Максим та Уляна

В хаті кипіла робота: мати та діти займались прибиранням, у печі кипів борщ та пікся хліб. Батька вдома не було. Надворі нарешті посвітлішало, сонечко вийшло з-за хмар та стало тепло, навіть спекотно. Мати наказала Уляні піти на річку та випрати одяг. Дівчина взяла все необхідне та пішла до річки, де вже інші жінки та дівчата, схилившись над водою, полоскали одяг. Місце де люди прали одяг знаходилось неподалік від місточка. Тут була течія, а на дні – пісок та каміння. На березі також було багато каміння, тому жінкам зручно робити цю нелегку роботу.

Високо в небі літав степовий орел, а над руслом річки крутились ластівки. Дув несильний вітер, здіймаючи на поверхні води бриж. Сонячні зайчики бігали по воді від берега до берега та засліплювали очі, а неподалік від місця де прали білизну, плавали зграї дрібної риби. В декількох сотнях метрів на березі грались діти.

Уляна поклала речі на камінь, привіталась та почала свою нелегку роботу. Дівчина була запнута кулинкою, працювала під палючим сонцем біля води вправно та швидко. Жінки поруч не манш активно працювали, хором співали пісень, то замовкали, потім одна заводила, а інші – підхоплювати. Натомість Уляна тихенько співала собі під носа пісень. Її голос дзвенів ніби чистий струмок, а тендіні дівочі руки міцно тримали праника. Дівчина витягувалась як вуж, і випнувши груди, перехилилась до води та з величезним азартом полоскала одяг. І так витягувалась, аж матерія тріщала на грудях, а самі груди відзеркалювались на поверхні води.

Уляна прала завзято та не помітила як жінки, що прали одяг поруч, почали дивитись кудись вдалечинь та перешіптуватись, а потім дружно ніби за командою вскочили, облишили прання та стояли струнко ніби солдати. Уляна проводжувала працювати та й не знала що не неї вже хтось звернув увагу.

- Дзраствуйте, пане, - жінки дружно вклонились поміщику Бобровському.

- Что, жєнщіни, тряпьйо стіраєтє? – пан непоспішаючи вийшов з карети та не відводив очей від загадкової красуні, що продовжувала з усердям полоскати та бити одяг.

- Так, пане, - відповіли жінки.

- Продолжайтє, продолжайтє… А кто ето у нас тут такая гордая? Дєвочка, красавіца, ти чья? – пан підійшов до Уляни, нахилився та міцно вхопив дівчину за пояс.

- Я вам не красавіца! Приберіть руки! – Уляна смикнулась, вирвавшись з грубих чоловічих рук, насупила брови та продовжила щоєсили вибивати одяг, вкладаючи в цю справу всю свою злість.

- Ух, какая ти злая! Люблю такіх сєляночєк с характером.

Бобровський ще міцніше ззаду схопив дівчину та притиснув її до свого тіла, а потім вустами притулився до шиї. Уляна злякалась та не знала що робити, а міцний перегар Бобровського вдарив їй в голову. Також від чоловіка не зовсім приємно пахнуло, і цей сморід він вирішив перебити великою кількістю парфумів, але це не допомогло. Бідолашна Уляна була схожою на косулю, що потрапила в міцні пазурі дикого звіра та буде розтерзаною.

Він почав цілувати шию та руками стискати груди. Дівчина висмикнулась та штовхнула залицяльника так що той захитався, не втримав рівновагу та упав, а як підвівся, то був увесь мокрий. Уляна не розгубилась, схопила одяг та якомога швидше побігла додому, і лише голі п’яти виблискували в світлі сонця.

Тим часом Бобровський трохи полежав у воді, видихнув та підвівся з допомогою свого осавула, що поспішав на допомогу господарю. Чоловік встав, витер рукавом обличчя, поправив волосся та засміявся. Осавул теж почав сміятись, але Пан дуже швидко змінив сміх на лють, прискіпливо подивився на шокованих жінок, закусив губу та запитав:

- І чья ето дєвочка такая нєприкосновєнная?

- Уляною зовуть, донька Петренкова, - відповіла одна з жінок.

- Мнє такая нравіться. Дерєвєнская дєвушка, молодєнькая, с характєром! Настоящая такая, уххх! Врєдная, правда, но ми і нє такіх пєрєвоспітивалі! Гріша, ну что ти стоішь? Давай, скорєє, поєхалі!

Осавул, перелякавшись, побіг до коней, і вже за мить розкішна карета швидко полетіла, здіймаючи під колесами куряву. Жінки поглядом проводжали її па гомоніли. Ще ніхто не дозволяв собі так себе вести з вельможним паном, а він ніколи не пробачав навіть найменшої провини, а міг покарати навіть без вини.

- Оце вона дала! Батьків характер, козацький! – говорила одна з жінок, не стримуючи сміх.

- Христю, чому ти смієшся? Ой, погубить він дівчину! Якби стояла та не брикалась, то й все обійшлось би, а тепер… От, горе.

- Кажуть що він слабкий до жінок, а тут на зовсім молоду вже потягнуло. Та ще й п’яний. Краще Улянці з хати не виходити.

- А, може, приїде до себе в хороми, з горя нап’ється, ляже, проспиться, та й забуде?

- Ой, не забуде він таке. Сподобалась дівчина, значить не відпустить.

- І що ж далі буде?

- Жениться на ній, ось побачите.

- Зпортить він ту дівку, а не жениться!

- Або взагалі викраде. Таким як цей Бобровський, море по коліно та закони не писані. Ми для таких як худоба, не інакше.

- Вони – пани, ми – кріпаки. Такий зараз закон.

Уляна швидко бігла додому, не озираючись. Декілька разів вона губила вже випраний одяг, зупинялась, підіймала та бігла далі, не помічаючи нічого на своєму шляху. Вона прибігла, закрила за собою двері, кинула таз із одягом на лавку, та сіла тихенько ніби мишеня. Її дихання було частим та глибоким, очі – наляканими, руки тремтіли. Мати саме напривала на на стіл та була сама в хаті.

- За тобою що, зграя вовків бігла?

- Ні, мамо, - відповіла Уляна.

- Що сталось, дитино? – запитала мати, не відволікаючись від домашніх справ.

- Нічого не трапилось.

- То чого бігла?

- Додому поспішала.

- І чому поспішала?

- На обід поспішала?

- Так поспішала, що залетіла ніби вихор, стала й трясешся?.. Коліна здерті… І в кого ж це ти така вдалась, що брешеш матері? Тобі самій не соромно?! Що сталось? Говори!

- Мамо, ой мамо! – Уляна розревілась, поклала голову на коліна та важко дихала.

- Доню, що сталось? За тобою злодії бігли?

- Краще б то були злодії.

- Тебе хтось скривдив?

- Я пішла на річку прати одяг як ви наказали. Я не помітила як приїхав той дядько та почав чіплятись до мене. Я й не чула як їхала карета.

- Невже Бобровський?

- Так, мамо.

- Ой, лишенько. А ти що?

- Він був п’яний та ліз цілувати мене. Не знаю як так сталось, я його відштовхнула, і той упав у річку. Я злякалась та як чкурнула додому, і не знаю чи гнався він чи ні.

- Оце тобі! А що, він жених видний, багатий. Будеш мати достаток, ходитимеш у золоті та дорогих вбраннях.

- Мамо, ні, і ще раз ні! У мене вже є той за кого піду заміж, інші не потрібні, тим паче такий як Бобровський.

- Доню, послухай мене! Це твій шанс навіки вирватись зі злиднів та стати вільною людиною, і діти твої вже не будуть кріпаками. Чи ти хочеш ось так все життя бути голою та босою?

- Краще жити в бідності, горі, злиднях, але з тим кого любиш. Мені більше нічого не потрібно, аби тільки мій Максим був завжди поруч, - відповіла Уляна.

- Дурна ти!

- То нехай буду дурною, але мене Максим любить, і я його люблю. Мені більше нічого не треба.

- Я ні до чого тебе не змушую, але подумати варто. Батько прийде – треба буде з ним поговорити.

- Мамо, будь ласка, не кажіть поки татові, - дівчина благала маму та впала навколішки.

- Добре. Побачимо що воно далі буде, - відповіла мати, обійняла та почала заспокоювати Уляну.

Уляна боялась, тому поки нічого не говорила ні батькові, ні Максиму. Але в селі чутки швидко розлітаються, тому рано чи пізно вони все одно дізнаються про те що сталось. Вона не знала як про все розповісти коханому та як він відреагує. Дівчину постійно мучили докори, а вночі часто прокидалась та потім довго не могла заснути. Однозначно, «залицяльник» її знайде, якщо захоче.

І дійсно, Бобровський не забув про красуню, яка одразу запала йому в очі. Він сидів у себе в кабінеті, сьорбав вино та думав про ту норовливу, але дуже вродливу дівчину, яка не дала себе скривдити. Від того йому ще більше хотілось знайти ту дівку. Чоловік пив вино з келиха, а потім допив пляшку прямо з горла, випер рота рукавом, прикусив губу, встав, походив туди-сюди по кабінету, вийшов, гучно грюкнувши дверима та пішов надвір.

Осавул як завжди вправлявся біля коней, а у дворі більше нікого не було. Бобровський на повні груди вдихнув свіжого повітря, потягнувся, почухав голову та підійшов до осавула.

- Гріша, а ну скажи-ка мнє, как звалі ту дєвку?

- Пане, яку дівку?

- Дурак! Ту которая меня в рєку бросила, - пан дав своєму слузі добрячого стусана по голові.

- А, зрозумів. Так це ж Уляна, Петренкова донька.

- Гдє іх хата, знаєш?

- Від річки третя хата, - відповів Гриць.

- Ну і хорошо. Я вот думал сначала к нєй вгості навєдаться… Хм, но почему я должен к нєй ідті, єслі она сама ко мне прійдьот. Нє прійдьот, а прибєжит! Так, возьму к себе ету, как там йєйо?.. Уляна, да?.. Уляну, к себе в поместьє. Работи тут хоть одбавляй. Так, Гріша, слушай-ка сюда! Чтоби уже завтра ета дєвка біла у меня. Привєді, прівєзі, украді, сделай всьо что угодно чтоби она била сдєсь!

- Так, пане, буде зроблено.

- Ну і что ти стоішь? Давай бегом к ней!

Гриць сів на коня та поїхав у село. Всю дорогу він так швидко гнав коня ніби була погоня. Під копитами коня здіймалась курява, а цокіт підков було чутно далеко завдяки луні, що відбивалась від пагорба та розносилась понад річкою та лугом. Поспішав щоб не розлютити свого господаря.

На коні Гриць в’їхав прямо у двір. Коня лишив під вишнею та зайшов до хати, де як раз сім’я вечеряла. Двері заскрипіли, і до хати зайшов незваний гість. Він став біля порогу та пританцьовував, переступаючи з ноги на ногу.

- Добрий вам вечір, добрі люди, - привітався Гриць, а Уляна, побачивши осавула, аж поблідла.

- І тобі добрий вечір. Влетів так наче до себе додому. Ну, сідай з нами, повечеряєш, - голова родини навіть не відривався від вечері.

- Та ні, я не голодний, - відповів Гриць, а сам дивився на стіл, ковтав слину та облизувався.

- Тоді чого приперся під вечір? – запитав голова родини, випив чарчину та закусив ложкою борщу.

- Я від пана Бобровського, - Гриць постійно чухався ніби блохастий собака під тином.

- І що від нас треба «вельмешановному» пану Бобровському? – запитав батько.

- Пан наказали щоб ваша донька Уляна служила в його помісті.

- У нього там і так людей вистачає. Чому саме до нас тебе прислали? – мати, здавалось, почала розуміти в чому справа.

- Такий наказ, нічого не знаю.

Гриць розвернувся, почухав голову, поправив шапку та, грюкнувши дверима, пішов. Уляна була геть блідою та зовсім втратила апетит. Батько ще нічого не знав, тому продовжив вечеряти як ні в чому не бувало. Мати поглянула на доньку та зрозуміла що справи кепські, але нічого вдіяти не могла. Уляна хотіла все розповісти батькові, але поки не наважувалась. Ні мати, ні він, ані будь хто інший, безсилі щоб допомогти в даній ситуації.

Батько першим встав з-за столу, поправив вуса, набив люльку та пішов на вулицю. Потім встали інші діли, а мати та Уляна прибирали зі столу. Обоє мовчали. Дівчина перебувала в пригніченому стані, а мати нічого не питала. В хаті панувала тиша.

- І куди це ти зібралась в ніч? – запитала мати.

- До коханого, - відповіла Уляна та пішла з дому.

- Тільки щоб не довго, - сказала мати вслід донці.

Сонце вже сховалось за небокраєм, але ще було видно. Перші зорі вже засвітились на небі, але місяця ще не було. Сьогоднішня ніч має бути темною. Але Уляну це не спинило. Дівчина вважала що вже немає сенсу приховувати від коханого те що сталось. Вона постукала в двері, зайшла, вклонилась та покликала Максима гуляти.

Гуляли селом, розмовляли, а потім як завжди пішли до річки. Дівчина майже весь час мовчала, і Максим, звичайно, помітив це, та запитав:

- Пташечко моя, у тебе щось сталось. Ти сама на себе не схожа.

- Та ні, нічого не сталось. Я просто трохи втомилась.

- Але мені здається що у тебе таки щось сталось. Ти ще ніколи не була такою як сьогодні.

- Якою це «такою»? – запитала Уляна.

- Наче як з хреста знятою. Розумію, я серцем чую що твоє серденько чимось стурбоване. Розкажи мені, будь ласка. Тебе батько знову сварив?

- Ні, не сварили мене тато.

- Тоді що?

- Нічого…

- Я нікому не розповім. Ти ж знаєш як сильно я тебе кохаю.

- В тому то й справа…

- В чому?

- Що кохаєш!

- Хіба в цьому є щось погане?

- Виявляється що так. Максиме, можливо, нам краще не бути разом? – Уляна ледь стримувалась щоб не заплакати.

- Чого це? Я тебе ніколи не відпущу. Моє серце більше не може битись без твого поцілунку, без твоїх обіймів та посмішки. Хто тебе скривдив? Кажи.

- Ой, Максиме!.. – Уляна розплакалась та поклала голову на плече коханого.

- Уляночку, пташечко моя! Заспокойся, я з тобою. Я кому завгодно хребта зламаю якщо хоч пальцем тебе торкнеться. Заспокойся, розкажи.

- Коханий, все дійсно дуже погано. Мене пан змушує працювати у своєму помісті.

- Той що? Я ж там теж працюю в конюшні. Будемо частіше один біля одного.

- Ох, якби ж то! Запав на мене той п’янчуга!

- З чого це ти взяла?

- Максиме, коханий мій! Пробач, боялась тобі говорити… Він чіплявся до мене, поводив себе як дикий звір, обіймав, хотів цілувати. Пробач.

- О, господи! Я ж бачу що ти сьогодні сама не своя! Пташечко, я кохаю тебе та ні за що не дозволю скривдити, обіцяю.

- Але ж він не проста людина. Максиме, я боюсь за тебе!

- Я диявола голіруч задушу за тебе!

- Коханий, ти не боїшся що така впливова людина може зробити що завгодно, навіть убити?

- Ти мені потрібна! Я нікого не боюсь. Я буду завжди поруч, обіцяю.

- Максиме!.. – Уляна ще сильніше розревілась.

- Все буде добре.

Максим довго заспокоював кохану та обіцяв що завжди її захищатиме. Але дівоче серце передчувало біду. Обоє до пізньої ночі стояли на місточку, і коли на небі вже засвітився молодий місяць, пішли в село. Закохані довго не могли розійтись. Вони обіймались та розмовляли з садку біля хати, аж доки мати не почула їхні розмови та не покликала Уляну до хати.

Вдома всі вже давно спали, проте Уляна до самого ранку та і не змогла заснути. Я тільки почало світати, прокинулась мати. Уляна не хотіла вставати, але треба було йти до маєтку Бобровського. Дівчина тихенько встала та не снідавши пішла. Мати тричі перехрестила доньку вслід.

Від села до маєтку треба було йти близько чотирьох верст через річку, а далі за пагорбом прямо. Дівчина стала на місточку та довго дивилась у воду. Їх хотілось втопитись або розчинитись у повітрі, аби тільки не йти туди куди не хочеться. Постояла, пожурилась, та й пішла.

Один із панських маєтків знаходився на невеличкому пагорбі, а поруч протікала річка та зеленів невеличкий ліс. Цей маєток нагадував фортецю, оточену неприступним парканом. А сам маєток був дуже красивим та доглянутим, адже тут працювало чимало кріпаків. В середині будівлі все було ніби в іншій країні: картини, люстри, дорогі меблі, бібліотека. На першому поверсі була велика зала для прийому гостей. Саме тут збирались сильні світу цього та гуляли, випивали, танцювали, а інші їм прислужували.

Для Уляни знайшлась робота, якої тут завжди вистачало. Сьогодні з усіх сусідніх волостей збирались дорогі гості – власник маєтку проводив бал. Вже ближче до обіду одна за одною почали приїздити карети, з яких виходили красиво вдягнені чоловіки та жінки. Дехто приїздив з дітьми. Діти з насмішкою дивились на кріпаків та прислуг, бо вже відчували свій статус у тодішньому суспільстві. Ближче до вечора гостей прибувало все більше й більше. Гості гуляли по території садиби та збирались в залі невеличкими групами. Для готувались дорогі страви та алкоголь.

Уляна ще ніколи в житті не бачила такої кількості їжі, а назву більшої частини страв та продуктів взагалі не знала. Дівчина була голодною, і аромат їжі бив у голову, в животі бурчало, але чіпати щось було суворо заборонено. За таку провину може чекати доволі суворе покарання.

Коли вже темніло, зібрались майже всі запрошені гості. Гулянка розпочалась, грала музика, алкоголь лився рікою. Слуги постійно бігали туди-сюди, аби догодити вибагливим гостям. Уляна, як й інші жінки, розносила гостям різні наїдки, а ті, в свою чергу, взагалі не звертали на них уваги. Задача цих жінок була простою: завжди бути поруч та залишатись непомітними.

Уляна була втомленою і хотіла спати, очі злипались, на ногах трималась з останніх сил. Вона намагалась бути непомітною та не потрапляти на очі поміщику. Весь цей «маскарад» тривав до самого ранку. Дівчина поверталась додому вже на світанку. Хотілось спати, очі злипались, мозок вимагав відпочинку, ноги самі несли додому.

Поміщик Бобровський, зазвичай, по закінченні літа переїздив до іншого маєтку, що знаходився приблизно в сотні верст звідси. Інший маєток знаходився серед лісів – ідеальне місце для мисливців. Чоловік полюбляв цю справу, тому в усіх маєтках стіни були прикрашені різноманітними трофеями. У своєму зимовому маєтку Бобровський полюбляв довгими зимовими вечорами грітись біля каміну, курити дорогий тютюн та помаленьку сьорбати вино, роздивляючись голови диких звірів, що висіли у кімнаті.

Після нічної гулянки Бобровський запропонував дорогим гостям поїхати на полювання. Влітку в цій місцевості було мало дикого звіра, але розігрітих алкоголем людей це не спиняло. Посідлали коней та й поїхали шукати звіра, але аж до вечора так нічого не вполювали. Коли вже повертались, хтось побачив що на краю села гуляють сільські свині та птиця. Не довго думаючи, мисливці почали стріляти з рушниць та перебили всіх тварин.

Селяни почули те що відбувається, повибігали з хат та були шоковані від побаченого. Жінки почали проклинати лиходіїв, натомість пани лише сміялись у відповідь:

- Іроди, що ж ви наробили? – одна з жінок зі сльозами на очах підійшла до «мисливців».

- Нічєго, старуха, будєт тєбє на ужин м'ясо і сало! – відповів головний зачинщик полювання.

- Щоб вас чорти побрали! – вигукнув хтось із чоловіків.

- Бєрі пока єщьо тьопленькоє, нам чужого нє надо, - відповів один зі стрілків та почав сміятись, і його огидний сміх підхопили інші.

Когорта з реготом та піснями поїхала назад до маєтку, а селяни збирали вбитих та поранених птахів та свиней. Комусь, мабуть, перебили все господарство, і немає на них жодної управи. І не знали селяни що можна вдіяти, тому що не мали ані зброї, ані прав та свобод. Тут не працювали жодні закони, окрім тих які придумали самі поміщики. Моя земля, мої людини, що хочу – те й роблю!

Уляна продовжувала приходити працювати до маєтку Бобровського у ті дні коли їй було наказано тут працювати. Її коханий Максим майже кожного дня приходив працювати або у конюшню, або до кузні. Завдяки силі та витривалості, яку мав хлопець, він з легкістю виконував важку роботу та допомагав ковалю.

Уляна завжди намагалась бути непомітною, але не знала що Бобровський вже давно за нею слідкує. Він полюбляв стояти біля вікна, курити та з насолодою спостерігати як селяни працюють на його володіннях ніби мурахи в мурашнику. Пан дивився як Уляна збирає хміль, курив та крутив вуса. Дівчина завзято працювала, не дивлячись на те що хміль їй вже добряче подряпав руки.

Максим вийшов з кузні весь спітнілий. Побачивши кохану, хлопець тихенько підійшов ззаду та заплющив очі дівчини своїми долонями. Уляна злякалась та заціпеніла.

- Привіт, моя пташко, - прошепотів Максим.

- Коханий!.. – Уляна впала в обійми до хлопця.

- Я скучив.

- Я теж.

- Господи, моє серденько! Що з твоїми руками? – Максим почав цілувати долоні коханої.

- З самого ранку хміль збираю. Спочатку пекло трохи, але я вже звикла та не звертаю увагу.

- Давай я допоможу. Разом ми швидше зробимо цю роботу.

- Коханий, не треба. Якщо нас побачать – то можемо отримати прочуханки.

- Вибач, я так не можу.

Максим взявся швидко обривати хміль. Хлопець намагався обережно це робити, але хмелева лоза все одно крутилась, шкарябала руки та била в обличчя. Бобровський довго дивився у вікно, а потім вийшов на вулицю та покликав свого вірного підданого – осавула Грицька:

- Гріша, ну-ка скажи мнє, кто етот крестьянін?

- Так це Максим. У нас на кузні допомагає ковалю та інколи доглядає за конями. Син кріпака Тараненка.

- Можешь бить свободєн! А етому, как там єго?.. Максіму, скажешь чтоби больше не крутился вокруг той крєстьянкі, іначе пожалєєт от єтом.

- Слухаюсь.

Гриць вклонився та підтюпцем побіг до хмільнику. Бобровський закурив та зі сторони спостерігав за подальшими подіями. Максим разом з коханою продовжували збирати хміль, не помічаючи що позаду них вже стоїть Гриць та обдумує свою промову.

- Так, розходьтесь, - сказав Гриць.

- Чому це? – Максим розвернувся по дивився в очі осавула.

- Бо так пан наказали.

Максим похилив голову та пішов назад до кузні, Уляна залишилась сама й далі продовжила збирати хміль. Гриць гордо підняв голову, поставив руки на пояс та, мабуть, пишався тим що теж має владу над іншими людьми. У такому образі він нагадував Наполеона – завойовника земель.

Наступного дня Уляна знову збирала хміль, а її коханий працював у кузні. Пан Бобровський після сніданку вийшов надвір та пішов оглядати володіння. Він ходив з високо піднятою головою, курив та робив вигляд ніби не помічає всіх тих кріпаків, що кланяються та знімають головні убори коли бачать великого пана та володаря тутешніх земель. На території помістя було багато кріпосних селях, для яких тут завжди вистачало роботи, не кажучи вже про необхідність доглядати земля поміщика.

Уляна побачила як до неї не поспішаючи йде пан Бобровський. Дівчина робила вигляд що не помітила його та продовжувала робити свою роботу. Чоловік підійшов ближче, прискіпливо обдивився кріпачку, а потім, посміхнувшись, заговорив до неї:

- Неужто тєбє пріятно ходіть в етом тряпьє?

Уляна, почувши позаду голос пана, злякалась, руки затремтіли, а по тілу пройшов холод. Дівчина не втримала кошик та розсипала весь хміль, який збирала ціною подряпаних рук та обличчя. Вода обережно, без поспіху, розвернулась, і побачила чоловіка в чистому охайному вбранні, що курив та дивився на неї дивним поглядом. Дійсно, дивився він на Уляну та ніби розглядав якусь картину в галереї, і при цьому посміхався та курив.

- Доброго дня, пане. Вибачте, - Уляна вклонилась та почала поспіхом збирати розсипаний хміль прямо під ногами Бобровського.

- Хмєль – ето, конечно, хорошо, а вот трапьйо би тєбє надо смєніть. У мєня там єсть платкі, платья і прочєє женскоє тряпьйо.

- Дякую вам, пане, але не треба. Мене це влаштовує, - відповіла Уляна та, позбиравши розсипаний хміль, встала та порівнялась поглядами з чоловіком, що продовжував дивитись на неї хижим поглядом.

- Гордая, дєвіца?

- Ні. Вибачте, мені треба працювати.

Уляна притиснула до грудей кошик та хотіла було піти далі збирати хміль, але чоловік зробив крок уперед та, не втрачаючи слушний момент, схопив її за талію, пальцями міцно впився в одяг та сильно смикнув. Одяг затріщав та порвався, дівчина знову впустила кошик, і хміль розсипався. Бобровський ще раз смикнув за одяг, дівчина ніби вуж викрутилась із цієї пастки та швидко обхопила розірваний одяг щоб прикрити оголені частини тіла.

- Ну, вот тєпєрь ти і вовсє бєз одежди будєш! – пан засміявся так що аж почав кашляти.

- Не чіпайте мене, будь ласка! – закричала дівчина.

- Ух, какая нєдотрога!

- Пане, будь ласка, не чіпайте її, - почувся голос десь здаля.

- Кто там єшьо? – запитав пан, побачивши як з кузні хтось вийшов та біжить до них.

- Пане, це мій наречений, - відповіла Уляна.

- Кохана, все добре? – Максим обійняв дівчину, поправив розірваний одяг та почав заспокоювати.

- Нарєчьоний, гаваріш? Женіх что лі? Ахахаха! Как зовут? – запитав пан, дістав чергову попиросу та закурив.

- Максим, пане, - відповів хлопець та вклонився.

- Максім… Хммм… Лєт-то тєбє сколько, Максім?

- Взимку вже 18 буде.

- Да уж… 18, говоріш? Уже взрослий, однако родітєлі тєбя плохо воспіталі. Нічєго страшного, ми етот нєдостаток бистро ісправім! Воєнная служба і нє такіх ісправляла. Молодой, крепкій – ідеальний солдат. Отправлю-ка я тебя в солдати. Может хоть немного ума наберьошся.

- Максиме! – Уляна розплакалась, її сльози котились по щокам та падали на одяг коханого ніби дощ.

- В ти, дєвка, поплачешь, да бистро позабудєш своєго женіха. А он, подумаєшь, какіх-то двадцать лет отслужит і вєрньотся домой.

- Будь ласка, пане, не треба, - просив Максим.

- Пане, будь ласка, не розлучайте нас! Ми кохаємо один одного. Будь ласка, - Уляна впала навколішки перед Бобровським.

- Уже всьо рєшено, - байдуже відповів пан.

- Я не піду в москалі! – рішуче відповів Максим.

- Да кто тєбя будет спрашивать! Ти, віжу, єшьо сєєшь пєрєчіть, холоп? Гриша! Гриша! – пан почав кликати свого осавула.

- Так, пане! – Гриць біг так швидко щоб не розгнівати пана, тому захекався, ніби пес.

- Ну гдє тєбя вечно черті носят? Я зову, зову тєбя! Что, снова спал в конюшнє?

- Ні, я просто не одразу почув. Вибачте, пане, - Гриць дивився на пана так як мале щеня дивиться на свого господаря, відчуваючи провину.

- Ладно! Слушай сюда! Етого молодца завтра же в солдати отправіть. А сейчас за нєпослушаніє пріказиваю двадцать… Нєт, тридцать ударов нагаєм!

Гриць завжди мав при собі нагай, яким полюбляв бити як худобу, так і кріпаків за наказом свого пана, або інколи просто міг просто так ударити будь-кого з кріпаків, бо відчував свою владу над іншими та завжди намагався догодити господареві. Він щиро зрадів черговій можливості помахати пліттю. Гриць підійшов, відштовхнув Уляну від Максима, штовхнув його, від чого хлопець ледь не впав. Максим присів та руками закрив голову, а Гриць почав з усієї сили бити його нагаєм по спині.

Бобровський розвернувся та пішов далі поважною ходою, а Гриць сумлінно виконував наказ. Він замахувався так ніби збирається вбити та вкладав всю свою силу в удари. Уляна закрила очі та плакала. Не могла дівчина бачити як панський осавул-посіпака, намагаючись максимально догодити своєму господарю, нещадно лупцює її коханого. Дівчина гірко плакала, присівши, та розуміла що тепер їм загрожує розлука, і не бути їй більше щасливою, не здійсняться дівочі мрії про щасливе життя з коханим чоловіком. В москалі забирали ще молодих парубків, які повертались додому зі служби вже сивочолими дідами. Служили у війську 25 років, і коли повертались, то ті з ким парубкував у молодості вже давно мають не тільки дітей, а й онуків. У такому поважному віці можна женитись хіба що на вдові, або прожити залишок життя у самотності. І що далі? Невже історія кохання двох молодих сердець ось так просто закінчиться. Пани могли собі дозволити продати кріпака або віддати його в солдати, розлучити з рідними, пересилити цілі родини або розлучити чоловіка з дружиною.