Розділ 10. Після випуску
Анітин будинок лишився вже позаду. Довга вулиця тягнулась все далі: будинки, парковки, магазини… Тепер вони чомусь не витягували з пам'яті минуле, натомість навіюючи думки про теперішнє. Тоді, після випуску, роботи було годі й шукати. У міських школах вчителі міцно трималися за свої місця, а за ними уже стояла черга охочих. Їхати ж у село не було ніякого бажання. Хоча взагалі сідати за вчительський стіл Дмитро аніяк не хотів. Батьки не раз говорили, як вчителька із сусіднього під'їзду розповідала, скільки вони отримують. Але ж то були вчителі зі стажем, з кваліфікацією. Йому ж поки що світила мінімалка, а з нею – десятки дітей, сотні зошитів, ночі, проведені за перевіркою і втрачені нерви.
Наступні два роки Дмитро провів удома. Спочатку він сів за ідеї нових оповідань та романів, які рядками пробивалися на електронному папері. Шукаючи талановиту молодь, він випадково познайомився із місцевим письменником Віктором Антощенко. Віктор Павлович, давній член НСПУ, саме працював з письменницькою молоддю, яку мріяв підготувати як нову зміну. Він дуже захопився Дмитровою писаниною; старий письменник перечитав усі його твори, покритикував фактично кожний рядок, розповівши, що і де потрібно змінити. А молоді колеги випадково вирішили проблему із заробітком. Один із поетів займався фрілансом і порекомендував Дмитрові писати статті на замовлення. Ця робота тривала майже півтора року – поки випадково не зустрівся один шкільний знайомий, який працював у поліграфічній фірмі. Спочатку вони просто переписувались та зустрічались у колі старих друзів; потім, коли в офісі товариша з’явилось вакантне місце (бізнес трохи розширився), він порекомендував Дмитра шефові. Так з’явилася постійна і серйозна робота. Гроші тут були не більші, ніж на копірайтингових біржах, але чималі – в порівнянні з мінімалкою, яку йому пропонували у сільських школах.
Пізніше Дмитро спробував вступити до НСПУ. З однієї сторони, це було його бажання, з іншої – про це мріяв Антощенко, якому дуже хотілося привести до Спілки свіжу кров. Тоді у Дмитра уже вийшли друком два романи: "Кохання" (частиною якого був той самий "Новорічний поцілунок") і "Буревій" (який – як потім розповідав Віктор Павлович – і визначив його долю в Спілці).
За цими справами залишалося мало часу для нових витворів. За ці три роки Дмитро тільки й встиг написати кілька оповідань та новелу. Рік тому нарешті дійшли руки (і голова) до роману. Час від часу він сідав за комп'ютер, аби написати кілька сторінок. На вихідних іноді з’являвся цілий розділ. Зараз лишалося доробити "хвостик" – зовсім так само, як тоді, на другому курсі. Тільки цього разу останні рядки мали вийти не тут, а в мальовничих Карпатах. І, на жаль, уже без Аніти.
Дмитро навіть гадки не мав, де вона зараз, і чим займається. Майже нічого він не знав і про одногрупниць. Як не дивно, але більше він був обізнаний про справи дівчат-поетес із факультету. Власне, вони більше не писали вірші. Віта після випуску працювала спочатку в кафе, потім – ще десь у місті. Зараз вона, здається, працює продавчинею в одному з херсонських магазинів. Час від часу у стрічці соцмережі він бачить її на фото в купальнику десь у Туреччині чи в Єгипті. Щоправда, навіть білих заздрощів ці фото в нього не викликають, адже Віта, як і деякі його одногрупниці, просто вдало вийшла заміж. І – Дмитро був упевнений – про кохання мова тут не йшлася взагалі.
В Іри доля вийшла схожою на її вірші. На старших курсах вона не раз хвалилася своїми планами про аспірантуру, роботу в науці й т.д. Утім, всі її плани зупинились на тій школі, де колись працювала Іринчина мати (зараз вона – вже на пенсії). Якось вони списалися – Ірину зацікавило його членство в Спілці, і як туди взагалі потрапляють. У цій переписці промайнула фраза "звичайна вчителька не заробляє стільки грошей, аби друкуватися". У ній не було й сліду тієї гордості, яка аж дзвеніла в студентських Іринчиних планах…
Про Аніту він взагалі нічого не чув. Натомість соцмережа постійно підсовувала її у рекомендаціях. Спочатку він побачив аватарку, на якій вона стояла з русявим хлопцем у модному светрі. Натомість риси його обличчя Дмитрові чомусь здалися селянськими (може, тому, що вони дійсно були трохи грубуваті). Наступна ава змусила тьохнути його серце – на ній вона була вже у весільній сукні. Останнього разу він бачив її на основній світлині з тим же чоловіком, але вже з немовлям на руках. Як і все з Анітою було востаннє, ця світлина не стала винятком: більше він її не бачив навіть у соцмережі. Нещодавно Дмитро спробував її знайти; однак пошук не дав результатів – мабуть, вона просто назвалася іншим прізвищем або псевдонімом…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!