«ЛЕГЕНДА ПРО ТЕЙНАРА»

Пролог

Він стояв на скелі, звідки відкривався туманний край долини.

Плечі, заплямовані кров’ю й димом битв, все ще тримались прямо.

Ані корона, ані плащ не виділяли його серед інших.

Він не був царем — він був Присяжний. І цим ім’ям пишався більше, ніж походженням.

Внизу, за тінню дерев, зникали останні вози.

Жінки, діти, старі — усе, що лишилося від вестготського роду.

Вони йшли на північ, де ще не повіяв морок над Астурією,

де свобода шумила вітром.

За спиною — попіл.

Попереду — невідомість.

Багато знатних господарів, вдягнених у золото й словесні обіцянки, вже присягнули завойовнику.

Зрадили мову, кров і попіл предків, зрадили віру — але зберегли добробут.

Тейнар залишився.

Бо слово, дане мечем, відлунює крізь віки.

Бо присяга — не торгівля.

Бо хто, якщо не він?

«Колись, під знаменами Аларіха, палала Римська імперія.

Під цими небесами гуркотіли литаври перемоги,

і вершники, які підкорили Вічне місто,

мчали у вогні заходу.

На Каталонських полях палав Теодорих — помер, але не злякався.

Тоді готи ще були народом долі.

А тепер… ми — тіні мечів.

Блукаємо долинами, що забули нашу кров.

Камені пам’ятають.

А люди — ні.»

Він знав: готське королівство мертве.

Його тіло судомно смикалось між уступами, але душа вже покинула його.

Він не питав, чи вони готові до останнього бою.

Він лише поглянув.

І вони повстали.

Бо вірність не потребує слів.