Кирим

100231
Публікація: 16.05.2021
Вірш
Завершено

Там, високо в небі, сонце стоїть у зеніті.

М’якими солоними хвилями обрій розмитий,

Цей танець небес і швидкої води – хайтарма.

Кирим повернувся, тож все було недарма.

Йому майже сто – і він увесь час бачить сни.

Хороші. Погані. І ті, де приходять вони.

Тоді він плаче, і сльози, мов бризки морські,

Стікають по борознах-зморшках в сипучі піски.

У снах він бачить пустельних гір міражі,

Старі кораблі під грубим шаром іржі,

Застиглих чайок у мертвій тиші небес

Над вічним, мов сонце, полісом Херсонес.

Розпечений камінь зігріє піну морську

І шерехом знов заколише старого мурзу,

Щоб той побачив, як плаче Кирим Ґерай

Фонтаном сліз, що прославив Бахчисарай.

В’язь слів переходить з книжок на старий ятаган.

Ох, скільки ж іще попереду буде змагань?

Тепер вітер виє серед похилених трав,

Але раніше він трави ці лоскотав.

Все піде: гірське каміння зітреться у пил,

Підніметься бурею в цей страшний небосхил,

І воду живу у печерах Чуфут-Кале

Отруїть щось малопомітне, але гниле.

Він знає цю землю, як знають тіло жінок,

Як знає імам давню мудрість святих сторінок.

І, пам’ять замкнувши, мов скриню від зграї бродяг,

Він стане горою – як став колись Аюдаг.

Кирим прокидається. Квітне у зелені сад.

І в’ється над його скронями виноград.

Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Коментарі