Квіти у волоссі

Дмитро вибрав собі той самий столик у кутку. Тоді він зробив це тому, що було багатолюдно. До того ж, у цьому закутку він відчував себе затишніше. Тепер же він сів сюди, аби пригадати ту приємну й солодку частину минулого, заради якої варто було прожити ті п'ять років.

Тоді, розвиваючи сюжет у своїй голові, Дмитро раптом помітив чорняву дівчину, яка підходила до нього. Повністю вільних столиків уже не було; тож її питання "можна присісти?" виявилось вельми природнім.

За смачним вони розговорилися. Обоє були студентами, в обох була сесія, і ця обставина змусила розпочати діалог. Дівчину звали Анітою, і вона також була другокурсницею, тільки навчалася на природничому. Сесія в неї була набагато важчою, але (як встиг зрозуміти Дмитро за розмовою) вона навчалася краще за нього – можливо, що й теж набагато. Він розповідав про те, як у них закінчується семестр, і одночасно розглядав нову знайому. Анітине обличчя здавалось йому доволі приємним, без грубих рис. Особливо вразила посмішка: вона виходила у дівчини дуже ніжною. Дмитрів погляд поволі опустився нижче, де червону футболку напинали маленькі груди. Великим взялись було нізвідки – статура була в Аніти не та. Але й зовсім маленькими її перса точно не були. Помітив Дмитро своїм чоловічим поглядом і обриси ліфчика, які проступали крізь Анітину футболку.

Злякавшись, що Аніта помітить, як він її розглядає, Дмитро став теж розповідати про сесію. Через ті розглядання він не задумувався, про що саме говорити, і розповідав усе підряд: і що та сесія- легенька, і що у нього теж є проблеми на деяких предметах. Наступної секунди він зрозумів, що, мабуть, видається Аніті "студентом ослячої лави" і тут же вирішив пустити в хід те, про що не любив говорити ні з ким.

- Звісно, якщо б ще не займався тим, чим непотрібно… - сумно сказав він, розводячи руками.

- А чим непотрібним ти займаєшся? – з посмішкою запитала Аніта. В її вустах "непотрібне" прозвучало немовби з натяком на якийсь інтим.

- Та так.. Один… сюжет дописую…

- Так ти – письменник? – зацікавлено запитала Аніта.

- Ну… - Дмитро знітився, - іноді буває й так.

- У вас, філологів, мабуть, багато хто пише?

- Ну… - Дмитро задумався. – Я б сказав, дуже мало. От я іноді, і ще є двоє дівчат… ну, вони у нас – поетеси. І все.

- А у тебе є що почитати?

Це питання трохи вразила Дмитра. У той же момент вона, здавалось, лоскотала його серце. Адже всі його сюжети, всі оповідання та повісті далі комп'ютера фактично нікуди не йшли. Зробивши вигляд, що задумався, Дмитро кивнув:

- Ну, є трохи, - Дмитро не помітив, як він промовляє те "ну" вже втретє чи вчетверте. - Малувато поки, правда…

- Скинеш мені?

- Так, звісно, - відповів Дмитро, відчуваючи, як його серце наповнюється надією і задоволенням. – Куди скинути?

- Знайди мене у Фейсбуці, - запропонувала Аніта. – Або я тебе.

Так простою зустріччю розпочалася довга історія, сповнена всякого різноманіття.