Незламні...

"У найтемніші миті приходить розуміння: навіть зламана жінка — опора для дітей. Своїх, чужих — різниці немає. Бо коли вони дивляться тобі в очі — мусиш бути сильною. Незламною..."

Підвал, гроза, порожня мить –

Мій пульс стискається, гримить.

Холод кішкою крадеться,

В очах – надії останній крик.

А на вулиці – пекло, тремтить,

І рев бездушних катів.

Та поруч з тобою – маленькі оченята,

І в них питання несказане:"За що?"

Та відповіді немає, немає слів.

Не знаєш, як втішити їхні страхи.

До серця – маленький комочок, тісніше.

Сильною мусиш бути для них.

А душа тремтить, мов земля під снарядами,

Й мовчання – гучніше за крик.

Вже ніколи небудеш такою, як вчора –

Та зламалась... Нова зростеш із попелу.

Шепочеш:"Ми з вами. Це мине..."

Потрібно лишень триматись.

І вперше віриш у це сама –

Надії крапля в серці ожива...

І ніч – не така вже чорна й сумна,

Свічки світло – мов промінь Сонця.

У долонях тримаєш рідне тепло –

І розумієш: задля них терпіти повинна.

Страху немає місця біля них.

Щитом мусиш бути – незламним.

Хоч з болем, плачем, але стояти –

Поки діти сміються – живеш ти сама.

Бо колись, за багато світів,

Вони згадають, як пахла свічка

І найтепліші мамині руки –

Найкраще в світі укриття.