Максим та Уляна

Гриць продовжував бити Максима нагаєм, але той мужньо терпів побої, зціпивши зуби. Хлопець лише кліпав очима в той момент коли нагай буквально врізався в його спину. В місцях ударів подекуди рвався одяг та з’являлись плями крові. Максим терпів біль, кожен наступний удар здавався ще сильнішим за попередній, але хлопець навіть не смикався.

Весь біль хлопця відчувала Уляна. Кожен звук удару нагая змушував бідолашну дівчину здригатись. Було відчуття ніби її серце в цей момент хтось коле голкою. Дівчина весь час затуляла очі руками щоб не бачити побиття коханого. А клятий кат не зупинявся! Ба більше, він дозволив собі декілька разів ударити Максима ногами, але хлопець не ворушився. Гриць бив свою жертву та сміявся, а завершивши побиття, гордо поставив йому на плече свою ногу та заговорив:

- Ну, що, мовчиш? Чи ти живий? Це тобі буде наукою щоб більше не залицявся до цієї дівчини. Чи ти не бачиш що вона сподобалась нашому панові? Але тепер все, ти поїдеш десь далеко, а твою дівку заберуть! Ти не хвилюйся, знайдеш там собі іншу, ще кращу! Ну, і що ти мовчиш, га? Що, язика проковтнув? Чи тобі було мало? Якщо вельмишановний пан скажуть, то я всю душу з тебе витрясу! Лише тридцять ударів… Ти, падлюко, радій що так мало. Он Захарій отримав отримав цілих пів сотні, і просив пощади. Ха, я до стількох і не вмію рахувати, тож бив доки рука не заболіла. Ну, що ти мовчиш? Ти хоч піди та панові поклонись, бидло! І дівка твоя нехай пробачення просить, бо і їй може дістатись.

- Не чіпай Уляну! – зціпивши зуби промовив Максим.

- О, нарешті хоч щось сказав. А гарна ж дівка, але вже не твоя! Сподобалась вона панові. Ти кріпак, тож маєш панові підчинятись – такий закон. Ех, красива ти, Уляно. Шкода буде тебе бити. Ахахаха.

Грицько продовжував кепкувати з Уляни, сміявся та смикав за порваний одяг. Максим з-під лоба дивився як такий самий кріпак як він дозволяє собі знущатись над іншими на угоду своєму господареві. Хлопець зціпив зуби, стиснув кулаки та з усієї сили напружував кожен м’яз свого тіла. Злість переповнювала, серце виривалось з грудей. Хлопець дихав глибоко та тяжко. Він вже нічого не чув та знаходився ніби в іншій реальності. Відчуття злості та несправедливості керували Максимом.

Хлопець встав, зробив декілька глибоких вдихів, розправив плечі та підійшов до Гриця, що продовжував насміхатись з його коханої. Руки Максима тремтіли, долоні стискались в кулаки, кров пульсувала в жилах, краплини поту з обличчя падали прямо на землю. Не став більше він терпіти образ та вирішив вступитись за себе та честь коханої. Рішучий і дужий, він кулаком так сильно стукнув у скроню вірного слугу пана, що той ніби підхвачений вітром відлетів на декілька метрів, за інерцією покотився ніби перекотиполе, впав на спину, розкинув руки, жадібно зробив останній ковток та віддав Богові душу. Мабуть, Гриць перед смертю навіть не встигнув збагнути що сталось. Дійсно, події відбулись дуже швидко. Ніхто й уявити не міг чим все закінчиться.

Максим стояв непорушно немов скеля. Хлопець був у стресовому стані та не розумів що накоїв. Він нічого не чув та нікого не помічав довкола. Уляна гірко заплакала, затулила лице долонями, підбігла та обійняла коханого. Максим не ворушився, дівчина припала до його грудей. Селяни, що в цей час знаходились на території помісття, почали збиратись з усіх сторін. Люди були налякані та перешіптувались між собою:

- І що ж тепер буде?

- Оце тобі! Вбив!

- А так йому, сучому сину, і треба!

- Бідні діти! Що ж тепер буде з ними?

Натовп ще довго гомонів, обступаючи Максима та Уляну з різних сторін. Здавалось що позбігалось ледь не половина населення сусідніх сіл. Максим і далі стояв незворушно, а його кохана тужила. Обоє самі були шоковані тим що сталось. Максим, мабуть, і досі не розумів що накоїв.

- Коханий! Коханий! Біжімо! – Уляна схопила Максима за комірець та почала приводити його до тями.

Не довго думаючи, дівчина взяла його за руку, і обоє чимдуж побігли світ за очі. Уляна бігла попереду, але руку Максима не відпускала. Бігли довго степом, а далі через місточок, аж поки не втомились. Зупинились аж за декілька верст від села біля пагорбу, а далі продирались крізь зарослі бур’яну та кущів. Зупинились бо вже не мали сил йти далі.

- Ой, Максиме! Лишенько, що ж тепер буде з нами? – Уляна ще дихала важко та часто після стрімкого «марафону».

- Мене точно уб’ють, - байдуже відповів хлопець!

- Я не зможу жити без тебе! Я піду та втоплюсь в річці або повісюсь на дереві. Немає мені життя на світі без тебе, милий. Ох, що ж ти накоїв!..

- Пробач. Сам не розумію як то сталось, - Максим присів та затулив обличчя долонями.

- Нічого, коханий. Ми впораємось. Все буде добре, - Уляна присіла поруч та поклала голову на плече хлопця.

- А як нам бути? Що робити?

- Втікати, - відповіла Уляна.

- Та куди ж втекти від цього свавілля? Пан нас з-під землі дістане, і на «тому світі» знайде. Далеко не втечеш.

- Втечемо далеко так що ніхто ніколи не знайде.

- Куди? Тут всюди панські землі, куди не поглянь. Край панів та кріпаків.

- Мені батько колись розповідали про «дике поле». Це десь туди, на схід сонця. Там величезні безкрайні степи, повноводні річки та поруч море. Там майже немає людей. Зрідка зустрічаються козацькі зимівники, а так лише степ та вітер. Там нас ніхто ніколи не шукатиме. Якось обживемось, і діти наші вже будуть вільними людьми, а не кріпаками, - говорила Уляна, а в її очах було видно яскравий вогник надії на кращу долю.

- Як ми туди дістанемось?

- Разом ми зможемо. Але шкода батьків. Сподіваюсь вони зрозуміють, - зажурилась Уляна.

- Вибач, Уляно, але я не можу просто так піти без благословення батьків. Треба попрощатись, мабуть, назавжди.

- Так, назавжди… І з рідним краєм теж. Поглянь яка краса, - Уляна дивилась на рідне село, річку, гай сумними очами.

- Але все це не має сенсу без тебе! Ти є мій всесвіт, Уляно! Я кохаю тебе!

- І я тебе, мій милий!

Від пережитого обоє тремтіли, і від того їхні палкі поцілунки були ще більш пристрасними. Цілувались так ніби востаннє…

День поступово переходив у ніч. Сонце вже ховалось за обрієм. Край неба де заходило сонце був яскраво червоним, а на півдні та сході – яскраво малинового кольору. Десь у лузі кукувала зозуля, на річці квакали жаби, а з села за вітром доносився дитячий сміх. Після спекотного дня село охоплювала вечірня прохолода. Над річкою вже збирався туман, який розповзався по долині. Уляні стало холодно, тому вона притулилась до Максима. Хлопець обійняв кохану та поцілував в щічку. Уляна подивилась в очі коханому, і в мить їхні вуста злились палким поцілунком. Вона тримала Максима за плечі, в він міцно обійняв кохану за талію. Цілувалась так як вміли, але пристрасно так ніби востаннє.

Вже смеркалось. Ще трохи – і буде ніч. Вечірня зоря догорала на заході, на небі з’являлись зорі. В селі було тихо, лише де-не-де в хатах було видно вогники. Село готувалось до відпочинку. Максим та Уляна дивились на рідне село в обіймах один одного та сумували, адже розуміли що дороги назад вже не буде ніколи. Але вони були впевнені в своїх діях.

- Ну що, час іти, - прошепотів Максим.

- Так, коханий.

- Ходімо.

- З Богом!

Закохані перехрестились і, тримаючись за руки, швидкою ходою пересувались в бік села, намагаючись бути непомітними. Якщо на шляху були бур’ян, кущі або дерева, то вони обов’язково зупинялись, прислухались, а потім тихенько навприсядки йшли далі, але руки один одного не відпускали. Дійшли до річки, зупинилась – наче нікого, і швиденько перебігли через місток, а далі сховались за старим дубом. Знову прислухались до кожного звуку, а потім ледь не рачки дістались до краю села.

Присіли під старим тином, перевели подих, і далі понад тинами навшпиньки йшли, час від часу зупиняючись. Раптово почувся гомін. Максим впав на землю та притиснув кохану до себе щоб їх не помітили. Лежали непорушно, затаївши дихання, та чули дихання й стукіт сердець один одного. Максим підняв голову та в темряві побачив три чоловічих постаті, що йшли селом та розмовляли. Як підійшли ближче, до серед розмов було чутно:

- Далеко не втечуть. Мабуть, десь ховаються в лісі. День-два, та й вернуться. Краще б не ховались, бо як знайдуть, то ще гірше буде.

- Шкода, адже вони ще діти. І батьків шкода.

- А що з ними тепер буде?

- Так пан ще давно поклав око на тую Улянку. Не даремно ж хлопця хочуть у москалі віддати. А що, дівчина вродлива, розумна, працьовита, чоловіка не мала. Але ж пан погрався б з нею як кіт з мишею та й все. Хіба може пан женитись на простій кріпачці?

- І то правда.

- А чий то хлопець, що так одним ударом відправив на той світ панського осавула?

- Тараненків син, Максимом зовуть.

- Воно й не дивно. Козацький рід, ото й зрозуміло звідки така сила. Його дід був вільним козаком, нікому не вклонявся, бо був вільною людиною коли ще була Січ. Немає переводу козацькому роду.

- А для будь-якого пана найбільший ворог – це козак.

- Як і для москалів, татар та ляхів.

Чоловіки стояли зовсім поруч та курили люльки, а Максим та Уляна лежали під тином непорушно та слухали їхню розмову. Якби був день, то їх би точно помітили. Чоловіки пішли далі, а наші герої ще деякий час лежали та не рухались.

- Нас шукають, - прошепотіла Уляна.

- Пішли швиденько, доки нікого немає, - відповів Максим.

Хлопець обережно встав та, прихилившись, обережно подивився через тин. І хоча вже була темно, проте очі вже звикли до цього і було більше-менш видно довкола. Поруч нікого не було, в селі стояла тиша. Більшість селян вже, мабуть, спали або готувались до сну.

Максим пішов першим, Уляна наздогнала коханого та взяла його за руку. Навшпиньки йшли далі понад тином. Максим наступив на суху гілку, вона тріснула. Завмерли на місці, прислухались – нікого, пішли далі. Нарешті дістались до батьківської хати. Було страшно, адже в хаті могли бути посланці від розлюченого пана. Тихенько зайшли у двір, а далі через вишневий садок дійшли до хати. Постояли непорушно, прислухались – в хаті була тиша. Максим обережно спробував відкрити двері, - але вони були закриті з середини. Тоді хлопець тихенько постукав у двері. Ніхто не відчиняв, тому Максим постукав ще раз. Нарешті двері відкрились.

- Батьку, - прошепотів Максим.

- Я знав що це ви. Заходьте.

Батько відкрив двері, і Максим з Уляною, тримаючись за руки, зайшли до хати. Родина не спала, всі хвилювались за їхню долю. Мати першою кинулась обіймати сина та його кохану. Жінка гірко плакала та падала навколішки, молячи Бога. Хтось з дітей запалив каганець, але батько його швидко загасив щоб ніхто не побачив світло в тараненковій хаті.

- Дітоньки мої! Що ж ви накоїли! Вам тепер не жити, розумієте? Господи, допоможи! Що ж тепер робити? Вас вже шукали.

- Мамо, не плачте. Все добре. Хіба можна терпіти таку кривду? Мамо, пробачте, але ми з коханою прийшли попрощатись з Вами, з татом, з усіма рідними. Ми втікаємо на «дике поле». Там нас ніколи не знайдуть.

- Ой, Господи! Як? Та чи знаєте ви куди йти?

- Господь нам домопоже, мамо, - відповіла Уляна.

- Вже й діло йде до зими. Як же ви будете? – питала мати.

- Мамо, у нас немає вибору. Ми кохаємо один одного. Я не зможу жити без своєї пташки, - сказав Максим.

- А я краще загину, ніж жити без коханого, - відповіла Уляна та притулилась до Максима.

- Як же ви будете самі, діточки мої?.. Батько, ну чого ти мовчиш? Скажи хоч щось, - зверталась мати до чоловіка.

- А що тут сказати? – батько покрутив вуса, закурив люльку та продовжив, - тут немає про що говорити. Мати, неси ікону, треба благословити наших дітей!

Мати заметушилась, побігла до кута, зняла ікону з рушником та повернулась до дітей. Максим з Уляною стояли біля відкритих дверей. В хаті була майже суцільна темрява, але завдяки світлу місяця, що вже зійшов над селом, було видно лише людські силуети. Мати тримала в руках ікону та, утираючи сльози, почала говорити до дітей:

- Діточки мої… Колись перед цією іконою ми давали клятву перед Богом бути вірними один одному та кохати до останього подиху. Тепер прийшов і ваш час. Все сталось так швидко та несподівано, але значить на то є воля Господа. Цей рушник поєднав наші серця, на ньому сплелись дві долі. Тепер рушник є нашою сімейною реліквією. Діточки, тримайте цей рушник та бережіть його, адже він тепер поєднує ваші долі. Де б в ви не були, не забувайте рідний край та нас з батьком. Любіть, бережіть та цінуйте один одного, моліть Господа – і тоді у вас все буде добре. Синку, пам'ятай що ти є головою родини, дружина та ваіі діточки слухатимуть саме тебе. Уляночко, донечко! Пам'ятай про свій священий обов'язок дружини та матері. Будь вірною коханому, а ти, синку, будь вірним дружині. Благословляю вас, діточки!

- Благословляю, - спокійно та без зайвих емоцій сказав батько, емоції він тримав у собі.

Максим та Уляна, тримаючись за руки, підійшли та поцілували ікону, вклонились батькам. Мати подарувала дітям вишитий рушник, після чого молоді обійняли та поцілували на прощання батьків. Максим був найменшою дитиною в родині, тому старші брати та сестра вже мали власні сім'ї. Тепер коли остання «пташка» покинула родинне гніздо, батьки залишаються самі. Першою вийшла заміж сестра, а потім й старші брати створили власні сім'ї. Діти швидко ростуть, і навіть не помічаєш коли вони вже самі стають батьками.

Максим та Уляна були ще дітьми, але виглядали як дорослі люди, які знають чого прагнуть у житті. Зважений та свідомий вибір двох закоханих сердець, що не стали терпіти принеження та перед загрозою розлуки готові на все аби тільки бути разом, заслуговує на розуміння та повагу батьків. В їхніх жилах пульсує козацька кров, яка здатна дати продовження роду славетних воїнів Запорізької Січі. Молоді вирішили втікати від несправедливості в дике необжите поле Приазов'я, щоб бути вільними людьми серед вільних вітрів. Чи зможуть колись вони повернутись на рідну землю та побачити вже старих батьків? Мабуть, ні. Тепер Максим та Уляна стали чужими в рідному краї.

- Прощавайте, батьку! Прощавайте, мамо. І пробачте нас, неслухняних діточок.

- Почекайте. Куди ж ви так? Я зараз, я нишком, - заметушилась мати та почала швидко збирати в дорогу вузлика.

- Давай швидше, бабо! Ніколи чекати, - буркотів батько.

- Зараз, зараз, ой… Ось, рідненькі, тримайте. Чим багаті. Нехай Господь вас береже. Я день і ніч молитимусь за вас.

- Мамо, будь ласка, скажіть моїм батькам що ви дали благословіння нам бути разом. Скажіть що ми щасливі. Розкажіть їм всю правду, все як є. Нам треба йти, доки є можливість. Пробачте та прощавайте, - звернулась Уляна до мами Максима.

Максим та Уляна тричі вклонились батькам, взяли маминого вузлика і, тримаючись за руки, пішли в невідомість, розчинившись у нічній темряві. Батько пішов вслід за ними. Він довго стояв у садку, курив люльку та дивився як у місячному світлі дві постаті бігли до річки, а далі перейшли через місток. Батько пильно вдивлявся вдалечінь та поглядом проводжав дітей доти доки мав змогу їх бачити. Дві постаті розчинились серед ночі десь біля пагорбу, а на суворих батькових очах почали виступати сьози…

Старий зітхнув, сів на лавочку під вишнею, докурив люльку та пішов до хати. Біля порогу зупинився, подивися на зоряне небо, де яскраво сяяв «Чумацький шлях», та й заговорив до себе: «Пішли прямо за чумацьким шляхом. Все правильно». Зайшов до хати, закрив двері та побачив в місячному світлі, що пробивалось крізь маленьке віконце, за столом сиділа мати та журилась. Він сів поруч з дружиною, глибоко зітхнув, лівою рукою обійняв жінку та сказав:

- Не сумуй, стара! Все в них буде добре, серцем відчуваю. Щастя матимуть та свою землю, бо будуть вільними людьми, а не кріпаками як ми з тобою. Обоє мають добру вдачу та козацький характер. Ти поглянь сама: Максим мужній, сильний та відповідальний чоловік. Він ніколи не дасть скривдити Уляну. А Уляна ще та дівка: мудра, хазяйновита та вродлива. Думаю з цього буде толк. Не пропадуть діточки. Козацький рід буде жити.

Батьки ще довго сиділи мовчки та журились. Спати взагалі не хотілось, а коли вже полягали, то лежали без сну майже до ранку. Вони подумки були з Максимом та Уляною. Мати постійно молилась Богові та всім святим, а батько час від часу вставав з ліжка та виходив на вулицю покурити. Позасинали вже коли співали півні перед світанком.

Максим та Уляна йшли дуже швидко, інколи навіть бігли, жодного разу не спинившись та не озирнувшись назад. Через місток перейшли на інший берег річки, а далі понад пагорбом йшли за «Чумацьким шляхом» на південь. Йшли всю ніч, не зупиняючись. Почало розвиднятись, стало прохолодно, посохла від спеки трава та кущі вкрились росою. Прокинусь та почали співати перші пташки. Десь вдалечині, мабуть, протікала річка, адже там тримались хмари туману. Йшли саме в тому напрямку, і вже коли сонечко піднялось високо та почало пригрівати, нарешті дійшли до цієї річки.

Річка була широкою, перейти її не було змоги, тому зупинились щоб перепочити, втамувати спрагу та йти далі щоб знайти місце до можна вбрід перейти русло на інший берег. З кожною хвилиною спека ставала сильнішою, сонце пекло в голову так що аж паморочилось, але Максим та Уляна продовжували йти вперед, побоюючись що їх можуть наздогнати панські посіпаки.

Вже пообіді спека стала нестерпною, під стікав з чола та потрапляв в очі, мухи та різна мошка лізла в обличчя та болюче кусала. З кожною наступною верстою йти ставало все важче, обоє ніби риби жадібно хапали повітря ротом та хекали ніби собаки. Нарешті дійшли до місця, де русло звужувалось, а далі знову розширювалось. Там де плесо ставало широким, дно було чистим, а глибина максимум по пояс. Тут течія була сильнішою, вода текла через камені, що утворювали щось сходе на греблю. На іншому березі річки був ліс, де можна було сховатись від палючого сонця, перепочити та набратись сил для подальшого руху далі до такого омріяного та далекого «дикого поля». А скільки ще йти – одному Богові відомо.

Величезні зграї дрібної риби заметушились та швидко розпорошились як тільки до берега підійшли дві людини. Сонячні зайчики, що відзеркалювались від води, змушували молодих мружити обличчя. Максим першим підійшов до води, нахилився, припав вустами та зробив декілька ковтків, а потім умив обличчя. Уляна зайшла у воду по кісточки, присіла, помила руки, умилась та пила воду, набираючи її в долоні. Потім дівчина почала мити ноги та звернула увагу на те що її ноги та ступні були в дрібних ранах та синцях. Ще б пак, адже йшли серед ночі степом, через кущі, дерева, по траві, воді та каміннях. Але страх того що їх можуть переслідувати на деякий час дозволив не відчувати болю від подряпин та синців, а зараз втома почала даватись у знаки.

- Я вже не можу далі йти. Як тільки ноги відчули воду, то вже й стояти тяжко, - говорила Уляна та мила у воді ноги.

- Так, треба перепочити. Ми з тобою молодці, всю ніч та половину дня йшли без зупинок. Цікаво, скільки ж ми верст пройшли, - цікавився Максим.

- Складно злічити скільки кроків ми зробили. Таке відчуття що ми йдемо десь на край світу.

- А де той край світу?

- Дасть Бог, прийдемо та побачимо.

- Я постійно боявся що за нами буде погоня, що він, дідько б його побрав, всю свою кінноту підніме щоб впіймати двох «злочинців».

- А, може, і підняв, та шукає, але ж не знає де. Ніхто, окрім батьків, не знає куди ми пішли, а вони вже точно нікому не скажуть.

- Так, треба перепочити, бо й сам відчуваю що ноги вже не слухаються. Треба перейти на інший берег, щоб далі йти на схід. Відпочинимо ось у тому лісочку. Там і холодок, і нас ніхто не бачитиме, - скомандував хлопець.

- Ох, як же ноги болять!

- Нічого, кохана, зараз трохи відпочинимо, то буде трохи легче йти. А там будемо бачити де заночуємо.

Максим взяв кохану на руки та переніс її на інший берег. Дівчина трималась руками за його шию, головою притулившись до грудей, та ледь не задрімала. Уляна відчувала себе як за кам’яною стіною. Максим йшов обережно, адже в руслі могли бути перепади глибин, ями та каміння. Перейшовши на інший берег, він обережно поставив кохану на землю. Дівчина обійняла його за шию та поцілувала. Максим повернувся на інший берег щоб забрати вузлика, Уляна в цей час чекала коханого, стоячи у воді по кісточки.

Максим йшов через русло, тримаючи вузлик на плечі. У воді він здавався ще більш кремезним, хоча і так був хлопцем міцної статури. Козацькі гени та тяжка праця з дитинства зробили його тіло жилявисте, і будучи вже парубком Максим був схожим на богатиря з казки, який однією долонею зможе легко загнати цвях у дерево. Хлопець йшов, час від часу потрапляючи в неглибокі ями, Уляна стояла на березі та милувалась коханим, примруживши очі від сонячних зайчиків, що віддзеркалювались від водної поверхні.

Від берега річки дійшли до лісочку, де лягли відпочивати на невеличкій галявині під старим кленом. Після тривалого перебування на сонці холодок здавався райським місцем. Дув вітер, листя клену шуміло, а вже посохла трава пригиналась до землі хвилями. В холодку трава, переважно, ще залишалась зеленою, навіть зустрічались поодинокі квіти. Також в холодку літало багато мух та різних комашок, що знаходили тут порятунок від безжальних сонячних променів.

Максим та Уляна сіли в холодочку та деякий час сиділи мовчки. Після спеки в тіні було навіть прохолодно. Хлопець розвернув маминого вузлика та почав розкладати їжу. В дорогу дітям мати нашвидкоруч зібрала трохи їжі: свіженький буханець, добрий шмат сала, декілька цибулин та запечену зі шкіркою картоплю. Також у вузлику був вишитий рушник, сіль, ніж та пучок трав – ромашка, м’ята, меліса, чебрець, а також цвіт липи.

Максим знайшов камінець, яким ним заточив ножа, почистив декілька зубчиків часнику, розрізав на чотири частини цибулину, а потім почав тоненькими скибочками нарізати сало. Сало було свіжого посолу, товстим, з тоненькою шкіркою та проріззю посередині, добре пахнуло, але погано різалось через те що «розплавилось» від дії спеки. Уляна відщипнула від буханця декілька шматочків та дивилась як її коханий ріже сало, ковтаючи слину.

Обоє накинулись на їжу так ніби з «голодного краю». Сало добре смакувало під цибульку та духм’яний хлібець, а також було ідеальним джерелом енергії для наших мандрівників. Втамувавши голод, лягли відпочити, а перед цим Уляна склала назад до вузлика харчі. Голод відійшов, але втома – ні. В обох ноги боліли та були в дрібних подряпинах. Самі й не помітили як поснули немов малі діти…