді не так багато. Це просто назва, — він зніяковіло потиснув плечима.

- Ага, зрозуміло. Щоб ніхто не здогадався. То як ви мене тут, під вікном, знайшли і що вам від мене потрібно? — я швиденько попрямував подалі від вікна в сторону парку.

- Біля кожного з виходів хтось із наших стоїть і чекає на вас. Це місце занадто очевидно може слугувати виходом або входом. Та я й сам колись тут... Ех. Тож знаю добре, — він знову протер спітніле чоло і хитро підморгнув.

- Та все ж таки... Чим можу допомогти рідній країні? — я розвів руки, запрошуючи його до розмови, та посміхнувся найщирішою посмішкою.

Ми пройшли повз станцію метро і звернули в сторону парку. Кілька хвилин тому я помітив двох парубків і дівчину, які з усіх сторін ненав'язливо супроводжували нас неподалік. Колеги Івана Петровича? Напевне, їх було більше, та я помітив лише цих агентів. Сумніваюся, що справжні професіонали дали б себе розкрити. Хоча, може, вони і не ставили за мету ховатися від мене.

- Наш відділ створили порівняно недавно, після серії загадкових, я б навіть сказав, містичних вбивств. Я тоді був молодим, скептичним стажером, який не вірив ні в чорта, ні в бога, — капітан ностальгічно посміхнувся, поринувши далеко в минуле, коли він був молодим і, мабуть, не таким товстим. — Та як же я помилявся. Несподівано для мене з'ясувалося, що світ дещо складніший, ніж видається більшості громадян.

- Вам би з однією моєю подругою поспілкуватися, ось де ви знайшли б поціновувача вашого багатого досвіду. А що вітчизняним "людям у чорному" потрібно від мене? — я здивовано підняв брови.

Насправді мені було неймовірно цікаво. Це ж справжня бомба. Зіткнення з потойбічним і паранормальним. Таке я бачив лише у фільмах. Аж ось переді мною представник секретної служби, який офіційно займається тим, чого не існує. Ні, звісно, вітчизняна корупція бачила й не такі ситуації, але це ж насправді. І я бачив паранормальне на власні очі.

Та цікавість спецслужб мене лякала. Тому я хоробро вирішив все заперечувати і ні в чому не зізнаватися. А то як візьмуть в оборот, не відчепишся. І цей добрий товстун із такою милою посмішкою може бути не таким вже й добрим. Добрі люди в держслужбовці не йдуть. Це я знав точно.

Тим часом капітан неквапливо підкурив і, так само посміхаючись, на секунду окинув мене холодним, наскрізь пронизливим поглядом.

- Давайте залишимо лірику на потім, коли ми з вами домовимось, — щось хижацьке визирнуло з доброго товстуна і показало, що він свою посаду займає недарма. — Буде час — поговоримо і про цікаві випадки, з тих, про які можна говорити, і про дівчат. Два тижні тому ви виклали на YouTube цікаве відео. Наші експерти перевірили його і підтвердили, що воно справжнє.

- Дуже якісний монтаж, як ви могли на таке купитись? — я розсміявся, і так мені цей сміх різонув вуха своєю нещирістю, що не було навіть сумніву — актор з мене ніякий, і мені не повірить навіть п'ятирічна дитина.

- Я хочу, щоб ви зрозуміли — експерти є не тільки у нас, — іронічно схиливши голову на бік, посміхнувся капітан. — Якщо будемо співпрацювати, від інших спецслужб ми вас прикриємо. І є проблема серйозніша. Вночі у вашому напрямку ми зафіксували сплеск магічної активності. Швидше за все, вам спробували стерти спогад. Це об'ємне закляття, яке працює під конкретний спогад на конкретній площині. Кілька років тому воно втратило свою ефективність через поширення технічних засобів спостереження і збереження інформації. Тоді було чимало випадків їхнього розкриття. Та, судячи з усього, закляття доробили, і воно почало видаляти інформацію з усіх носіїв, а не лише з пам'яті людини. Тиждень тому вас таємно перевірили на магічний імунітет і виявилось, що ви маєте цей рідкісний талант. Очевидно, що скоро до вас прийдуть знову. І цього разу марно стирати пам'ять вам вже не будуть.

- То коли це ви мене перевіряли? — обурився я, уявляючи, як на прогулянці агенти обстрілюють мене в спину якимись фаєрболами, а я, мов дурень, посміхаюсь та спокійно йду по вулиці.

- Неважливо. Ніхто майже не постраждав, — відмахнувся товстун. — Після того, як вам спробували стерти пам'ять, ми прибули сюди та почали чекати, коли ви вийдете. Зайвої уваги привертати ми не можемо, щоб не насторожити магів. Тож ми видалили ваше відео з YouTube і почали чекати, коли ви панічно вибіжете. І ось, ви тут.

- І ось, я тут... — кивнув я та важко зітхнув. Я ж зробив усе, як їм треба. Який же я передбачуваний. — Припустимо, я згоден співпрацювати. Що мені потрібно робити і яка з мене вам взагалі користь? Навряд чи ви завжди всім відділом бігаєте на порятунок до кожного бідного студента.

- Даремно ви так... — образився Іван Петрович. — Рятувати всіляких студентів від потойбічного — це і є наша робота. В тому числі. Але, так, дещо нам від вас потрібно. Навіть не нам, а всій нашій батьківщині і всьому нашому чесному народу.

- Ти диви... Ніколи не думав, що мені хтось таке скаже, — від сміху у мене навіть сльози виступили. Я розумів, що так сміятися, м'яко кажучи, неввічливо, та не міг зупинитися. — Ця дурня хоч на когось працює? Навряд чи чесному народу потрібно, щоб учитель-початківець полював на чаклунів та вовкулак. Та це навіть звучить абсурдно.

- У вашому психотипі вказано, що такий аргумент мав на вас подіяти, — спантеличено почухав потилицю капітан та пробурмотів під ніс: — От сержант... Позбавлю премії. Однак, ніякого полювання на чаклунів не потрібно. Вам треба лише після зустрічі з ними зателефонувати нам і все переказати. І ще, по можливості, випитати, що той песиголовець тут робив, так далеко від батьківщини. Ось, тримайте візитку.

- То он хто це був! — я ляснув себе по лобі. — А я все думав: "Що за гидкий вовкулака". Тепер все майже зрозуміло. Крім одного: а що як мене вб'ють? Куди телефонувати після цього?

- Нічого вони вам не зроблять, — заспокійливо махнув пухкою долонею капітан. — Чесно кажучи, якби це відбулося у нашого східного сусіда, то наші іноземні колеги вже витягали б вас з якоїсь канави з розірваною горлянкою. Наші чаклуни так не роблять. Вони вважають себе світлими чаклунами, тож намагаються обходитися без зайвих жертв. Саме тому ми схильні до налагодження співпраці з ними, але це інша тема для розмови. А з вами вони лише поговорять, може, полякають трохи та підуть.

- То лякатися не треба? Ви впевнені? — запитав я, все одно не заспокоєний.

- Не треба. Все буде гаразд, — сказав Іван Петрович, на прощання махнувши рукою. На секунду здалося, що в його очах промайнув сумнів, але швидко зник. — І відразу дзвоніть нам. Батьківщина вас не забуде.