Доброволець

Кімната занурилась у напівпітьму. П’яний батько десь хропів за стінкою – він так і не прокинувся до ночі. Однак Люда чула те хропіння менше, аніж Тетянчин голос удень. Думки знову літали у Вишневому – точніше навколо Адріана. Вона бачила його лише двічі, та й те позавчора майже не звернула на нього уваги. Але сьогоднішньої екскурсії було досить, аби серце підкорилося цьому миловидному хлопцеві. Це ж треба – такий кмітливий, симпатичний... Куди тільки дивляться дівчата у Вишневому? Так добре заробляє, за комп’ютером – це тобі не на тракторі у полі відпахати під палючим сонцем! Хоча в Улянівці й такого нема – поля біля виїзду обробляє компанія з Вишневого, з того боку гектари заростають бур’яном. А тут – сидиш, переписуєш тексти своїми словами, та ще й за такі гроші! За такого вона аж бігом і заміж вийшла б, і віддалася б слухняно. О, він, либонь знає, що робити з її дівочим тілом! Це – не Вітчин Володька, який і випрохує сексу, мов кобель, і бере її грубо, без емоцій. Не позбавлена дівочості, Люда не до кінця розуміла, що потрібно жінці, аби бути задоволеною в ліжку. Натомість Віта, виливаючи на неї свої інтимні чекання та розчарування, дедалі більше розставляла все на свої місця. Сестрі пекли серце чоловікові грубощі, холодна беземоційність і навіть довгий ніс свекрухи, яка то звинувачувала невістку в тому, що вона – погана в коханні, то ледь не підозрювала у зраді. Однак вихлюпнути все назовні сестра могла лише їй, рідній Дусі, оминаючи мати і – тим паче – подруг, які самі потрошку щось виносили язиками за межі власних спалень.

У пробудженій пристрасті Люда заплющила очі, віддавшись солодкій фантазії. Вона стоїть у кімнаті перед дзеркалом, розчісуючи волосся. Нечутно він підходить ззаду, обіймає за плечі руками. Мить – і він ніжно бере ними її повні перса. О, це – не Володька, який хапає жінчині груди, мов корову за вим’я! Його руки легенько м’ятимуть її перса, скуті тканиною ліфу. Його рука прибере її волосся, вона підставить щічку для поцілунків, потім схилить голову, пускаючи його нижче до шиї. «Чи дійсно він так уміє?» - подумала Люда, пливучи у власних мріях. Цікаво, чи були дівчата в Адріана? Певно, що так. Все ж, він – хлопець, та ще й старший за неї. Звісно, він не може бути незайманцем. Але яка різниця, коли навіть у її Улянівці всі чоловіки пізнавали жінок задовго до дружин? Дуся навіть знала про лазні в її громаді, у яких хлопці парилися з повіями. Ба більше, вона ходила повз одну таку у Петрівцях до школи. Щоправда, про те, що там іноді відбувається, дівчина почула лише класі в десятому – під час дівочих розмов на перерві. А після Вітчиного заміжжя Люда дізналася й про улянівців, які бували за стінами, обкладені червоною цеглою. Толька Архипченко, Вітька Баглій, його однофамільці – Петро, Антон, Мишко (в Улянівці – чимало цих Багліїв, особливо на Кутах). Ну, і, звісно, Володька Соболь, від якого Віта й дізналась про цей почесний список. Щоправда, молодший Соболь стверджував, що бував там усього три-чотири рази – аж поки дружина Антона Баглія не розповіла, що цей кобель применшив свої «подвиги» у кілька разів.

«Ну їх!» - Люда слабко скривилась, відчуваючи дрімоту. Ще насняться ці придурки, чого доброго. Думки знову повернулись до ніжнощів з Адріаном. Можливо, він сьогодні й завітає до її снів? Недарма ж вона пережила сьогодні стільки емоцій – і всі пов’язані з ним? Копірайтинг, пожежна команда… І саме Вишневе – таке просторе (хоч і не центр громади), фонтанчик біля «Нової пошти»… Чом би йому після такого насиченого дня не наснитися їй? Це був би дуже солодкий сон, дуже бажаний. Це був би… був би… був…