Розділ 2. Похмура безвихідь.
Надворі панувало тепло. Сонце з’їло майже всю тінь, але не палило у повну силу, як то буває влітку. А тут, у тіні поміж деревами, було взагалі прекрасно. У таку теплінь випростатись тут і лежати між яблунь – одна насолода. Можна просто заплющити очі та думати про щось приємне – поки, можливо, не задрімаєш. Якщо не лежиться і не дрімається, можна сісти й заплітати яблуневий цвіт собі у волосся. Але…
Лежачи на спині, Люда байдуже дивилася на заквітчані гілки яблунь. «Мов наречені», - промайнуло в її голові. Вона теж мріяла вийти заміж. Тільки не так, як, наприклад, Світланка Бобрик, яка просто мріяла про весілля – білу сукню, святкування й таке інше. І не так, як Віта – її старша й улюблена сестричка, яка просто вийшла заміж за «вигідну партію». Може, вона й не зробила б цього, якби батьки (а надто мати) увесь час не довбали б: дивись, до тебе приглядається Толька Архипченко, там у них – і город на гектар, і мінітрактор, і корова, і «Жигулі». Щоправда, поки Віта думала, чи потрібен їй той Толька (який, звісно, геть не подобався), той звернув увагу на дівчину з Петрівців – тих самих, куди вона ходила до школи. Мамка покричала на Віту, що дурна, впустила такого хлопця – поки на неї не почав заглядатися Володька Соболь. Нащо йому була Вітка – ясно: гарна дівчина, роботяща, не галаслива, характер – не так щоб норовливий. Та й потриматись є за що: налиті груди, широка соковита гепка – все на місці, що у в одної сестри, що в іншої. Зараз, може, він кинув би, молодшу: Люда – й красивіша, й покірніша. Але тиха забита дівчинка, мабуть, була Володькові не настільки цікава; до того ж, тоді їй було тільки сімнадцять.
«Що ж то буде далі», - подумала Люда. Цієї весни вона повернулася з училища додому – цього разу назавжди, з дипломом швачки. Люда думала, чи іти їй до коледжу, як Віті; але ж та – розумниця, вступила свого часу на бюджет, та ще й наполягла на своєму. У неї так не виходило: як тільки вона заводила розмови про навчання, мати починала кривитися, дутися, крутити носом – мовляв, ти ще спробуй вступи, нащо воно тобі, і куди ти потім… Намагалась заїкнутися про дизайнера – мати відразу спустила на землю: та що ти таке вигадала, це ж за гроші вчаться, та й розумніші, ніж ти. І хто тебе візьме на роботу потім – дівку з села, без досвіду. Думаєш, моделям плаття будеш шити? Сиди вже, навчилася свого.
Що буде далі – незрозуміло. Навесні посадили город без неї. Отепер вона й поле його, і підгортує, і поливає помідорки-огірки. До осені збиратиме це все разом з усіма. А потім мати, за ідеєю, буде возити на вихідних це все на ринок – як останні двадцять років. Утім, щось підказує, що цієї осені вона запряже туди і її, Люду. Від цієї здогадки по тілу аж пробіг морозець. Вставати на вихідних о п’ятій ранку, забиватися у чиюсь машину разом з молодицями і старими бабами, стояти на холоді – хіба такого вона собі хотіла? А вдома що робити – мити, прати прибирати, виносити надвір помиї і все? А заміжжя…
- Пожежа! – раптом крикнув хтось неподалік. Люда рвучко звелася на ліктях. Оглянулася: диму мовби ніде й не було; але десь на вулиці чулися стривожені голоси, мовби там дійсно щось було.
«Що ж там сталося?» - думала Люда, встаючи. І гайнула у двір, полишивши яблуні у компанії одна одної.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!