Доброволець

За годину пожежу ліквідували. Звісно, все було, як і позаминулого разу: хазяїн відійшов за сінник покурити і кинув недопалок поряд у траву. Добре, хоч споруда була невеликою і пофарбованою, та й сіна всередині було небагато. Ну, і сам сінник збудували на просторому місці, не поряд із сараями та хатами, тож вогню перекидатися було нікуди.

Хлопці згортали рукави. Адріан збирав у траві інструменти, якими розбивав стінки сінника. Здавалось, він немовби відчував розчервонілість свого обличчя, з якого градом стікали краплі поту. Що робилося під курткою, він не хотів і уявляти: звісно, футболка, у якій він ще годину тому сидів за комп’ютером, була мокрішою за білизну, розвішану на мотузці. Про штани під комбінезоном годі було думати. А тут ще й робота лишилась недописаною та невідправленою. Звісно, потерпілий господар не міг передбачити, що так усе станеться; але покури б він хвилин на п’ятнадцять пізніше, замовниця, либонь, уже зараз надіслала б півтисячі. А тепер коли ще повернешся додому…

- А де Григорій? – запитав Адріан у дядька Миколи – товстого чоловіка років п’ятдесяти з буйним ще темним волоссям, почасти захопленим сивиною.

- А он, балакає з дідом Павлом. А нє… - чоловік придивився. – Під капотом копаються. Мабуть, не заводиться.

- Блін, цього ще не вистачало, - пробурмотів Адріан, знімаючи шолома.

- А де ти був, коли сирена загуділа? – поцікавився дядько Микола.

- За компом. Замовлення писав. Мені якраз кілька речень лишилось, коли воно завило. А тоді вибігаю на віранду, а кросівок нема! Виявилось, хтось запхнув…

- Адріане!

- …під столика. Так я у гаражі тільки й встиг одягнути штани і чоботи.

- Тебе он якась дівчина кличе, - сказав дядько Микола.

Адріан обернувся. Перед ним стояла симпатична руденька дівчина (вірніше, молоденька жіночка), посміхаючись на всі 32 зуби. Останнього разу Адріан бачив її не менше п’яти років тому (а чи й усі сім), але не впізнати він її не міг.

- Таню! – він аж засміявся – мабуть, від радощів. Звісно, це була Тетянка-рижик із його класу. За ці роки вона поповнішала (либонь, і народила вже), біля очей з’явилися зморщечки. Але руді кучері, посмішка на всі зуби – безсумнівно, це була та ж лисичка-сміхунка, що й тоді.

- Ага, я! А ти що тут робиш?

- Та що… Гасю… тобто, гасив. Он, – він кивнув на двір, у якому стояв згорілий сінник.

- А ти що, рятувальником працюєш?

- Та ні. Це ми так… добровольці.

- А де ти зараз, у школі?

- Та нє, ти що! Нам он пропонували перед випуском дві школи у сусідньому районі, десь у глушині. Одногрупник викладає зараз в одній – і фіз-ру, і трудове, щоб не мало було. А платять мінімалку чи щось таке. Плюс квартирує у хаті без зручностей.

- А ти десь працюєш? – поцікавилась Тетяна.

- Так. Ну, як працюю… Займаюсь копірайтингом. Оце зараз писав удома замовлення, коли спрацювала сирена.

- Хлопці, пасіба вам, ну, реально воно той… - Адріан глянув убік: якийсь немолодий мужик невисокого росту (мабуть, той самий господар) стояв біля їхньої машини. Адріан пригадав, як його у дворі сварила якась жінка, коли він збирав сокиру та ломика.

- Та йди ти геть! – скривився дядько Микола. – Пасіба, реальна… Блін, якого ти кинув недопалок у траву? А якщо б це не сінник зайнявся, а хата? Ти б ще посеред кімнати закурив!

Тетяна засміялася, спостерігаючи цю картину.

- Ой, а можна я з тобою сфоткаюсь? – схопилася вона. – Альоно… - дівчина обернулася. – А, вона вже злиняла… О, Дусю, ану, клацни нас! – Тетяна простягнула смартфон русявій фігуристій дівчині. І раптом, притулившись, обійняла його.

- Та куди ж ти… - почав було Адріан.

- Що, не можна?

- Ти ж зараз будеш у сажі! І пахнутимеш димом, - відповів він, пригортаючи дівчину.

- Нічого, буде, як ковбаска із грилю, - кинув якийсь міцноскладений брюнет років тридцяти, підходячи до них.

- Ах, ти поганий! – вигукнула Тетяна. – Ану, брись із кадру!

Глянувши здивовано на дівчину, хлопець раптом прилаштувався поруч і поставив їй «ріжки».

- Дусю, давай, фоткай! – крикнув він.

- Киш, я сказала!

- Таню, тебе з рогами фоткати? – запитала Дуся.

- З якими… - Тетяна глянула вгору. – Ах, ти ж зараза! Відійди, я сказала! Ти диви – рідний чоловік і роги ставить!

Посміхаючись, хлопець таки відійшов убік. Зробивши кілька світлин, Дуся (цікаво, як її звуть насправді, подумав Адріан) повернула смартфон.

- Пасібки! – сказала Тетянка, забираючи телефон.

- Ох, ти ж рижик! – Адріан посміхнувся. Тетяна аж засміялася.

- Ти що, ще й пам’ятаєш? Скільки ж це років пройшло?

- По ходу, шість, - відповів Адріан, знімаючи рукавиці. - Чи нє, сім.

- Данило, - хлопець простягнув руку. Він потиснув її.

- Адріан.

- Що у них горіло, сінник? – поцікавився Данило.

- Угу. Курив поряд і кинув недопалок. Спочатку сам спробував загасити, а тоді вже подзвонив по 101, - Адріан обернувся. – А ваші, по ходу, не можуть завестись.

- Дивно, що ці шкарабанки ще їздять, - невдоволено відповів Данило.

- Та отож! Що ваша, що ця… - він кивнув на автоцистерну. – Правда, добре, що хоч таке є, але…

- А чому у них написано МПК, а у вас – ДПК? – запитала Тетяна. – Що це означає?

- Те, що у вас працюють за гроші, а у нас – безкоштовно, - відповів Адріан.

- Ні, я серйозно! Звідки ви взагалі взялися? Я не знала, що в селах є пожежники.

- Там – довга історія, - відповів Адріан. – Хочеш – напишу у Фейсбуці. Або приходь до нас у гараж, покажу, як ми працюємо.

- А можна?!

- А чого ні? – Адріан знов обернувся. – О, завели таки. Зараз і ми поїдемо.

- А коли можна до вас прийти? – запитала Тетяна.

- Та коли хочеш… Ти мені тільки напиши, щоб я до гаража підійшов. Да, і фотки скинь.

- Адріане, поїхали! – крикнув дядько Микола.

- Все, погнав я! – сказав Адріан. І, потиснувши Данилові руку, побіг до кабіни.