«ЛЕГЕНДА ПРО ТЕЙНАРА»

Вони зайняли вузький прохід між брилами, де білий камінь відблискував мов сталь.

Під ногами дзвенів струмок — тонкий, крижаний, дзвінкий.

Потім останні вози з жінками, дітьми, старими рушили геть.

Тінь Пелайо зникала за кам’яними уступами — можливо, одного дня піднесе прапор повстання.

Але сьогодні шлях до цього майбутнього мав бути викуплений кров’ю.

— Якщо вистоїмо сьогодні, вони втечуть, — сказав Тейнар.

— Якщо впадемо — вони все одно втечуть, — відповів старійшина списоносців.

І вперше за ці дні Тейнар посміхнувся.

Сонце здійнялось над скелями, немов клинок у небі.

І тоді вони прийшли.

Були двісті — проти п’яти тисяч.

Мусульманське військо, різнокольорове, мов розбите скло:

бербери на конях, сирійці, араби, лучники з півдня.

Прапори з суворими написами, литаври, горновий гул — Нова епоха котилася горами, мов хвиля.

Перед ними — стіна. Готи стояли.

Тейнар не зрушив.

Він знав: кожна секунда тиші — на вагу золота.

Кожне серце билося одним.

У ці миті народжуються народи —

або згасають.

— Стійте! — крикнув Тейнар. — До кінця! Наша честь не вмирає!

І готи відповіли трьома ударами списів об землю:

Раз — за предків.

Два — за братів.

Три — за тих, кого ми захищаємо.

Він підніс меч — стародавній клинок, що кував долі.

Його голос загримів ущелиною, мов грім:

— Сьогодні ми не втечемо з поля бою.

Сьогодні ми — тіні, що наповнюють вічність.

Нехай вороги знають: навіть в смерті ми стоїмо, як гори,

і падаємо, як зірки з неба.

Вони стояли на скелі, де стежка звужувалась до щілини — хід в Астурію.

Скелі були їхньою фортецею.

Тіла полеглих — їх стінами.