Доброволець

Адріан ходив туди-сюди, міряючи кроками п’ятачок біля гаража. От-от мали підійти улянівці – Тетяна з Данилом і якась її подружка. Позавчора (години через дві-три після того, як вони поїхали), дівчина скинула фотки і таки напросилася на екскурсію. Утім, Адріан побачив її повідомлення тільки наступного дня.

Того дня, прибувши назад до Вишневого, вони завернули до водонапірної вежі, щоб заправити автоцистерну. Якби це було в будній день, то, може, вискочив би хтось із офісу агрофірми, що знаходився поруч. Взагалі, вони часто і багато допомагали добровольцям; і це було зрозуміло, адже підприємці були зацікавлені в тому, аби пожежні працювали на селі. Тому вони намагалися підтримувати їх в усьому – від масштабних речей (як-от будівництво ось цього гаража) до таких дрібниць, як відкрити воду на вежі.

Але позавчора була субота, і в конторі знаходились тільки секретарка, бухгалтерка та ще хтось із дівчат. Тож хлопці, втомлені від гасіння та спеки, самі заправляли цистерну. Діставшись додому, Адріан змусив себе зайти в душ (щоб постіль не забруднилась і не пропахла димом); і, лігши у ліжко, фактично відразу «вимкнувся». Увечері сил вистачило тільки на чай з молоком, після чого він знову заповз під ковдру.

У кишені озвався «вібром» смартфон. «СМС-ка?» - подумав Адріан, хутко дістаючи гаджет. Тетяна зі своїми вже ніби мала підійти; тож цілком логічно, що вона могла набрати його (щоб дізнатись точніше, де знаходиться цей гараж), але не додзвонилася.

Однак це був усього лиш банкінг; замовниця скинула на рахунок 400 гривень. Учора вранці він таки дописав той висновок і відправив його через біржу. За кілька годин жінка (Адріан фактично нічого не знав про неї) скинула йому 500 гривень і – майже одразу – нове замовлення на 8 тисяч знаків. Учора увечері він засів за нього, а сьогодні вранці «добив» останній кілознак. От зараз йому й скинули гроші за цей текст.

«Виходить, триста гривень за три дні», - невдоволено подумав Адріан. Це нікуди не годилося – так можна й не дійти до місяного мінімуму. Значить, сьогодні увечері доведеться сісти за нове замовлення; може, доведеться посидіти до півночі або трошки більше. Добре, якщо трапиться щось на тему будівництва або гаджетів – з такими текстами Адріан справляється за кілька годин. А от раптом трапиться замовлення про які-небудь кредити – то хоч на стінку лізь…

У кишені залунала знайома мелодія. «Тетяна», - миттєво подумав він, витягуючи смартфон. Ну, звісно, так і є.

- Алло.

- Привіт! – замуркотіла Тетяна у мікрофон (взагалі, у неї завжди був миловидний голос). – А де тебе шукати?

- А де ти є? – запитав Адріан.

- Ми… Ми зараз – біля якогось підприємства чи що… Такий двоповерховий будинок, он у дворі стоять якісь вантажівки. КП «Чистота» якесь…

- От проходиш ту «Чистоту» і…

- І що? – запитала Тетяна.

Адріан обернувся. З-за паркану, яким було обнесено КП, виходили троє. Попереду шльопала Тетяна, тримаючи біля вуха телефон; поряд ішов Данило, оглядаючись навколо – мабуть, він тут ще не бував. Та третя майже трималась на віддалі, майже сховавшись від його погляду за спинами цих двох. Мабуть, то й була та сама подружка.

- І поверни голову, - відповів Адріан.

- Куди? – Тетяна глянула у протилежну сторону, через дорогу.

- Не туди.

- Ти що, бачиш мене?! – здивовано вигукнула дівчина. Адріан побачив, як Данило вказав їй на гараж: мабуть, він помітив вивіску зі словами «Запобігти. Врятувати. Допомогти».