Максим та Уляна

Зими раніше були довгими, суворими та багатосніжними. Бувало що снігу намітало по самісіньку стріху, тож люди прокопували тунелі щоб дістатись до худоби чи сусідської хати. Але вже на початку весни сніг починав танути, від чого річки виходили зі своїх берегів та затоплювали не тільки поля, а й частково довколишні села. Вода швидко сходила, проте луки та гаї довго залишались підтопленими. Де вода сходила раніше, там одразу ж починала зеленіти трава та зацвітали перші весняні квіти.

Весняне сонечко вже було високо на небі та добре гріло, навіть трохи припікало. На небі зовсім не було хмаринок, а саме небо вже було по весняному яскраво-блакитним. Був легенький вітерець, шумів гай. З далеких теплих країв повертались перелітні птахи, що несли на своїх крилах весну. І хоча ще декілька тижнів тому все довкола було вкрито снігом, що починав танути, то зараз місцевість швидко перефарбувалась у зелені кольори.

З невеличкого пагорбу весняне село нагадувало наречену в білій сукні – все потопало в цвіті дерев. Побілені хати були непомітні в суцільному океані вишень та яблунь. На погорбі знаходився млин, який було за десятки верст від села. Земля вже була готовою для того щоб прийняти в себе зерно, але ще дихала прохолодою та сирістю. Люди вже готувались до польових робіт, але й не забували наводити над у себе вдома доки ще був час перед посівною. Чоловіки займались господарством, жінки – хатніми справами. І лише діти після довгої зими нарешті скинули з себе теплий одяг та босоніж бігали по ще холодній землі.

Дітей в селі було багато, адже в кожній родині в середньому виховувалось щонайменше п’ятеро дітей. Старші діти доглядали за молодшими, доки батьки з ранку до ночі тяжко працювали в полі. Також старші діти вже допомагали батькам по господарству та ходили з ними на жнива чи заготівлю сіна. Хати в селі були далеко одна від одної, тож діти гуляли, переважно, з однієї родини або з найближчих хат.

Стара, але дуже охайна та доглянута, з вибіленими та розмальованими стінами, хата Тараненків знаходилась на краю села, а далі вже був безкрайній степ, який розрізає невеличка але повноводна річка. Річка огинала село з двох сторін. В тій стороні був місточок, а за ним – пагорб, на якому стояв млин, а далі виднівся густий ліс.

Діти бігали неподалік від хати, батько лагодив тин разом зі старшим сином, а мати готувала на всіх обід в хаті на печі. Двері до хати були відкритими, тому аромат свіжого борщу та хлібу було чутно на весь двір. Дим з димоходу здіймався лише на декілька метрів над хатою, а потім спускався ближче до землі.

Біля хати квітнуло багато вишень, а яблуні та груші лише починали розквітати. Над деревами гуділи бджоли та хрущі. Діти інколи забігали у двір, сміялись, стрибали, кричали та штовхались, падали на землю, за що батько їх сварив. Проте дітвора є дітвора! І лише коли батько вже добряче насварить, то повсідаються під вишнею та сидять тихенько як мишенята. Але вже за мить знову починають дуркувати.

Мати винесла з хати глечик з ще киплячим борщем та поставила його на стіл під старою яблунею. Біля столу стояли дві похилені лавки, на яких вже сиділи діти та чекали на обід. Після борщу мама винесла з хати загорнутий у рушник свіжоспечений хліб та покликала всіх до столу. Батько та старший син саме закінчили свою справу та пішли до столу, а в цей час інші діти з нетерпінням чекали щоб поїсти, але без голови родини ніхто не мав права сідати за стіл.

- Мати, тебе ще довго чекати? – старий Тараненко вже сів на своє місце та дивився на хату, звідки як раз вийшла його жінка.

- Я йду, я скоренько, - жінка бігла швидко щоб чоловік не лаявся.

- Кликала за стіл, а сама десь пішла, - бурчав батько.

- Так по ложки ж ходила. Чи ви руками зібрались їсти?

Мати поставила на стіл ще гарячий хліб та декілька цибулин, поклала дерев’яні ложки, а потім сіла поруч з чоловіком. Діти сиділи з обох сторін від батьків. Спочатку всі помолились, подякували Господові за те що мають їжу, перехрестились, а потім голова сімейства розломив буханець та дав кожному по шматочку ароматного хлібу. Їли всі з глечика по старшинству: спочатку першим скуштував батько, потім – мати, а далі вже діти від старшого до молодшого. Саме такою була традиція сімейного обіду в ті часи. Їли не поспішаючи та мовчки. Найменші двоє діточок час від часу крутились немов дзиги, але достатньо було лише одного погляду батька – і малі одразу ж заспокоювались.

На деревах листя тільки починало розпускатись, тому тіні з них майже не було. Сонечко пригрівало, стало навіть трохи спекотно після гарячого борщу. Батько розстібнув сорочку та закурив люльку після їжі, а мати прибрала зі столу. Діти одразу ж порозбігались ніби горобці. Голова родини покурював люльку та про щось думав, дивлячись в далечінь. В цей момент на подвір’ї з’явився чоловік з розкішними сивими козацькими вусами. Він був схожим на богатиря: високий, дужий, з міцною поставою. Здавалось що його кулак більше ніж голова звичайної людини. Гість підійшов до голови родини та привітався, а потім сів поруч і почав собі набивати люльку.

- Ну, здоров, Іване! Як справи? – господар курив свою люльку та з-під лоба дивився на гостя.

- Здоров будь! Та ось іду в справах, аж бачу ти вдома. Отож вирішив зайти та привітатись з кумом, - гість закурив люльку, покашляв, та продовжив, - а ви як ся маєте?

- Та ось разом зі старшим сином заходились тин трохи до ладу привести після зими, бо щось його геть розламало снігами та вітром. А куди це ти збирався йти? Чи не до корчми знову?

- Та ні, Боже збав, - відповів Іван та перехрестився, - якби мав достатньо грошей, то, мабуть, все б випив що там є. Зараз вже час готовутись до роботи. Скоро розпочнеться!..

- Ох, і не нагадуй. Сіємо пшеницю, обробляємо, збираємо, але й копійки від того не маємо, бо то все панське, бачте! Наша земля, але нам не належить. Діти народжуються та одразу стають кріпаками! Вони там всі пани, граф'я, володарі землі та людей, а ми тут ніби худоба.

- Так, згоден з тобою. А що тут поробиш? Не краща доля якщо заберуть у москалі. Ідеш молодим парубком, а повертаєшся вже старим та хворим чоловіком! А за цей час ті хлопці з якими разом парубкував, вже давно одружились і мають не тільки дітей, а й онуків. Оно подивись на Якова Сірко. Повернувся з москалів вже старим нікудишнім дідом, і так тепер доживає собі віку самотнім. То що краще: бути рабом десь на чужині, або бути рабом на своїй землі? – питав Іван.

- Мабуть, краще вже подохнути як собака десь під парканом!

- Чому подохнути. Може хоч на старості років побачимо як наші діти чи онуки будуть вільними людьми, житимуть на своїй землі та вирощуватимуть свій хліб. Оно, диви, бігають собі, радіють та не розуміють що їх чекає коли виростуть. Колись і ми були таки ж квіточками, але повиростали та швидко зав’яли. Немає у них майбутнього, не має у них волі! Від долі не втечеш. А якщо долею визначено тобі бути кріпаком – то й будеш кріпаком. Немає вже Січі, а вільні козаки стали теж кріпаками або повтікали в дике поле, і лише один Бог знає чи живі вони там… Але ж не може це тривати вічно, колись же будуть люди вільними, і Україна буде вільною! Людям треба єднатись, а не гризтись між собою як собаки та мовчки тягнути своє ярмо.

- То що ти пропонуєш? Брати до рук вила, серпи, смолоскипи та йти душити панів? Та вони нас швидше задавлять. Як не турок, то лях, москаль, татарин чи литовець. Нас завжди душили з усіх сторін. Та й народ у нас такий що запросто один одного загризе.

- І всі так само думають, але й жаліються на долю. Замкнене коло, - Іван докурив люльку, махнув рукою та зітхнув.

Чоловіки ще довго сиділи під вишнею та розмовляли, покурюючи люльки, а діти до вечора бігали то у дворі, то ходили аж до річки. Діти Тараненків (а їх було п’ятеро: Грицько, Іван, Павло, Максим та Наталка) часто гуляли разом з дітьми Івана та Марічки Петренків. Їхні хати були поруч, тому й батьки дружили між собою та були кумами. У Петренків було три доньки – Олена, Дарина та Уляна, а також брат Андрій. В обох родинах діти були майже погодками. У Тараненків найстаршому Грицькові було 12 років, а наймолодшому Максимові – 5 років. У Петренків старшій донці було 10 років, а наймолодшій дитині – Уляні було 4 роки. Старші діти дуже часто заміняли молодшим батьків коли ті тяжко працювали на панщині з ранку до ночі. У всіх родинах так було прийнято щоб старший приглядав за меншим, а менший – за ще меншим. Діти росли самі по собі як бур’ян у полі. Але, якби там не було, діти були щасливими не дивлячись на всі складнощі буття. Голодні, босі, самі по собі як сироти, але щасливі.

Але ще з малечку дітей привчають до праці, любові до рідного краю, шанувати традиції та поважати старших. Діти могли працювати на рівні з дорослими. Та й взагалі діти рано дорослішали. Шлюби укладались в 15-18 років, а в 35 чоловік та жінка вже вважались бабою та дідом. Тяжка праця на панщині та бідність призводили до того що люди дуже швидко старіли. Селянин був прив’язаний до землі та не мав ніяких прав і свобод. Народ перебував у пригніченому стані та просто «плив за течією» без жодної надії на майбутнє. Люди могли тримати якесь господарство, проте власної землі не мали.

Село де жили Тараненки знаходиться на території сучасної Сумщини, що колись входила до Слобідсько-Української губернії. Природа тут мальовнича: степи, повноводні річки та подекуди степова місцевість змішується з лісом. Земля гарна, плодорідна, добре підходить для вирощування всіх видів зернових культур. Хліб завжди добре родив, проте тим хто його вирощував залишались лише самі «крихти». Багатьом родинам елементарно не вистачало їжі щоб прогодувати дітей.

Родина Тараненків не голодувала, але й не була багатшою за більшість мешканців села. Всі навколишні території входили до складу земель поміщика *1 Бобровського (див. примітку). Говорять що він був людиною що полюбляла владу над іншими, гроші та розкішне життя. Також мав декілька маєтків на території Слобідсько-Української губергії в межах своїх володінь. Один з його розкішних маєтків знаходився в трьох-чотирьох верстах від села і був розташований на невеличкому пагорбі, з якого відкривався неймовірний краєвид на безкрайні степи та річку, що несла свої води аж до Дніпра. Бобровський тут часто влаштовував різні прийоми, а також полюбляв показувати гостям свої землі. Приїжджі поміщики та дворяни, їхні дружини та діти з насмішками обдивлялись кріпаків.

Часто Бобровський і сам їздив селами та отримував величезну насолоду від розуміння того що все це, включно з тисячами селян-невільників належать саме йому. Буває, їде собі та бачить як люди зупиняються, знімають головні убори, вклоняються… Навіть найменші діти знали хто такий Бобровський! Вони біжать навипередки з каретою. Колеса та копита коней здіймають величезну куряву, але малі на то не зважають. Їм в радість бігти за розкішною каретою аж на край села.

Бобровський був жорстокою людиною. Навіть за найменшу провину він давав накази жорстоко бити людей та навіть тих хто безпосередньо йому прислужував. Бувало, вірний слуга сьогодні за наказом пана б’є когось нагаєм, а вже завтра й сам отримує добрячої прочуханки. З селян здирав по «три шкури», бо вважав що голодні кріпаки не здатні думати ні про що інше окрім їжі. Голодними людьми значно легше керувати. Їх завжди можна тримати в страху та вчиняти будь-які беззаконня, не боючись відповіді. Мабуть, Бобровський був жорстоким тому що досі був не одруженим, полюбляв гулянки та часто зловживав алкоголем. Коли був п’яним, то не рідко взагалі втрачав здоровий глузд.

Якби там не було, життя в селах продовжувалось, створювались нові сім’ї, народжувались діти. Не дивлячись на важку щоденну працю на панських полях, селяни не забували дбати про свій побут. Після свята «трійці» чоловіки ходили косити сіно для худоби. Старші діти теж працювали, а найменші з малечку привчались до праці. Вони бачили як тяжко працюють батьки, бо й самі часто бували в полі: приносили воду чи їжу, а найменші, навіть грудні немовлята, весь час разом з батьками були в полі. Робота на землі була у них в крові, якщо можна так сказати.

І лише великі церковні свята селяни могли хоч трохи перепочити. Після трійці відзначали Івана Купала, потім – Петра і Павла, Палію, три Спаси, Трійцю. Осінь традиційно була часом весіль, а взимку кріпаки займались переважно власними справами. Взимку не треба було працювати на панщині, але інших справ теж вистачало. Найбільше тішились приходу зими діти, але тільки ті хто мав що взути та одягнути щоб гуляти на вулиці в люті морози та снігопади.

Минали роки, діти дорослішали та бачили несправедливість. В родині Тараненків донька Наталка вже збиралась заміж. За найменшого брата Максима вона була старшою на п’ять років. Жених був з родини Петренків – Андрій. Він був видним парубком: красивий, дужий, працьовитий. Не можна сказати що Наталка виходила заміж за власною волею. Андрій довго залицявся до дівчини, проявляв різні знаки уваги, неодноразово запрошував на вечорниці, але Наталка була неприступна. І тут вже батьки Андрія та батьки Наталки все вирішили, тож у дівчини не було вибору.

Андрій разом з батьками прийшов до Тараненків просити руки дівчини. Це було сватання. Наталка весь час намагалась уникати прямого контакту поглядами з майбутнім нареченим, постійно затискалась в кутах хати, відвертала погляд. З її очей текли сльози. Батьки дівчини накрили на стіл, і голова родини дав своє благословення на шлюб проти волі дівчини. Мати, звичайно, розуміла доньку, але ж що поробиш? Відмовляти було не прийнято, до того ж є ризик що так можна й у дівках надовго засидітись. Не виносити ж гарбуза поважним людям. Проти волі батьків ніхто не міг йти, тому весілля обов’язково мало б відбутись.

Вже була пізня осінь. В хаті Тараненків було чисто, вибілено. Всюди кипіла робота, готувалась їжа, накривались столи. З хвилини на хвилину має прийти жених з родичами та друзями. Мати допомагала Наталці причепуритись та одягнути святковий одяг. Обличчя дівчини було блідим, а очі повні сльоз.

- Ну чого ти? Не плач, квіточко моя! – заспокоювала доньку мати та й утирала їй сльози.

- Я не хочу за нього заміж, мало. Розумієте? – прошепотіла у відповідь донька та зутилала обличчя долонями.

- Та ти що? Красивий парубок просить твоєї руки, а ти носом крутиш? Де ти ще такого знайдеш? Якщо не Андрій, то хто тоді? Чи то хочеш як деякі дівчата все життя дівувати?

- В селі ще багато не жонатих хлопців. Мені інший хлопець подобається.

- А ти впевнена що вони тебе покличуть заміж?.. Отож. Так що мовчи, бо такав же твоя доля.

- Ну, мамо, я мала надію що хоч ви за мене вступитесь. Я не кохаю того Андрія. От не кохаю, і все!

- Нічого, доню, перетерпиш, звикней та й полюбиш. Куди ж ти дінешся! Така вона наша жіноча доля. Звикнеш, народиш діточок та й житимеш собі як у Бога за пазухою. Якщо батьки вирішили, то вже нічого не вдієш. Ми все ж таки більше прожили на світі, пізнали життя. Змирись.

В глибині душі жінці було шкода свою доньку, але й вона мало що могла вдіяти? Піти проти волі чоловіка? Ні, на це вона не може піти. Можливо, й сама так колись виходила заміж за того кого не кохала, а потім плакала ночами, але сумлінно тягнула свою ношу. Вона заплітала косу Наталці та тихенько співала пісню. Дівчина була схожою на скелю – стояла нерухомо, мовчала та навіть очами не кліпала, лише поодинокі сльозинки котились по її щокам. Мабуть, змирилась, але не прийняла.

Все вже було готовим до зустрічі гостей. Хвилини очікування нагадували години. Нарешті дітвора заметушилась, було чутно радісний гомін, сміх та розмови. В хаті також почалась метушня. Найменший син Максим заскочив до хати, а за ним й інші діти.

- Ідуть! Ідуть! – гомоніла дітвора.

До подвір’я наближалась чимала компанія людей: жених, його родичі, друзі, сусіди. У дворі господаря на гостей вже чекали. Але пройти до хати, де знаходилась молода наречена, було не так просто. Родичі нареченої не хотіли просто так віддавати свою квіточку, тому влаштували для гостей різні випробування, загадували загадки та змушували співати пісень. В цей час сусідські собаки розривались ніби в селі гуляє зграя лисиць.

В решті решт, наречений та його «група підтримки» змогли зайти до хати. В середині було прикрашено снопами пшениці, стояв накритий стіл, а неподалік – вдягнена в яскраві наряди наречена та її мати. Слідом за всіма до хати ніби вітер позабігала дітвора. Здавалось, їм було найбільш цікаво спостерігати за цим дійством.

Наречений йшов до нареченої. Наталка стояла ніби вкопана в землю та не ворушилась. Взялись за руки та отримали благословення від батьків, поцілували ікону та вклонились тим хто подарував їм життя. Після повсідались за стіл та святкували. Всі були радісними, окрім молодих. Наречений ще хоч якось намагався посміхатись, натомість Наталка сиділа сумна та нічого не їла, через що гості час від часу перешіптувались.

Горілка лилась рікою, а їжа не закінчувалась. Захмелілі гості час від часу заводили пісень: то веселих, то сумних, сміялись, жартували, а також влаштовували різні цікаві конкурси. Натомість наречений та наречена виглядали ніби чужі на святі. Дітвора весь час бігала, лазила попід столами та отримувала прочуханки від старших. Весілля продовжувалось, натомість молоді сиділи так ніби були прибиті цвяхами до лавки.

Надворі вже темніло. Старші жінки принесли до комори сіна та постелили його на підлогу. Молодих завели до комори, роздягнули, уважно перевірили чи немає раптово у когось сторонніх предметів, якими можна порізатись, поклали на сіно рушники та вийшли з комори. Частина гостей, переважно чоловіки, продовжували випивати, інша частина гостей стояли поруч з коморою та чекали. Час від часу до комори зазирали батьки, а деякі гості співали сороміцьких пісень, то сміялись, то затихали, постійно прислухаючись.

Гості, що сиділи за столом та пили, теж не втрачали можливості пожартувати над молодятами, а також постійно пили то за молодих, то за їхніх батьків. Батьки нареченої помітно нервували, адже якщо виявиться що їхня донька не берегла себе для майбутнього чоловіка, то їхній рід можуть очікувати різні неприємності: неврожай, загине худоба, пожежа чи ще якесь лихо, але то все лише за повір’ям. Проте суспільного осуду точно не уникнути в такому випадку, навіть весілля можуть скасувати. Батько нареченої вчергове зайшов до комори та через хвилину вийшов, тримаючи в руках білий рушник з червоними плямами. Чоловік гордо показав його, піднявши руки вгору так щоб всі присутні могли побачити.

- Хвала тобі, батьку! Хвала тобі, мати за те що виховали свою доньку! Хай буде щастя вашому роду та молодим, - радісно вигукнула одна з жінок.

Батько віддав рушника батькам нареченого, після чого всі знову сіли за стіл та продовжували гуляти. Гуляли довго, про молодят вже майже не згадували. Почали розходитись гості вже коли надворі була темна ніч. Люди йшли додому в світлі місяця та співали пісень, а собаки у дворах то гавкали, то вили так ніби підспівували людям. В дубках поруч з селом було чутно сича. Лише в тараненковій хаті ще довго було видно світло каганця.

Наступного дня гуляли вже у батьків нареченого. Сьогодні молодята виглядали жвавішими. Молода інколи намагалась посміхатись, але її обличчя досі залишалось схожим на скелю. Вона перейшла до роду нареченого і тепер житиме в його родині. Можливо, з часом матимуть свою хату, де вже самі господарюватимуть та народжуватимуть дітей. Але як не крути, вони були і будуть кріпаками.

Життя в селі продовжувалось. На свята люди мали вільний час, тож могли хоч трохи відпочити. Покрова, Різдво Христове, Водохреще, Стрітення, Паска, «Зелені свята»… Після зими прийшла весна, а з нею робота на землі, на чужій землі! І немає цьому ні кінця, ні краю. Безвихідь, розпач, лють та смиренність – але нічого вдіяти не можливо. Були ж колись часи коли вільні люди жили на Січі та на теренах Дніпра, а зараз ніде в світі шукати правду. Забули люди що таке воля та свобода. Люди плачуть ночами, а вдень покірно працюють на панів, а самі нічого не маєш. Коли люди на Вкраїні мали і хліб і свободу, а зараз – голі, голодні та не вільні.

Тараненки разом з іншими кріпосними селянами від самого світанку жали в полі пшеницю. Спека була такою сильною що аж в голові паморочилось. Проте треба було працювати, жати пшеницю аж до самого краю щоб встигнути зібрати врожай до того як підуть дощі. У Бобровського були свої наглядачі за кріпаками, які дуже жорстоко поводились з людьми. Їм не дозволялось навіть перепочити в холодочку, не дивлячись на те що люди вже під обід буквально падали з ніг. Панські посіпаки самі сиділи під деревом та полюбляли кепкувати з тих хто тяжко працює. Люди часто навіть не мали змоги нормально поїсти, їх постійно мучила спрага. Натомість наглядачі полюбляли обідати так щоб кріпаки бачили як вони ніби дикуни роздирають хліб та м’ясо. У селян така поведінка не викликала люті, бо всі вже звикли до такого відношення ніби до худоби.

Діти Тараненків з ранку і до пізнього вечора гуляли на вулиці разом з сусідськими дітьми. Іграшки мали прості, зроблені батьками або власноруч з підручних матеріалів. Сьогоднішній день був спекотним. Липневе сонце нещадно випалювало поля та луки, посуха трималась вже другий місяць. Трава вже давно посохла, але ближче до річки все ще залишалась зеленою. Діти гуляли на річці та знаходили порятунок від спеки у воді.

Річка була повноводною та глибокою, але через тривалу посуху вода відійшла від берегу. В тих місцях де ще навесні можна було шубовкнутись з головою, зараз трохи більше метра води. Діти купались в місці де русло річки робили стрімкий поворот. Тут берез був високим та крутим, а глибина по центру русла була чималою як для дітвори – майже два метри.

Течія в річці була спокійною, але в цьому місці були водовороти та ділянки де вода трималась на місці. Діти з розгону стрибали до річки, занурювались із головою та пливли до іншого берега, де вода була стоячою та теплою. Стрибаєш під берегом де глибоко, течія, та миттєво охолоджуєшся. Вода тут холодна, а з самого берега течуть струмочки – можна підставити долоні та втамувати спрагу холодною джерельною водою. Пливеш до іншого берега – і тут вода вже здається ніби парне молоко.

Дівчата, здебільшого, грались біля протилежного берега на мілководді, натомість хлопці полюбляли стрибати з берега, пірнати з головою та плавати під водою. Вода була такою чистою, що відкривши очі можна було бачити все що робиться на поверхні та на декілька метрів у самій воді. Довкола плавало багато різних невеличких риб. Хлопці ганялись з рибою та ловили її руками, а потім відпускали. Риба не лякалась людей і плавала поруч, а зовсім маленька рибка навіть лоскотала ноги. Дно було піщаним, зрідка траплялись камінчики. На дні плавали маленькі в’юни, і коли на них наступиш, то чутно лоскіт піл ступнею.

Біля самого дна вода була холодною, відчувалось як б’ють джерела з-під землі. Загалом вода була такою чистою, що її можна було пити прямо з річки. Головне щоб попереду ніхто не прав білизну або не пригнав худобу на водопій.

Діти грілись на березі, а потім або знову стрибали у воду, або сиділи під деревом. Час швидко пролітав, і сонце вже не йшло на захід. Ще декілька годин – і буде темно. В серпні день починає стрімко зменшуватись, вечоріє раптово, а ночі вже бувають прохолодними. Дітвора вже збиралась йти додому. Дівчата, що більшість часу гуляли на мілководді біля протилежного боку, перейшли на цей берез до хлопців, що сиділи на краю берега та позвішували ноги до води та кидали камінці.

- Хлопці, вже час збиратись, бо скоро вечорітиме. Батьки сваритимуть якщо пізно прийдемо, - говорила одна з дівчат, а хлопці в цей час перещіптувались між собою та сміялись.

- Щось ви сьогодні майже не плавали, весь час грілись біля берегу ніби русалоньки. Так хоч наостанок покупайтесь по справжньому, щоб не йти додому сухими, - сказав старший хлопець.

Хлопці встали, схопили дівчат та зіштовхнули їх з берега у воду під веселий регіт. Дівчата з криками та визгом падали у воду, а коли повипливали, то сварили хлопців. Раптово одна з дівчат помітила що найменша не випливла з води і почала голосно кричати:

- Господи! Що ви, дурні, наробили? Уляно! Уляно!

- Уляна потонула!!!

Двоє хлопців з переляку побігли додому, натомість інші четверо не вагаючись стрибнули у воду на пошуки зниклої дівчинки. Дівчата теж не були та приєднались до хлопців. Діти не на жарт перелякались. Ниряли, лазили в очереті, всюди шукали, пливли далі за течією, але дівчини ніде не було видно. Господи, який жах! Що ж тепер батьки скажуть?

- Ось тут водоворот. Її могло віднести течією далеко.

- Може батьків покличемо на допомогу?

- Немає часу, треба шукати. Треба плисти далі он туди, там вода тиха, - відповів Максим та почав плисти далі за течією до плеса, де річка широко розливалась.

Максим дуже швидко плив, а де було не глибоко – йшов. Інші хлопці не встигали за ним. Уважно обдивлялись заводі, комиші – але дівчинки ніде не було. Максим біг так що вода від його ніг розліталась в різні боки, била в обличчя та заливала очі. Раптово хлопець провалився під воду – тут був перепад глибин. Максим винирнув, вхопив повітря та поплив далі, значно відірвавшись від інших. На березі де діти купались було чутно гомін – хтось вже покликав старших.

Максим віддалився від того місця вже на кілька сотень метрів. Тут річка розливалась у широке плесо, течія була дуже слабкою, а максимальна глибина – по груди дванадцятирічному Максимові. Зі сторони села берег був чистим, з іншої – густі зарослі комишів та осоки. Далі йти шукати потопельницю вже не було сенсу, оскільки так далеко тіло б не віднесло.

Сонечко вже ховалось за обрієм. Ще пів години – і буде ніч, тому треба якомога швидше шукати дівчину. Максим вирішив не йти далі, а повернутись назад щоб поки видно спробувати знайти потопельницю під водою на глибині. Хлопець був розчарований та плакав, але раптово помітив у прогалині між очеретом як щось білілось. Серце калатало, Максим дихав глибоко та часто. Він тихенько підійшов ближче. Наче як одяг чи ще щось. Підійшов ближче – а то Уляночка, жива та неушкоджена сховалась собі в очереті. Вона сиділа на мілині навприсядки, руками обійняла ноги, а голову поклала на коліна. Її обличчя та руки були трохи забруднені в мул, в довгому чорному волоссі позаплітались водорості. У такому вигляді дівчинка була схожою на мавку з казок.

- Уляно! Уляно! З тобою все добре?

- Ну, як бачиш! – з посмішкою на обличчі відповіла дівчина.

- Ти як тут опинилась?!

- Ну, якось так.

- Ти нас не на жарт налякала!

- Це буде для вас наукою.

Максим прибіг до дівчини, схопив її за плечі та почав трясти, дівчина злякалась та почала плакати. Хлопець змив водою мул з обличчя Уляни та прибрав з голови водорості, а потім обійняв її та заспокоїв.

- Навіщо ти так пожартувала над нами?

- Ну, я просто…

- Що?

- А навіщо ви нас штурнули у воду?

- Ми хотіли щоб було весело, - Максим розумів що штовхати зненацька дівчат у воду було поганою ідеєю.

- А я хотіла щоб ви зрозуміли що так робити більше не треба, отож вирішила вас провчити. Пливла доки вистачило сил, а потім вирішила тут чекати поки хтось знайде мене.

- Ми всі дуже злакались за тебе. Але тепер всі отримаємо прочуханки від батьків. Бачиш вже ледь не пів села прибігло тебе шукати. Тепер нас не відпустять на річку.

На березі та у воді люди шукали пропажу. Було чутно вигуки «Улянооооо! Улянооооо!» та жіночий плач. Мабуть, і батьки Уляни вже тут. Хто б ще так голосно плакав, як не мати дівчинки? У цій метушні всі забули про Максима.

- Треба йти. Бачиш який гвалт через тебе?

- Так, ходім. Тільки будь поруч зі мною. Будь ласка, - прохала Уляна, притулившись до Макисма.

- Чому?

- Сподіваюсь що так батьки менше сваритимуть. У мене тато суворий, може й прочуханки дати. Будь ласка, будь зі мною. Прошу…

- Добре.

Максим відчував себе немов благородний лицар. Він йшов по воді гордо піднявши голову та розправивши плечі, а дівчина йшла слідом за ним ніби на розстріл. Уляна зрозуміла що вчинила неправильно, поставивши «на вуха» все село, але поруч зі старшим на три роки Максимом, що вже був більше схожим на парубка ніж на хлопчика, відчувала себе захищеною.

Дійшли до центру річки, далі вже було глибоченько для Уляни. Дівчина почала плисти, Максим йшов по дну на носочках. Ближче до берега вже було мілко. Максим першим виліз на берег та допоміг дівчині. Разом пішли до того місця де купались. Тим часом люди продовжували пошук, і один з хлопців, побачивши Максима та Уляну, що не поспішаючи йшли вздовж берега, закричав:

- Он вона! Жива! Бачите, ідуть сюди.

Люди спочатку позавмирали, побачивши дітей. Мабуть, подумали що то мариво. Ті хто шукав дівчину в річці, повилазили на берег. Мати, побачивши доньку живою, ще голосніше почала тужити. Вона впала навколішки та почала хреститись, цілувати землю та дякувати Богові за те що дівчинка жива, а потім міцно обійняла свою дитину та продовжила тужити:

- Уляночко! Квіточко моя! Як же так! Що сталось з тобою? - питала мати крізь плач і сльози, а всі інші хто шукав пропажу помалу збирались довкола.

- Мамо, вибачте мені. Я просто хотіла пожартувати. Вибачте що налякала вас, - дівчина й сама почала плакати.

- Ти розумієш який гвалт зчинився через твою витівку? Ох, як дам тобі зараз ременяки при всіх щоб знала! – батько почав сварити Уляну.

- Батьку, прошу вас, будь ласка, не сваріть її, - сказав Максим та став між батьком та Уляною.

-Ти диви яке! Захисник. Як це не сварити? У мене ледь серце не зупипинилось! Подивись до чого ти матір довела! – батько ще більше кричав.

- Прошу, будь ласка, не сваріться. Уляна не винна! Це ми з хлопцями у всьому винуваті! Ми вирішили пожартувати, та й зненацька коли вже збирались йти додому, зіштовхнули дівчат з берега. Та ось Уляна таким чином вирішила нас провчити щоб ми більше такого не робили. Не сваріть Уляну, краще мене бийте! – Максим гордо стояв перед батьком дівчини, витягнув груди вперед та опустив голову.

- Оце так!.. – люди почали сміятись.

- Хм, цікаво… Хто би міг подумати… Уляно, щоб так більше не робила. Хлопців ти провчила, натомість нас налякала. Але ж добре придумала, як не крути! Одразу видно нашу тараненківську породу! – батько Уляни крутив вуса та дивився на доньку, а потім взяв її на руки та обійняв.

- Так, твоя порода. Дівчина з характером росте. Буде справжня козачка, - сказав один з присутніх чоловіків.

- Це ж треба, все село на вуха поставила. А як виросте – буде гірше за бурю, - гомонів натовп.

Мати Улини заспокоїлась, на її обличчі посмішка змінила сльози. Все добре, дитина жива та здорова. Люди почали розходились. На останок дівчинка сказала Максимові тихенько на вухо:

- Дякую що був поруч, а то батько точно дав би мені прочуханки.

Після цього сміливого вчинку між Максимом та Уляною дружба стала ще міцнішою. Ні, це не було кохання. Для цього дітям ще треба підрости, але певну симпатію до дівчини Максим все ж таки мав…

Надвечір’я… Село готувалось відпочивати. Ще трохи – і стане зовсім темно. Край неба ще був підсвічений яскраво червоними променями сонечка. На небі вже було видно місяць та перші зорі. Люди йшли до села. Батьки та діти йшли поруч. Всі хто весь день працював у полі думали лише про те щоб відпочити. Навіть їсти не хотілось. За день сонце так напекло в голову, що хочеться якомога швидше лягти спати. Мала Уляна йшла та підстрибувала ніби й нічого не сталось…

Ніч швидко охопила село. Вона була місячною та тихою, і після важкого спекотного дня радувала свіжістю та прохолодою. Дітвора вже полягала спати, натомість старий Тараненко сів на лавці біля дерева, закурив та й думу думав. Хотілось думати про щось добре, натомість в голову лізло лише одне – кляте кріпацтво. Як же все це набридло! Скільки ще можна працювати ніби раби? Так ще й обдирають тебе як липку! Невже Господь забув про нас? Скоро заберуть і те що залишилось. А що ми маємо? Хату, бур’ян у дворі? Не доведи, Господи, що й дітей почнуть забирати у батьків. Хоча ні, вже давно забирають. Молоді та красиві хлопці втрачають найкращі роки свого життя у москалях. Повертаються додому вже старими дідами, а за цей час ті хлопці, з якими разом парубкували, вже мають свої сім'ї та навіть онуків.

Тараненко довго думав, курив та м’яв вуса. Чоловік довго дивився на зоряне небо. Початок серпня завжди дарував яскраві ночі та зорепад. Зорі падали ледь не кожної хвилини. Кожна зіронька, що падає, десь далеко здійснює чиєсь бажання. Десь там, мабуть, і люди мають волю та кращу долю. От би взяти та втекти кудись далеко-далеко, але куди? А родина, діти? Це якесь замкнене коло…

- Чого спати не лягаєш? – в місячному сяйві біля хати було видно постать дружини.

- А от, сиджу та й слухаю тишу. Ніч сьогодні гарна, авжеж? - відповів чоловік та вчергове потягнув люльку.

- Ніч як ніч. Хоч спека вщухла. Відчувається що вже осінь скоро прийде. Годі тобі сидіти, іди вже відпочивати.

- Та чого ти? Ходи до мене, посидь, відпочинь. Послухай яка тиша, подивись яка довкола краса неначе в раю.

- Я так втомилась, що хочу впасти та не вставати кілька днів, - зітхнула дружина.

- Ну ходи до мене голубонько, присядь поруч хоч на хвилинку, - жінка прийшла та сіла поруч з чоловіком, - ну що там, діти вже сплять?

- Заснули дружно немов по команді, а я лягла, крутилась туди-сюди. Моги так болять, що місця не знаходю. В хаті якось душно, хоч би трохи вітерець подув. Не можу я без тебе заснути, мій любий, - дружина поклала голову на плече чоловікові.

- А пам'ятаєш як ми ось так разом могли всю ніч просидіти до самого світанку? Наче ще вчора були молодими, а тут вже скоро онуків матимемо. Промайнули наші найкращі літа немов один день, а на порозі вже старість.

- Так, пам’ятаю.

- А як на вечорниці ходили? Зараз як пригадаєш – аж смішно! Ох, таке, бувало, витворяли…

- Смішно це коли ти Михася загнав у калабань щоб не бігав за мною. А не тільки ж він хотів моєї руки, але я обрала саме тебе!

- Ну, годі вже тобі… Ти щось чула? – запитав чоловік, почувши десь неподалік якийсь шум в кущах та тріск гілок.

- Може, собака сусідський?

- Та ні, мабуть не собака. Зараз я піду подивлюсь що там.

Тараненко востаннє потягнув люльку та тихенько пішов до тину, прислухаючись. Поруч з тином росли дерева, тому чоловік перебував у тіні та був непомітним, натомість в світлі місячного сяйва все село було як на долоні. Видно було не гірше ніж вдень. Село вже спало, натомість Тараненко відчував що зараз буде щось відбуватись. Ну не буде собака чи якийсь звір лазити серед ночі в кущах та ламати гілки. Там з іншої сторони в кущах хтось є, але хто? Невже злодії? Треба трохи почекати. Чоловік бачив все добре та присхувався до кожного шороху немов нічний хижак.

В кущах знову щось зашелестіло, тріснула гілка – і знову тиша. Аж раптом із сусідської хати вийшла людина, постояла трохи на подвір'ї, а потім обережно пішла до кущів де на неї хтось чекав. Тараненко уважно придивився та побачив що це дружина Івана. Дивно. Куди це вона в ніч іде?

Жінка йшла навшпиньки та весь час озиралась по сторонам. Переконавшись що її ніхто не бачить (це вона так думала), жіночка йшла далі та зупинилась біля кущів, постояла декілька хвилин, а потім тихенько прошепотіла:

- Павлику, милий, ти тут?

В кущах щось заворушилось, зашелестіло листя та знову тріснула гілка – і вже за мить біля жінки з’явилась постать кримезного високого чоловіка. В місячному світі здавалось що він вищий за жінку ледь не вдвічі. Обоє мило обійнялись та поцілувались.

- Та тихіше, а то, не дай, Господи, хтось почує…

- Хто нас почує? Всі вже давно сплять.

- Ну, Павлику… Що ти робиш зі мною?

- Нічого. Зовсім нічого. А я вже думав що ти не прийдеш.

- І що, пішов би не дочекавшись?

- Я готовий чекати хоч до ранку. Я так скучив за тобою, моя ластівко. Я вже не в силах триматись. Ух, як же я скучив.

- Ну припини! Пішли доки люди не почули нас. Нууу, прибери руки. Ох, Павлику!..

Павло обійняв жінку, і обоє пішли десь на вигін, і вже за мить розчинились десь посеред ночі. Тараненко посміхнувся, махнув рукою та й пішов. Дружина весь цей час сиділа на лавці та прислухалась. Вона не втрималась та спитала чолоівка:

- Що там відбувалось?

- Нічого, якісь собаки терлись попід тином, тож я нагнав їх, - вирішив збрехати чоловік.

- І коли це собаки вивчили людську мову? Говори вже, що там таке.

- Кажу ж що нічого не відбувалось.

- Навіщо ти брешеш?

- Добре, тільки нікому не кажи, бо я тебе знаю. Розтріпаєш всьому селу вже зранку!

- Я не скажу, обіцяю.

- Знаю я ваш жіночий язик!.. Ех...Павло приходив до Оксани.

- Та ти що! І вона вийшла?

- Ато ж! А що, хіба ж даремно вони кумами стали?

- Ото ж бачиш до чого доводить нещасливий шлюб. Обоє ще з дитинства один одного кохали, але ж батьки заборонили бути разом. Вирішили видати заміж на багатшого. Думаєш Оксана хотіла виходити за Івана? Так як і твоя донька теж не хотіла за Андрія виходити, а тепер ночами плаче в подушку!

- Звикне, куди вона дінеться, - махнув рукою чоловік, - пішли вже спати, бо вже очі самі злипаються.

- Еге ж! нас, жінок, ніхто ніколи не питає.

- Пішли вже…

В хаті дійсно було душно, тому голова сімейства вирішив не закривати на ніч двері щоб свіже повітря заходило до хати. Діти вже бачили «десятий сон», і батьки теж швидко заснули. Ніч хоч і була короткою, проте з кожним днем ставала довшою, а день, відповідно, зменшувався. Селяни відпочивали перед черговим тяжким днем. Завтра знову на чуже поле збирати чуже зерно.

Місяць на небі світив яскраво всю ніч аж до самого світанку. На північному-сході запалала ранкова зоря. Спочатку почали згасати зорі, а потім і місяць. Ще до того як перші промінчики почали світити на верхівки дерев, прокинулись та почали співати птахи в лузі. В селі вже давно співали півні. Роса почала збиратись на листі дерев, траві, кущах, парканах. Змучені селяни прокидались та потихеньку йшли у поле працювати…

Діти швидко зростали, навіть швидше ніж трава в степу. Батьки, попри тяжку працю та різні побутові складнощі, не забували приділяти увагу своїм чадам. Батько навчав синів чоловічим справам, а жінка – дівчат жіночим справам. В ті часи обов'язки в родині були чітко розділені між чоловіком та жінкою. Бувало, жінкам самим доводилось і дрова рубати, і сіно скирдувати, і щось лагодити по господарству, натомість уявити щоб чоловік прибирав чи готував їжу годі було! Чоловік вважався головою родини, а дружина в усьому мала б йому підкорятись. Люди жили за Старим Заповітом, і вважалось що жінка, зроблена Господом з ребра Адама, не мала можливості голосу та не була рівною чоловіку, мала менше прав та більше обов'язків.

Голова родини Тараненків любив своїх дітей, але більше часу приділяв синам. Сини повиростають та будуть чоловіками, матимуть дружин та дітей, тож мають вміти робити все те що вміє робити він. Ще змалечку його діти знали як плести тин та в'язати сітки для риболовлі, як заготовлювати сіно, доглядати за худобою, рубати та складати дрова, точити ножі та коси і т.д. Сьогодні голова родини разом з синами Грицьком, Іваном, Павлом та Максимом пішли допомагати кумам будувати хату для старшого сина. На будівництві працювало багато людей: родичі, куми, сусіди. Чоловіки робили основну роботу, жінки – місили глину, носили солому та очеред, мазаши (шарували) та білили. Чоловіки працювали, здебільшого, мовчки, а спілкувались між собою лише під час перепочинку. Натомість жінки за роботою співали пісень, і через іхня праця була веселішою та злагодженішою.

Окрім дітей Тараненка, на будівництві були й інші діти. Старші діти працювали на рівні з дорослими, натомість менші діти більше дуркували ніж працювали, і за свої пустощі часто отримували прочуханки. Тараненко взяв дітей з собою не просто так. Він не тільки привчав дітей до праці, а й розповідав майбутнім головам родин як правильно будувати хату та передавав їм основні хитрощі, які колись йому передали батько й дід.

- Ось, діточки, бачите як люди дружно працюють, а якщо б одна людина все це робила, то праця б розтягнулась на рік, а то й більше. Тож дивіться та запам'ятовуйте, а якщо щось не зрозуміло – питайте. В житті все знадобиться, тим паче кожен чоловік має знати як будувати собі хату. Чоловік має збудувати хату, - а все інше, як от побуд, має робити жінка. Жінка – то є берегиня хати та домашнього затишку. Ось, бачите, спочатку ставляться ось ці колоди, а по ним вже роблять стіни з лози, дерева, очерету та різного хмизу, скріпленого злиною. Але в кожній хаті маєть бути вікна та двері, бо тоді це вже не хата, а щось химерне. Вікна та двері треба робити з сонячної сторони, щоб взимку було тепліше. Далі вже на укріплені стіні кладуть сволоки, по яким виганяють стелю. Стеля робиться з того ж з чого і стіни. Підлогу теж вимощують глиною, а у кого є грощі – ті можуть собі дозволити дощату підлогу. Але глина теж добре береже тепло, тож якщо все правильно робити – взимку не замерзнеш, а влітку матимеш прохолоду. Пічку кладуть лише найдосвідченіші, бо якщо її зробити не по уму, то можна вчадіти. Дах, як бачите, роблять із очерету та соломи. Хата – це як дзеркало для господаря. Який господар – така і хата. Як багатий та працьовитий, то й хату маєш добру. А як лодар чи п'яниця – то й хата відповідна. Були часи, що людям доводилось жити в землянках. Всередині та ззовні хату обов'язково білять, а кожної весни треба підмазувати щилини та білити, бо інакше хата довго не простоїть. Ось ця хата, дай Бог, сто років простоїть, якщо за нею доглядати. Не будеш обробляти землю – вона поросте бур'яном; не будеш доглядати хату – заваляться стіни. Як буде в хаті добрий господар та господиня – то й хата достоїть до правнуків. Також біля хати будують хлів, клуню, стайню, сарай, сінник, комору. Не можна щоб близько біля хати росли чагарники та дерева. Вони створюють тінь, від якої в хаті буде сиро, а коріння руйнуватиме стіни. Біла глиняна хата – це невід'ємна частина нашого народу. Доки є ось така хати, тоди й буде жити наш народ, - розповідав дітворі Тараненко та час від часу потягував люльку.

Жінки, в свою чергу, передвали свої знання та хитроші донькам. Старші дівчата догладають за молодшими братами та сестрами. Не рідко їм доводиться виконувати значну частину домашньої роботи батьків, коли вони щоденно працюють на панщинах. Отож, коли дівчата виростають, то вже мають вже певний досвід. Матері навчали доньок готувати їжу, прибирати, вишивати. Дівчат вчили бути вірними своїм чоловікам та берегти сімейні традиції.

В родині Петренків, зростало троє дочок, мати всім одночасно ділилась з ними жіночими хитрощами та готувала до майбутнього сімейного життя. Дівчата слухали матір та запам'ятовували її науку. Окрім того, мати передавала дітям безцінний скарб – народні пісні, казки, легенди. Буває, сядуть доньки біля матері, разом вишивають та як заспівають!.. А співають не вустами, а серцем і душею. Наші жінки є берегинями української пісні, яку передають із поколяння в покоління.

Час пролітав непомітно, і ті діти, що вчора ще бігали босоніж по траві та весь день могли купатись на річці, швидко повиростали. Вчорашні хлопчики вже стали красивими та дужими парубками, а дівчатка – без «п'яти хвилин жінками». У них вже були інші ігри. Парубки залицялись до дівок, а дівки, бувало, проявляли знаки уваги до хлопців. Ходили на вечорниці, співали пісень та гуляли ледь не до ранку. Утворювались пари, які згодом укладали шлюб та створювали свої сім’ї.