Квіти у волоссі

На платформі, вдихнувши свіже повітря, він трохи розслабився. Страх потроху почав осідати десь всередині. Вокзал приємно вразив: за ці роки пішохідну зону уклали коричневою тротуарною плиткою, поставили нові ліхтарі. Дмитро навіть пожалкував, що цієї плитки з ліхтарями і таких автобусів не було тоді, під час його навчання.

Він збирався глибше зануритись у спогади, як раптом погляд вихопив знайому вивіску зі словом "Перехрестя" по той бік вулиці. Серце знов закалатало – як тоді, в автобусі. І в пам'яті відразу виринули знайомі слова – "На перехресті перетнулись долі…"

Але цього разу це був приємний страх. Це було те минуле, до якого хотілося доторкнутися. І Дмитро, посміхнувшись, покрокував у напрямку вивіски.

Кілька років тому він ще навчався на філологічному факультеті місцевого вишу. Не дивлячись на те, що без стипендії лишатись не доводилось, зразковим студентом Дмитро точно не був. Власне, "стипуху" отримувала більшість групи; два рази на неї витягували навіть всі. Не можна було сказати, що Дмитро пас задніх – були в групі дівчата, які навчалися гірше. Але ні до числа відмінників, ні до "хорошистів" він фактично ніколи не належав.

А от те, що любив Дмитро – це творити. Це почалося ще в середній школі, коли він частенько літав у своїх вигаданих світах. Врешті, вони вже настільки його захопили, що Дмитро став виводити їх на сторінках зошитів. Утім, фактично всі тодішні ідеї лишились незакінченими. Деякі покинуті романи Дмитро переписував по багато разів за новими сюжетами. Будучи школярем, він так і не дописав до кінця жодної ідеї.

У студентські роки все одразу змінилось. Міцно освоївшись у новому середовищі, Дмитро продовжив творити. Спочатку він взявся за той самий роман, який не раз переписував у шкільні роки. Під час канікул Дмитро передивився вдома старі варіанти і безапеляційно вирішив, що то – "суцільна бредятина" (як говорила викладач мовознавства про його фонетичну транскрипцію). Але на тих же канікулах ідея захопила його знову, тільки цього разу з більш цікавим і – головне – розумним сюжетом. Так вистражданий роман таки з'явився на світ.

На другому курсі (якраз під Новий рік) народився черговий сюжет. Тоді він зустрічав свято із батьками – альтернативи тоді не було. Але, звісно, у дев'ятнадцять років юнак прагнув зовсім іншого, і в те інше Дмитро поринув у своїх мріях. Так з'явилася повість, яка потім несподівано переросла в роман.

"Перехрестям" називалось ні що інше, як кафе. Воно знаходилось на розі будинку, що якраз стояв на перехресті двох вулиць. Високі вікна зали виходили і одну сторону, й на іншу. Будучи студентом, Дмитро час від часу заходив сюди після важких семінарів чи контрольних. Так було й того разу, наприкінці другого курсу, перед самою сесією. Тоді у кафе було людно, і Дмитро присів за один із вільних столиків у кутку. До екзаменів лишалися лічені дні; але та сесія була зовсім легкою: як висловилась його одногрупниця, "цю сесію здасть навіть п'яний їжачок". Тож його думки були зайняті фіналом того самого роману.

На факультеті, крім нього, були ще дві письменниці. З однією, Віталіною Скрипник, він познайомився на одному літературному заході. Власне, вона читала вірш Шевченка, але якийсь викладач сказав, що "Віта – сама поетеса і пише вірші". У відповідь Дмитро не обмовився словом про своє захоплення. Утім, про це знало півгрупи (а не треба писати свої оповідання на лекціях), у тому числі й староста, яка була на тому заході. Будучи більш сміливою, вона заявила по закінченню заходу викладачу з Віталіною: "А у нас теж є свій письменник!" Дмитро, на якого староста вказала, не встиг зніяковіти, коли хтось із присутніх сказав: "Так і у нас теж є письменниця!" Так вони всі й познайомились.

Віталіна навчалася на курс старше від Дмитра. Це була симпатична кучерява білявка, яка спочатку здалася доволі скромною й простою. Таке враження виникало від того, що Віталіна читала шевченківський вірш на серйозному заході. Насправді ця елегантна красуня писала зовсім іншу, більш сучасну поезію, незрозумілу Дмитрові. Сама Віта говорила, що пише білі вірші. Але вони здавались більш схожими ані на поезію, ані на прозу. Зараз у пам'яті залишились тільки кілька рядків:

Я – оповита червоною сукнею,

Ти – стоїш навпроти мене,

Ти – мій принц із жіночих фантазій.

Ми – потонули в темряві кімнати.

Ніч.

Здається, це була строфа одного із ранніх віршів Віталіни. Пізніше вона додала логіки в свої рядки, але вцілому все лишилось саме так.

Друга поетеса – Ірина Мірошніченко – навчалася в групі "скорочеників", після училища. У її віршах було все більш звично: і рима, і ритм, і розміри. Але все це було дуже схоже на класичну поезію, всі ці звороти, порівняння, всі фрази – все вже було у відомих письменників. Ірина так і говорила: як у Шевченка, як у Симоненка, а-ля Леся Українка. Багато з того давно спочивало на полицях музеїв – той же рушничок, батькова свитка (якої Іринчин батько, звісно, не носив) і так далі.

Після знайомства вони домовились час від часу (раз-два на місяць) збиратися й обговорювати поетичні та прозові рядки, написані ними. Утім, тих зустрічей було лише п'ять за всі чотири роки – жалюгідних зібрань у маленькій аудиторії – що називається, "на трьох". Віталіну хвилювала тільки власна творчість; тож про Дмитрові повісті та романи вона не говорила ні слова (мабуть, Віта їх і не читала). Та й сама Іра лише раз пройшлася по його роману, вдаючи із себе досвідчену критикиню.

- Я читала твій… е-е… "Буревій"… Мені не сподобалось. У тебе… е-м-м… нетипова кульмінація для роману такого типу.

- В сенсі?

- Ну… от ти на початку прибрав Андрія. А в кінці виявляється ця історія. У таких романах це – нетипово. Проблематика якась розмита: от ніби є засудження любові до зайнятої жінки, а потім – раз! – і це вже – співчуття. Ну, тут треба все переробляти.

Заходячи до кафе, Дмитро посміхнувся про себе. Не дивлячись на Іринину критику, той роман зробив шалений буревій у його житті. А все розпочиналося тут – он за тим столиком…