Лицар у купальні

У кімнатці панувала тиша. Було навіть чути, як за дверима, у кінці коридору гудить стара лампа. Лиш іноді її порушували звуки з-за вікна чи дверей та ще шурхотіння перегорнутих листків.

Лілея перегорнула сторінку підручника. За годину вона, здавалось, запам’ятала увесь розворот: де починається новий абзац, де знаходиться найдовше і дуже важливе речення (яке довелося переписати повністю) і навіть усі дужки та двокрапки. Нарешті набридлий розворот сховався за перегорнутим листом і… Серце в грудях мовби прискорилось від радості: на наступній сторінці – вище середини - починався наступний розділ. Зверху лишались лише якісь два абзаци – хвилин на десять роботи.

«Як тільки раніше студенти писали ці конспекти?» - подумалось. Це в якому класі вони перейшли на кулькові ручки – у восьмому, здається? Так, ще у сьомому вона ще ретельно обтирала металеве перо чорнильної ручки – щоб, чого доброго, не поставити пляму. Хто тоді уявляв ці штуковин, які можна заправляти? Яка благодать – витягнув із пеналу, зняв ковпачок і пиши одразу! Її однокласник Левко Ташкевич навіть пенал закинув – носив приладдя у кишенях: олівці – в одній, ручку – в іншій, резинку з лінійкою – так само. Врешті догрався до того, що чорнило потекло (зі стержня, чи що), і просочилося на сорочку…

- Куди ти дійшла? – озвалась Ванесса до Вікторії. Дівчата сиділи за столом біля вікна – одна навпроти одної. Лілея зайняла столик біля стіни – справа від входу. Формально дівчата й закріпили його за нею: «підвіконний» стіл стояв біля їхніх ліжок. Але, якщо хтось влаштовував собі «веселу нічку» (тобто вчив уроки до глупої ночі), це робилось біля стіни, під маленької настільною лампою. В інакшому випадку доводилося вмикати «верхнє» світло – плафонну лампу під стелею.

- А, - немовби між іншим відповіла Вікторія.

- Що «а»? – запитала Ванесса. – Я кажу, до куди ти дійшла?

Якби на місці Вікторії сиділа Лілея, Ванесса, мабуть, сама змогла б відповісти на своє питання. Але зараз між дівчатами стояв підручник на грубій металевій підставці. За словами Торі, цю штуку їй купили ще у п’ятому класі – коли в неї став погіршуватись зір. З тих пір підставка двічі ламалася, і кожного разу батько Вікторії брався лагодити її. Перед вступом дочки до інституту він повністю перебрав її, підсиливши і підтягнувши все, що можна. Лілея прекрасно розуміла його: сім’я Вікторії жила у «дальному» селі (куди й автобус їздив через день), а чим глухіше село, тим менше у ньому і роботи, і розваг. До того ж, окрім Вікторії, у сім’ї було ще двоє дітей, яких теж треба було піднімати.

- Я ж кажу, «а», - дівчина поправила окуляри у грубій чорній оправі. На першому курсі Вікторія розповідала, як вдавалась у школі до хитрощів, аби не вдягати їх. Дівчина стверджувала, що окуляри робили її «страшною на вигляд», а однокласники (які, звісно, пам’ятали її без «гледілок»), увесь час глузували з неї. Тож Вікторія просто не вдягала окуляри, сподіваючись, що вчителі не чіпатимуть її. Шостий клас – це не перший, тут ніхто не буде слідкувати за тобою! Однак деякі педагогині (наприклад, класна керівниця) звертали на це увагу, і дівчинці нічого не лишалось, як зітхнувши, діставати з кишені ці ненависні окуляри. Правда, зараз вони були Вікторії доволі-таки до лиця – можливо, через нові зачіски, які дівчина відкрила для себе в місті. Лілея навіть не могла повірити, що колись окуляри псували її зовнішній вигляд.

- Ти до списку дійшла? – здивовано відповіла Ванесса. – Оце ти даєш! Знову пишеш, як курка лапою?

- Сама ти курка! – Вікторія відсунула зошит трохи далі від себе.

Лілея мовчки поправила темнувато-блондинисті кучері та глянула на годинник, застібнутий на лівій руці. Золотисті стрілки показували о пів на четверту. Два абзаци можна «добити» й за п’ять хвилин, а якщо не чіпати останній (який виявився висновками) – то ще швидше. Але засідання починається о четвертій, а до цього часу треба ще й перевдягнутись, вийти на вулицю і дочалапати до другого корпусу. До всього під дверима, звісно, чекатиме Дмитраш, який, мабуть, підійде уже хвилин за п’ятнадцять.

- Не квокчи! – Ванесса продовжувала глузувати з подруги. – Ми з тобою разом сіли писати!

- То, мабуть, ти й пишеш, і несешся одночасно, - пробурмотіла Вікторія. Однак наступної секунди дівчина вибухнула сміхом.

- Сучка! – процідила Ванесса, теж ледь стримуючи сміх.

- Несучка! – випустила у відповідь Вікторія. Лілея теж захихотіла, випустивши від сміху ручку.

- Так… сучки-несучки, дайте мені хоча б три хвилини, - дівчина підібрала ручку й поставила кому, перед якою й віддалася сміхові.

- Чуєш! – образливо протягнула Вікторія. – Ти диви, яка... – вона, мабуть, теж хотіла сказати щось образливе (типу свинки), але Ванесса встигла перебити її:

- А ти куди дійшла?

- Зараз закінчую, - Лілея врешті взялася за речення і помітила, що на ньому дійсно можна закінчувати: кінець абзацу і так можна було логічно зрозуміти. У крайньому разі, можна буде накидати його «з голови» перед парою.

- Ого! – вигукнула Ванесса. - Я думала, ти ще писатимеш після своєї літстудії.

- Та ні, - дівчина поставила крапку і закрила зошит. – Фух, нарешті!

- Щастить тобі, - Вікторія вивела на наступному рядку «б» з дужкою.

- Треба було одразу після пар конспектувати, - Лілея потягнулася до вимикача. Повні перса ковзнули по столу, відсовуючи закритий зошит.

- А не у парку шастати, - хихочучи, закінчила Ванесса. Хоча, звісно, вона сміялася не лише з подруги: після пар вони удвох прогулювались по парку біля університету і разом їли морозило на лавці біля озера.

- Збиратимешся на свій «Світанок»? – запитала Вікторія, не відриваючись від конспекту.

- Так, - Лілея склала речі в один куток і врешті встала з-за столу. – Сьогодні має бути щось дуже цікаве! – від однієї думки про це серце знову закалатало.

- А що там буде? – Ванесса зацікавлено глянула на неї.

- «Дім А» надіслав відповідь. Яся сьогодні йшла на другу пару і бачила, як пан Григорович забирав на вахті посилку-пакет. Так от, він сказав їй, що то – від «Дому А». Мабуть, вони надіслали нам свої твори.

- Тобі не набридли оці вірші? – Ванесса скривилася. – На історії – вірші, на літературознавстві вірші, у лістудії – теж…

- Ні, - Лілея посміхнулася. – Це ж – наша творчість, а не видатних письменників там… доби позаминулого століття. І потім, нас ніхто ж не змушує аналізувати їх. Розмір там, клаузула…

- Ти ж читаєш її вірші на стенді, - зауважила Вікторія, глянувши поверх окулярів. – А що це за «Дім А»?

- Літстудія із Крегульця. Спочатку вони збирались у центральній бібліотеці. А потім там відремонтували якісь аварійні приміщення і об’єднали з якоюсь маленькою бібліотечною філією. А їм віддали цей будиночок, де вона знаходилась. Ну, й вони стали називатися «Дім А».

- А чому А? – Вікторія знову відірвалася від конспекту.

- Перша літера від Art – творчість, пояснила Лілея. – Або Artliture – літературна творчість.

- Там теж – одні студенти?

- Ні, - дівчина відчинила шафу навстіж. – Але це – молодіжна студія. Вони приймають молодь з усього міста. У них учасників, здається, під сорок чоловік.

- Ого! – вигукнули дівчата.

- Тому мені й кортить глянути, що вони надіслали, - Лілея зайшла за дверцята (щоб не було видно, якщо хто загляне) і повісила на них тремпель із новою бузковою сукнею. – Вони, мабуть, відібрали найцікавіше.

- О, ти ще й вигуляєш нову сукню! – протягнула Вікторія.

- Еге, - Лілея кинула на дверцята зняту сорочку. – Сюрприз на сюрпризі. Пан Григорович сказав Даруті, що у нього є ще один сюрприз, причому дуже великий. Тому я вже… - Лілея поправила поспіхом удягнуту комбінацію і заходилася знімати сукню з тремпеля.

- Тому ти вже чешешся, як каже моя бабуся, - глузливо підмітила Ванесса.

- А мій дід говорить «Тебе аж прямо чеше», - згадала Вікторія. – Тільки не тоді коли ти не дочекаєшся чогось, а коли не можеш всидіти на місці.

- А мені хоч так, хоч так можна сказати, - відповіла Лілея, вдягаючи сукню. – І дочекатись не можу, і всидіти. Тут звичайне засідання чекаєш із нетерпінням, а це… - Лілея врешті влізла у сукню. – Ану, застебніть хто-небудь!

- Зараз, - Ванесса встала зі стільця. – Класний фасон! Де ти її брала?

- В «Універсумі», - Лілея глянула на годинника. – Ого, уже – за двадцять!

- Та встигнеш! – донеслося з-за спини.

- Та що встигнеш, коли Дмитраш скоро прийде!

- Оу! – вигукнула Ванесса. – Я ж казала, що він – твій кавалер!

- Та що ти вигадуєш! – Лілея скривилася. – Він – просто… колега по перу. Ну, хіба друг. О, до речі, він сьогодні має читати новий розділ. Не засідання, а якесь свято.

- А він пише прозу? – поцікавилась Вікторія.

- Еге. Тільки він один. Причому, він – один із небагатьох «нефілологів». Він зараз пише один роман…

- Любовний? – запитала Ванесса. – Повернись, - Лілея повернулася. – Ох ти, яка краса! Слухай, ти прямо як королева.

- Вау! – протягнула Вікторія. – А дійсно, такий колір ще ніхто не носить!

- Ну, я ж не можу носити персикові і коричневі, - Лілея обійшла дверцята, і заглянула у люстро. – У мене волосся на таких зливається. А це класно відтіняє.

- Та взагалі! – погодилась Ванесса. – Мені ці жовтогарячі вже приїлися. Скоро у моді, мабуть, знову буде щось темне.

- Класну сукню ти урвала! – приєдналась Вікторія.

- Так що там, Дмитраш любовний роман пише? – запитала Ванесса.

- Ні. Там… пригоди про лицаря. Дуже класний роман. Знаєш, коли він читає, виникає враження, ніби ти сидиш не в студії, а прямо в кіно.

- Круто… - захоплено майже прошепотіла Вікторія. – А про що роман?

- Про лицаря. Його хлопчиком врятували від роду, який зчинив революцію. І його сховали за кордоном разом із двома слугами і ще кимось. Пам’ятаю, що там був воїн із родової охорони, який учив його на чужині володінню меча. І він там дитиною вивчив мову чужинців, вони навчили його своїм бойовим прийомам… І так до шістнадцяти років він вивчив кілька мов, там всякого-різного… І зараз він пробирається своєю країною, яку знову охопила міжусобиця, щоб відбити родовий замок. Причому він останні роки жив на півдні, де засмаг, тому прикидається чужинцем і робить вигляд, що його ці міжусобиці не стосуються. А позаминулого разу Дмитраш читав, як Демер… ну, цей лицар… значить, він був змушений тікати і пробрався до вельможного палацу – типу, там його точно ніхто не буде шукати. І, значить, він проліз через старовинну вентиляцію, потім виліз на дах, а після цього через вентиляційне вікно випадково заліз у жіночу купальню. А минулого тижня він почав читати… і я розумію, що він щось пропустив.

- А що він такого пропустив? – Вікторія глузливо приспустила окуляри.

- Голих дівчат? – підхопила Ванесса.

- Ага. Правда, він так і не дав зошита. Хоча там так написано, що спробуй розбери щось – там заклеєно, тут закреслено і зверху дрібно дописано. Він мені обіцяв потім дати почитати; то, може, сьогодні трохи затримаюсь і погортаю цей епізод.

- Класно, - Вікторія задумалась. – Я б почитала такий роман. Тільки якщо ніхто не змушуватиме розбиратиме його за тематикою та персонажами.

- Ну, так, - погодилась Лілея, розчісуючи кучері. – Якщо це була б готова книжка, я б сіла десь удома в саду під деревом і читала б. Там – такий сюжет, що можна дні за два проковтнути. Так… - дівчина глянула на годинник. – О, за п’ятнадцять! Все, дівчат, - Лілея схопила приготований заздалегідь зошит зі встромленою в нього ручкою (більше там нічого й не потрібно).

- Гарно тобі… - заздрісно сказала Вікторія, дивлячись, як подруга взувається у туфлі. – А нам ще – писати й писати.

- Не переживай, ти зі своєю курка-лапою скоро до кінця дійдеш, - Ванесса знову взялася за підколи.