Максим та Уляна

Максим та Уляна впевнено йшли на схід. В обід спека стала нестерпною, але холодочку щоб перепочити ніде не було. Степ нагадував безкрайню пустелю: випалена спекою трава, суха земля та нещадне сонце. Дув легенький вітерець, але він ніс з собою розжарене повітря. В небі весь час кружляв степовий орел, пильно роздивляючись все навкруги в пошуках здобичі. Час від часу десь було чутно ворон, але не видно. Вдалечині над степовою рівниною було видно як розжарене повітря в’ється над землею, через що здається ніби попереду синє море. Справжнє марево, як у пустелі. Наші герої, якби то дійсно було море, мабуть, з радістю пірнули б у воду. Дай, Боже, хоча б зустріти струмок, щоб втамувати спрагу.

Незважаючи на спеку, втікачі йшли вперед без зупинок. З кожною наступною верстою йти було все важче. Спека та спрага забирали чимало сил, але зупинятись не можна було. Йшли та сподівались що далі за пагорбом буде холодок або річка, але їхні сподівання виявились марними. Піднявшись на невеличкий пагорб, побачили що попереду знову був степ. Йшли далі, бо інших варіантів не було. Або йти, або загинути.

Вже вечоріло, але наші герої, перемагаючи біль, спрагу і втому, невпинно йшли вперед. Уляна, знесилена, впала, бо вже не мала сил йти далі. Максим сів поруч з коханою, що лежала на землі та важко дихала. Якби хоч ковточок води, то можна було йти хоч всю ніч. Але де ж її знайти серед голого степу? Земля була потрісканою, щілини подекуди такі що можна запхати долоню. Матінка-земля теж «хотіла пити».

Лягли відпочивати під старим сухим деревом, що самотньо стояло посеред степу. Лежали мовчки та дивились на небо, не було сил розмовляти. Навіть не їли, бо не було апетиту. Хотілось спати, але довго не могли поснути. Організм вимагав життєвонеобхідної вологи, всі думки були лише про воду.

Після заходу сонця стало прохолодно. Уляна притулилась до Максима та міцно обійняла його. Вона довго крутилась, але врешті заснула першою, натомість хлопець не міг стулити очей. Окрім спраги, його бентежила думка що страшний сон про пана може знову наснитись. Ногам було холодно, в горлі пересохло, навіть дихати було важко. Він лежав нерухомо, але кохана людина, що лежала поруч та гріла його теплом свого тіла, була найкращою мотивацією боротись з усіма складнощами та йти далі, долати версту за верстою наперекір всім перешкодам заради спільного щастя.

Максим прокинувся першим як тільки почало розвиднятись. Він і не розумів чи спав взагалі. Хлопець був втомленим, хотілось пити, але спрага поки не так сильно мучила як ввечері. Організм звик до випробувань, але як би там не було, треба знайти воду впродовж дня, інакше вірна загибель!

Уляна спала з відкритим ротом, притулившись до Максима. Він почав будити кохану. Прокинувшись, дівчина не могла сказати ані слова через шалену спрагу. У роті пересохло, горло боліло. Дівчина почала кашляки, і лише коли в роті почала з'являтись слина, вона змогла говорити. Сонце ще не зійшло, у повітрі була підвищена вологість, де-не-де густими клубами збирався туман. Все довкола було рясно вкритим росою. Максим зрозумів що ранкова роса може бути поки що єдиним джерелом води, тож почав ротом збирати краплини життєдайної вологи з трави. Уляна робила так само щоб хоч трохи змочити горло. Роса була чистою та холодною, але її було, м'яко кажучи, не достатньо щоб хоч трохи приборкати спрагу.

Продовжили йти далі вже коли сонечко піднялось над обрієм. Як би там не було, але роса хоч і не наситила організм водою, але відчуття спраги суттєво зменшила та надала сил йти вперед. Спочатку йшли жваво, але втома нагадувала про себе. Їсти досі не хотілось, в голові всі думки були лише про воду. І надія знайти річку або якийсь струмок залишалась, адже приблизно за десять верст було видно ліс, де можна буде перепочити та втамувати спрагу.

До лісу дістались коли вже було доволі спекотно. Максим та Уляна вже ледве тримались на ногах, але йшли не зупиняючись. Діставшись лісу, знесилені впали під першим же деревом. Довго лежали, відновлюючи дихання, мовчали… Уляна вже не мала сил щоб підвестись. Дівчина була знесиленою, давало про себе знати зневодження організму. Її нудило, в голові паморочилось, ноги сковували судоми. Максим, відпочивши, встав та, похитуючись, пішов щоб оглянути місцевість. Десь тут обов'язково має бути вода, треба лише знайти.

Хлопець теж відчував сильну втому, в голові паморочилось, в очах темніло. Думки були лише про воду, бо якщо тут її не знайти, до, мабуть, доведеться їм тут загинути, так і не досугнувши ключової мети своєї ризикованої гри з долею. Максим поцілував долоню Уляни та сказав що скоро повернеться, а дівчина лежала на землі, важко дихала та не рухалась.

Хлопець спочатку зайшов до лісу та вирішив все довкола оглянути. Земля була сухою, жодного натяку на буть-яку можливість знайти тут хоч краплину води, яка врятує їхні життя. Максим пішов далі в глибину лісу, ходів та роздивлявся, але довкола були лише величезні сосни та дуби, а також різноманітні кущі. В деяких місцях крізь ці кущі неможливо було продертись.

Максим знайшов протоптану звірями стежину та вирішив йти по сліду. Скоріше за все, тварини знають де є вода, і саме туди, мабуть, до місця водопою, іде ця стежка. Хлопець йшов у тому напрямку в якому була прим'ята трава. Стежина вела далі в ліс. Сонце ледве пробивалось крізь гілля, пахнуло прілим листям та деревом. По гілках дерев стрибала білочка та розглядала невідомого гостя, що блукав серед дерев.

Раптово в кущах щось заворушилось, закричало, затріпотіло та кинулось далі в лісову гущу. То зграя птахів сполохалась, побачивши людину. Максим йшов далі та з цікавістю розглядав ліс, адже раніше йому ніколи не доводилось блукати в таких місцях. В лісі літало багато різних комашок, які постійно лізли в очі та боляче кусались. Декілька разів в обличчя Максимові потрапляла павутина. Павуки всюди плели свої пастки, і хлопець намагався їх минати, але не завжди помічав павутину.

Максим зупинився на невеличкій галявині, де серед густого сілу був такий собі «маленький клаптик степу». Двоє зайців та косуля, що відпочивали на галявині, одразу ж почули чужинця та кинулись в різні боки. Хлопець вийшов на галявину та звернув увагу на стару яблуню, що росла тут. На дереві було дуже багато маленьких ще зелених яблук, натомість під деревом можна було назбирати хоч і пошкоджених, але вже стиглих плодів. Максим зрозумів що яблука – це поки єдине джерело вологи, тому почав збирати під яблунею падалішні плоди, вибираючи цілі та не глилі яблучка. Збирав та разом з тим сам уплітав одне за одним.

Яблуня була старою, частина її гілок вже сухі, а на інших яблук так багато, що ці гілки аж тріщали. Плоди були смачини та соковитими. З'ївши з десяток яблучок, Максим втамував спрагу та відчув прилив енергії. Багато яблук були гнилими або тільки починали гнити, бо бились об землю чи гілля коли падали.

На краю галявини хлопець побачив кущі ліщини, тож вирішив назбирати лісових горіхів. Яблука та ліщину поклав до пазухи та пішов назад до Уляни. Максим взяв стільки яблук скільки тільки могло поміститись під сорочкою. Він вийшов з галявини та тією самою стежиною повертався. Але вже через деякий час зрозумів що заблукав. Нажаль, хлопець забув де саме натрапив на цю стежину, тому й не зумів своєчасно зупинитись. Всюди ліс був однаковим, і дідько його знає як тепер вийти звідси!

Хлопець пішов назад, роздивляючись все довкола в намаганні знайти хоч якусь зачіпку, яка б допомогла йому повернутись до Уляни. Але, нажаль, ідучи назад стежиною, не зумів повернутсь навіть на галявину де збирав яблука. Він відчував що все далі й далі заходить в ліс, замість того щоб вийти з нього. Вирішив йти в сторону сонця, але зайшов в такі місця де взагалі неможливо було пройти. І що робити далі? Там Уляна його чекає та сподівається хоча б на краплину води, а він тут ходить, блукає та не може зробити просту річ – просто повернутись туди звідки починав заходити в ліс.

Максим в розпачі почав кричати: «Уляно! Уляно» - у відповідь чув лише луну з різних сторін. Дерева, дерева, це безкінечне море дерев! Куди ж тепер йти. Сам він вже хоч трохи відновив сили, але ж кохана потребує допомоги! Треба швидше звідси вибиратись. Якщо загинути, то поруч з коханою людиною, а не тут ось так бездарно, серед кущів та дерев. Хлопець був у розпачі. Він присів під сосною, спершись спиною об стовбур, та почав молитись. Молився щиро, плакав та просив Господа Бога, Присвяту Богородицю та усіх Святих про допомогу…

Хлопець встав та почав думати що робити далі. Йшли на схід, зараз вже полудень. Максим став обличчям до сонця, подумав. Значить, якщо сонце зараз там, то треба йти ось так, ліворуч, там захід. Саме так можна вийти з цієї пастки, а там вже буде видно в якому напрямку йти далі. Мабуть, вищі сили справді прийшли йому на допомогу, адже ідучи в західному напрямку, Максим починав пригадувати свій шлях, яким йшов напочатку.

Раптом його увагу привернув якийсь дивний пагорб. Максим вирішив підійти ближче та роздивитись уважно що там знаходиться. Підійшов максимально близько побачив невеличку печеру в підніжжі пагорбу. Точніше сказати, то була не печера. Довкола земля була піщаною, а сам пагорб був із величезних кам’яних брил. З однієї сторони брили там випирали зверху, що утворювали природній навіс. Також з обох боків були брили, і таким чином було щось схоже на печеру – чудове місце для ночівлі. Неподалік від цього пагорбу був критий спуск, відчувався запах сирості. Там точно має бути вода, але крізь щільні зарослі нічого не було видно. Треба буде повернутись та все тут уважно дослідити.

Біля цієї дивної «напівпечери» лежала стара трухлява колода. Максим звернув увагу, що поруч з цією колодою лежало декілька купок ліщини. Як тільки він підійшов ближче, з-під колоди вискочив якийсь дивний звір. Хлопець нахилився та побачив у колоді дупло, а в ньому цілі запаси ліщини. Дивний звір не втік далеко, а стояв за декілька десятків метрів та спостерігав за непрошеним гостем. Максим вирішив не руйнувати чужу домівку та не відбирати запаси, бо й так вже нікуди було складати нові дари лісу. Цій дивній тваринці теж треба їжа, не тільки людям.

Максим пішов назад, уважно оглядаючи все довкола щоб запам’ятати дорогу до місця, в якому можна буде переночувати. Йшов так щоб сонце завжди було ліворуч. Йшов довго, пробираючись крізь кущі та дерева і, в решті решт, вийшов з цього лісу. Попереду був степ, і жодного натяку на річку чи струмок. Хлопець розвернувся та пішов на схід краєм лісу, і вже зовсім скоро знайшов те місце де залишив кохану.

Уляна нерухомо лежала в холодочку та, здавалось, навіть не дихає. Максим нахилився над нею та почав приводити дівчину до тями. Уляна дуже важко дихала та не реагувала ні на що. На щастя, дівчина через втому просто дуже міцно спала. Хлопець цілував її та всіляко намагався розбудити. Уляна нарешті відкрила очі, але, здавалось, не розуміла що відбувається. Мабуть, у неї, окрім зневоднення та перевтоми, був тепловий удар. Максим відчував як її трясе, а сама дівчина почала говорити щось незрозуміле. Мабуть, у неї почалась лихоманка.

- Уляночко, пташечко моя! Все добре, я вже поруч. Я воду поки не знайшов, але є ось яблучка. Давай, рідненька, треба з’їсти хоч парочку. Будь ласка, прошу тебе. Давай, давай… Ось так, молодець.

Максим відкусив шматок яблука та поклав його до рота коханої. Уляна почала жувати, але проковтнути поки не могла. Пожувавши, вона виплюнула шматок яблука, але Максим поклав до рота інший шматок. Яблучний сік змочив горло, дівчині стало трохи краще. Вона їла шматочки яблук, жадібно висмоктуючи з них сік.

- Ось так, молодець. Їж. Я ще знайшов трохи ліщини. Також там в лісі є невеличка печера. Треба буде перепочити та піти туди. Я відчуваю що скоро буде дощ, до сильно «парить», а там он вже видно як хмари збираються.

- У мене сильно болить голова, - прошепотіла Уляна.

- Ти їж, в цих яблуках хоч якась вода. Там цих яблук стільки що можна нагодувати ціле село.

Трохи згодом Уляні стало краще. Йти далі в такому стані було неможливо, обом треба було перепочити та знайти воду, а вже потім, відновивши сили, продовжити свій похід. Уляна підвелась, тримаючись за стовбур дерева. В голові паморочилось, але йти могла. Максим добре запам’ятав дорогу до печери, тож дістались її без зайвих пригод. Дівчина лягла перепочити, а Максим сходив що яблуні та ще назбирав повну пазуху яблук, а повернувшись, сказав, що піде далі шукати воду:

- Відчуваю що ось там має бути вода. Видно що тут якийсь ярок, але ж не видно що там є. Відчуваю як пахне річкою звідтіля.

- Прошу, будь ласка, не йди туди. Скоро має піти дощ. Вже й грім чутно. Дощ нас напоїть, - благала Уляна.

- А якщо дощ обійде стороною? Я швидко: туди й назад. Там має бути вода! Я в цьому впевнений.

Максим не послухав умовлянь Уляни та пішов до спуску. Спуск був дуже крутим, а ґрунт – піщаним. Максим продирався крізь кущі, руками хапаючись за гілля та каміння щоб не впасти. Спускався обережно, спочатку ногою пробував ґрунт, намагаючись знайти хоч якусь опору, а потім вже ставив іншу ногу. Довго він так спускався, доки не зупинився на невеличкій рівнині. Уважно обдивився все довкола та побачив що далі ще один спуск, вкритий кущами. Максим так само обережно спускався. Вже невдовзі він побачив що там дійсно є вода! В цьому глибокому яру посеред лісу було невеличке озеро!

Нарешті вода, нарешті! Максим так зрадів, що почав спускатись значно швидше. Він вже рахував кроки до тієї миті коли нарешті зуміє вдосталь напитись та умити обличчя. Але така необачність зіграла з хлопцем злий жарт. Він ставив ногу вже не так обережно і, не будучи впевненим у безпечності подальшого кроку, пересувався далі. Раптово Максим відчув що його права нога ковзнула та застрягла між камінням. Хлопець смикнувся щоб вивільнити ногу – каменюка з’їхала з місця, Максим втратив рівновагу та почав падати. Нога ще сильніше застрягла. Падаючи, хлопець намагався схопитись за кущі, але не втримався. В цю мить він відчув різкий біль в нозі, а потім впав та покотився вниз. Котився та відчував як спиною б’ється об каміння, а кущі дряпають руки й голову. Він з переляку намагався схопились за кущі, але котився далі вниз, доки головою не ударився об каменюку та не втратив свідомість…

Невідомо скільки Максим був без свідомості. Отямився хлопець від того що лежав у багнюці. Довкола була суцільна темрява, йшов проливний дощ, гримів лютий грім та біла блискавиця. Потоки брудної води лились зверху немов гірські ріки. Лише коли била блискавиця, можна було розгледіти що знаходиться довкола. Хлопець почав долонями набирати брудну воду та пити її, втамовуючи спрагу.

Напившись брудної води, Максим рукою помацав потилицю та побачив кров на долоні. Хлопець спробував підвестись, але відчув різкий біль у правій нозі. Від болю Максим закричав та знову впав у багнюку. Перевернувся на бік, присів та помацав ногу. Боліло трохи вище стопи, в районі гомілкостопного суглобу. Хлопець поворушив пальцями на нозі – все добре, але покрутити стопою не зміг через сильний біль.

- Уляно! Уляноооооо! – кричав Максим, а у відповідь чув лише гуркіт грому та шум дощу.

Максим спробував рачки лізти вгору, але не зумів подолати й пару метрів. Розмоклий ґрунт був слизьким, і Максим раз за разом зісковзував назад разом з купою багнюки. Вилізти наверх, та ще й з покаліченою ногою, не було жодного шансу. Максим кричав, гарчав немов дикий звір, лаявся та злився на себе через те що не послухав Уляну. Він картав себе та вперто намагався лізти вгору, але знову й знову скочувався назад. Ще більше хлопець переживав за кохану, яку через власну дурість залишив саму в безпорадному стані посеред лісу. Десь вдалечині час від часу було чутно як виють вовки – і це ще більше лякало його.

У відчаї Максим упав та почав руками бити по багнюці, а потім, зрозумівши безперспективність ситуації, заспокоївся, зробив декілька ковтків брудної води та вирішив повзти щоб знайти хоч якийсь захист від зливи. Він повз навмання, роздивляючись шлях під час блискавиць. Зупинився під деревом та присів, спершись спиною об стовбур. Під деревом було відносно сухо, не було багнюки та не капало на голову. Максим сидів та весь час лаявся сам на себе, але в якусь мить почав відчувати що знову втрачає свідомість. Він з останніх сил намагався не закривати очі, але головний біль, біль в нозі, періодичні запаморочення та загальна слабкість давались взнаки. Дощ, наче, почав вщухати, але грім та блискавиця продовжували лютувати.

Максим розплющив очі та довго не міг зрозуміти де він знаходиться. Голова дуже сильно боліла, також боліла спина та права нога. Перед очима все розпливалось, у вухах дзвеніло, серце калатало ніби після гонитви. Хлопець пальцями протер очі, піднявся та побачив що він лежить без одягу в якийсь невеличкій печері. Уважно обдивившись все довкола, зрозумів що це те саме укриття, де він залишав Уляну перед тим як зробив всій необдуманий вчинок.

Максим дістав з-під голови щось незрозуміле, а коли роздивився, то все зрозумів. То рушник, в який було загорнуто їжу. На рушникові були плями від крові. Хлопець рукою помацав потилицю та відчув набряклість. Його одяг висів на гілках клену, а на пошкодженій нозі в місці удару примотано якісь трави. Уляни поруч не було, тож Максим вирішив її покликати:

- Уляно! Уляноооооо!

- О, прокинувся, - дівчина зазирнула до печери.

- Уляночкоооо…

- Нічого, нічого, все добре, - Уляна нахилилась та обійняла коханого.

- Господи, як я тут опинився?

- Ох, краще не питай, - махнула рукою Уляна.

- Але все ж таки? Невже ти мене сюди перетягнула?

- Є таке.

- Як тобі це вдалось?

- Після дощу трава мокра, всюди багнюка. Тож тягла тебе як саночки взимку. Нічого складного. І чого ж тебе туди понесло, дурнику?

- Вибач що не послухав. Я тепер завжди слухатиму тебе, обіцяю.

- Облиш! – махнула рукою Уляна, - Але дійсно тобі не треба було так гарячкувати. Ось тут дуже крутий спуск, але там далі можна спокійно спуститись, там майже рівна поверхня. Там же й озеро якесь.

- Я так сильно переживав за тебе. Влупила злива, грім, блискавка, а ти тут сама.

- Я тут не була сама, не переживай, - засміялась Уляна.

- А з ким?

- Він такий гарний…

- Хто?

- Почалась злива, потемніло, гримить грім. Аж бачу як із тієї колоди вилазить якесь кумедне звірятко з горішком в лапках. Воно стоїть мокре та й жалібно дивиться на мене. Кажу йому: «заходь», а воно стоїть, кліпає очима, а потім обережно підкрадається. Кинула йому горішок – підійшло, понюхало, та й взяло. А потім сіло ось тут біля каменю та й сиділо доки дощ не закінчився. Думала що ти десь заховався від дощу, але коли зранку почало розвиднятись – пішла тебе шукати.

- Ну ти й дивна дівка!

- Нога сильно болить? – запитала Уляна.

- Могло бути гірше. Думаю що скоро пройде, нічого страшного.

Після зливи в лісі було душно. Сонце світило крізь гілля, у повітрі тримався туман. Звідусіль співали пташки, а комахи весь час не давали спокою нашим героям. Після сніданку Максим спробував розходитись, але біль в нозі не дозволяв нормально пересуватись. В районі гомілкостопного суглобу спостерігалась набряклість та синець, тож вирішили хоча б два дні залишитись тут. Місце чудове для відпочинку, поруч вода, в лісі є багато фруктів, ліщини та, звичайно ж, яблуня-рятівниця. До того ж ближче до обіду знову розпочався дощ, що тривав аж до вечора.

Максим та Уляна весь цей час перебували в своїй міні-печері. Тут було сухо і затишно, дощові струмки стікали вниз по камінню, а далі вже зливались один з одним та текли вниз до яру. Під час дощу ліс шумів, співали птахи, а надокучливі комахи нарешті кудись поховались. Обоє лежали та гомоніли собі на різні теми, розмірковували про життя та власне майбутнє, обіймались та цілувались. Наступні два дні також були дощовими, тому наші герої відпочивали та мали вдосталь часу щоб натішитись один одним. Сама матінка Природа дала можливість нашим героям відпочити, а головне – Максим мав час на відновлення травмованої ноги. Їжу намагались економити, харчувались переважно тим що було поруч з лісі.

Через три дні дощі нарешті припинились, тож Максим та Уляна вирішили продовжити йти далі. Хлопець вже міг ходити, нога майже не боліла, але все ж таки на початку шляху трохи кульгав, а згодом розходився. В дорогу набрали якомога більше дарів лісу. Йшли поки не швидко, але впевнено. Після дощів спека нарешті вщухла, проте повітря було вологим, через що було відчувалась задуха. Сонце не часто з’являлось з-за хмар, тож можна було без перепочинку йти аж до вечора. Місцевість, переважно, була сприятливою для пересування – невеликі ліси постійно чергувались зі степами. Ввечері зупинились на ночівлю, а наступного дня знову вирушили в дорогу до сонця, що сходить.

Кожен новий день в дорозі був сповнений пригод та цікавих знахідок. Наприклад, неподалік лісу на галявині знайшли три молодих яблуні, що порадували наших мандрівників смачними плодами. В лісі знаходили різноманітні ягоди та ліщину, а також часто на їхньому шляху зустрічались дивні звірі: зайці, лисиці, косулі, різноманітні птахи. Але, мабуть, вищі сили оберігали Максима та Уляну, адже вони, на щастя, не зустрічали вовків, хоча вночі інколи чули їхнє виття. Не раз на шляху траплялись річки, і наші герої не втрачали можливості покупатись доки вода ще не стала зовсім холодною. Вони як діти бавились у воді: плавали, пірнали, бігали один за одним та обливались, сміялись та обіймались. Але ж Максим та Уляна дійсно ще були дітьми, що прийняли рішення на яке б, мабуть, наважились одиниці дорослих людей.