Квіти у волоссі

Вони гуляли цим сквером, потім – вулицями. Аніта цікавилась, хто що у них пише, як до них ставляться викладачі. Розповіді Дмитра її вразили. Факультет (як, мабуть, і весь університет) був орієнтований на науку. Студенти-науковці були героями викладачів – принаймні, філологів. Можливо, це було тому, що вони часто брали участь у різноманітних олімпіадах і – варто сказати – нерідко привозили призові місця. Науковці були потрібні, як країні – герої: їх ставили в приклад, їх хвалили – не тільки перед групою: вищим пілотажем була похвала зі сцени актової зали. Їм простіше було отримати "четвірку" на заліку (не завжди через те, що вони на неї витягували); їм пробачали прогули та "я не готова". Словом, науковці були своєрідною гордістю закладу.

Із Дмитром та дівчатами-поетесами все набагато простіше. З однієї сторони, їм ніхто не заважав, нічого не вимагав – ні організувати виступ, ні написати вірш чи оповідання. З іншої, чекати допомоги, зацікавлення чи уваги від університету було годі. Чи були серед студентів письменники-початківці чи ні – це нікого не хвилювало. І ця ситуація не рятувала Дмитра від проблем. Деякі старші викладачі та доценти не могли поставити "лебедя" чи нагадати про заборгованість, не насваривши при цьому, а то й не нагримавши.

Віта Скрипник швидко знайшла вихід із цієї ситуації. Знайшовши двох (чи трьох) поетів у місті, вона стала разом із ними організовувати творчі вечори. При цьому вона створювала собі образи, не позбавлені епатажу. Так, якось вона склеїла собі із картону капелюшка, якого прикріпила шпилькою трохи набік. Іншого разу вона зробила з того ж картону і фольги золоту корону. До них Віта вдягала еротичні наряди. Так, одна червона сукна була без бретелів і напівоголювала її маленькі груденята (о пів на першу, як вона говорила про свої принади). Але еротичних відчуттів дівчина у нього не викликала, і не тому, що в нього була Аніта. Просто, коли Віта починала читати вірші, всі еротичні починання перебивало відчуття абсурду. А в коридорах вона вела себе якось надмінно, хоча, на думку, Дмитра, нічого Віта зі своїми віршами не представляла. Викладачам вона теж не подобались такі наряди. "Скрипник, що це таке? – якось сказала їй одна викладач, побачивши у «творчому» вбранні. - Як ви можете розгулювати по університету в цьому?" Але Віта не звертала уваги на їхні зауваження – так само, як вони – на її вірші.

З Іриною було все ще простіше. Вона була донькою місцевої вчительки мови і літератури. За допомогою мами і її колег Іра часто виступала в школах, читала дітям свої класичні рядки (звісно, не в еротичних сукнях, а в таких же класичних блузках і спідницях). Зачіски на виступи Іра робила теж скромними, немовби вона прийшла не на поетичні читання, а на звичайний урок з літератури.

Крім поетичних рядків та шкільних заходів, в Ірини були в неї досягнення й у плані науки. Саме через те якось виникла цікава ситуація. Якось дівчину відправили на літературний захід у столицю, де вона мала читати свою поезію. Того ж дня до Дмитра на перерві підійшла одногрупниця. Власне, не до нього одного: він саме сидів у колі дівчат із групи.

- Діма, ти в курсі, що Мірошниченчиху відправили в Київ на літературні читання? – запитала вона.

- Ну, і? – коротко відповів він.

- А знаєш, чому її? Вчора на кафедрі літ-ри прєподи радились, кого вибрати – тебе, Ірку або Віту.

- А ти звідки знаєш?

- Я чекала Кухарєву біля кафедри, а в них двері на були відчинені.

- І що там було? – це запитання пролунало вже від однієї з дівчат.

- А те! Пархомчиха одразу сказала: "Ну, звичайно ж Мірошніченко!" Типу, вона написала наукові роботи по мовознавству, літе-ра-ту-ро-знаа-вствуу… Да, і недавно зайняла друге місце на олімпіаді. Мовляв, коли вийде Іра на сцену, буде що сказати: там, "Іра – ще й авторка наукових робіт, призерка олімпіади" і тому подібне.

Дмитро тоді лише байдуже стянув плечима.